У нововолинській лікарні були не готові до пандемії коронавірусу, - лікар Віталій Денисюк

У Нововолинській міській лікарні ось уже рік працює ортопед-травматолог Віталій Денисюк. Родом він із Житомирської області, але після закінчення медичного університету, коли постав вибір куди йти працювати, - вибрав Волинь. Каже, хотів бути ближче до гір.

Окрім нововолинської лікарні, Віталій приймає пацієнтів в Іваничах. У такому режимі молодий лікар працює щодня і йому подобається. Навіть після захворювання на коронавірус, який лікар підчепив на роботі, хоча керівництво лікарні стверджувало, що то не так, він продовжує працювати та допомагати хворим.

-        Мені 26 років, родом я з мальовничої Житомирщини. Навчався у сільській школі, закінчив 9 класів, після чого вступив в агротехнічний коледж на спеціальність «Обслуговування спеціальних систем та комплексів у сфері сільського господарства», але я недовчився… Мабуть, я - єдина людина, яка пішла з програмістів у медики, а не навпаки.

-        Віталію, а чому так кардинально змінили свій фах?

-        У коледжі я провчився два роки. Паралельно почав займатися професійним спортом – важкою атлетикою. А мій старший брат навчався в медичному університеті Богомольця (Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця, - Авт.) у Києві, він мені всі вуха прогудів, як це круто та класно, хоча я бачив, як йому було важко вчитися. Він мені запропонував, каже, спробуй в Київ – велике місто, престижний університет. Я вирішив спробувати, бо там також була крута тренувальна база з гирьового спорту. І за результатами ЗНО вступив на бюджетну форму в університет Богомольця...

-       Ви ортопед-травматолог. Це вузька спеціалізація хірургії. Чому саме такий напрямок?

-        Коли я вступав до університету, то не знав, яким саме лікарем хотів би бути. Планував – акушер-гінекологом. Але на 4-5 курсах я асистував на пологах і щось ця робота мені не  «зайшла» (сміється, - Авт.).

В медицині так: або ти йдеш стопами батьків, родичів на ту ж спеціальність, що й вони, або шукаєш себе. Я себе шукав і знайшовся в хірургії. Окрім навчання, ходив на нічні чергування у відділення політравми в лікарні швидкої допомоги у Києві (Київська міська клінічна лікарня швидкої медичної допомоги, - Авт.) – це найжорсткіше, що може бути. Я дивився, як працюють хірурги, нейрохірурги, травматологи. Мені сподобалась. Там лікарі працюють руками і допомагають людям вже і зараз, в той момент, коли їм погано. Це можливість зробити так, щоб пацієнту не боліло, щоб він міг рухатися без болю.

-       Знаю, що після закінчення університету у Вас було кілька варіантів, куди поїхати працювати.

-       Був вибір: піти працювати у Чернігівську область, на Волинь або Херсонщину. Я обрав Волинь. Я багато подорожував Україною і був на Волині, знав, що тут класно… Море, спеку я не люблю, тому в Херсонську область не поїхав. Люблю гори, а Волинь – найближча до гір.

-       Як так вийшло, що крім нововолинської лікарні, ви працюєте ще в Іваничах?

-       У серпні минулого року я прийшов працювати в Нововолинську міську лікарню. А через кілька місяців мене попросили підмінити лікаря в Іваничівській лікарні, який пішов у довготривалу відпустку. Пацієнтів багато, а травматолога немає. Я попрацював трохи, мені сподобалось, головному лікарю теж, а головне - людям, і так я поєдную ці дві роботи.

У Нововолинській міській лікарні я - ургентний травматолог в травматологічному відділенні. У нас пацієнти після травм, є важкі, післяопераційні пацієнти… Ми за ними спостерігаємо, щоб якась кровотеча не відкрилась… Якось у мене на чергуванні, а згодом і у мого колеги через кілька годин на його чергуванні, в одного і того ж пацієнта почалась кровотеча.
Рятували командою, бо він вже реально йшов на той світ. На щастя, він живий і з ним усе добре. Це одна моя частина роботи. 

Інша – в Іваничах пацієнти звертаються з травмами, глибокими ранами, переломами, травмами сухожилля. Нам ще трохи дали займатися ЛОР-органами, травмами ока.

- Чи вистачає у Нововолинську медиків?

- Лікарням у маленькому містечку чи великому місті завжди є куди рости. У нашому відділенні я не відчуваю браку персоналу, але якби у нас з’явилося нове обладнання і ми могли б робити операції на місці, а не направляти пацієнтів в обласну лікарню, то і лікарів
було б більше. Розвиватися є куди. Але у нашій лікарні розвиток поки не відбувається. На мою думку, все через гальмування керівництва.

Розумію, що лікарня будувалася в радянські роки і не за типовим шаблоном, як я бачу. Але ми живемо зараз в такий час, що пацієнту потрібен максимальний комфорт. Мене вчили і так книжки пишуть: недостатньо просто зробити операцію, треба піклуватися і про емоційний стан пацієнта. Коли в палаті немає вбиральні, старе зламане ліжко, то про яке якісне одужання йде мова…

-       Днями в інтернеті з’явилось відео з палат інфекційного відділення Нововолинської міської лікарня. Це жах…

-       Нещодавно у ньому лежала моя колега і вона скидала фото, це дійсно жах і це неправильно.

Тут знов таки мова про матеріально-технічне забезпечення. Перш ніж починати робити якісь нові операції, треба забезпечити мінімальні комфортні умови для пацієнтів: щоб вбиральні у післяопераційних палатах, та елементарно, щоб розетки працювали! 

Медична реформа включає кількість медичних послуг, які може надати заклад пацієнтам. Це було б круто, якби зробити капітальний ремонт лікарні, а не просто позафарбовували щось, тоді можна робити рекламу і запрошувати на лікування, а поки – ні…

У нововолинській лікарні можливо це зробити, просто треба оптимізувати роботу. Як показала ситуація з коронавірусом, в Нововолинській лікарні багато пробілів. Вона проблемна як для пацієнтів, так і для працівників: санітарок, медсестер, лікарів.

-       Ваш перший рік роботи видався доволі важким через епідемію коронавірусу. Як була організована робота в лікарні, коли все почалось?

-       Дуже погано. Нічого хорошого не відбувалось. Ніхто нічого не знав, не бачив. Всі були не те, що шоковані, всі очікували. Вони були не готові готуватися – я б так сказав. Як на мене, то треба завжди працювати на випередження. Коли все почалося у Китаї в лютому, треба було готуватися. Заздалегідь можна було закупити маски, засоби захисту… Бо ж коли
додому купують крупи про запас і кладуть в комору, вони ж зайвими не будуть. А
в нас ні! Чекали до останнього.

-       Ви були одним із перших медиків на Волині, які захворіли коронавірусом. Розкажіть про це детальніше.

-       Так, я захворів, бо нас банально не було навіть нормальних масок. Нам видавали марлеві пов’язки, складені вдвоє-втроє, коли ми просили. Вони взагалі не захищали. Це як антураж якийсь. Їхніх масок я не носив.
Пацієнти приходили різні, не всі, як і зараз, сприймали хворобу серйозно, що дуже прикро. Були такі, що агресивно реагували, типу їх вигнали з Польщі, позбавили заробітку, а ви ще тут мене змушуєте маску вдягати.

З чуток знаю, що навіть працівники мерії, хворі на Covid-19, вільно приходили в лікарню, не вбачаючи у собі загрози.

Коли захворів, паніки у мене не було. Якось на чергуванні вночі під час операції я відчув запаморочення та різку слабкість.
Думав, що це звичайна втома, бо день в Іваничах, на ніч у Нововолинськ. Але слабкість
була дуже різкою. Я запідозрив, що можу мати коронавірус, бо незадовго до того захворів мій колега, а я з ним контактував. Повідомив про це адміністрацію закладу, своїх колег… Почалися розборки внутрішні між лікарнею та центром ПМСД, хто має займатися хворими працівниками. У результаті мене направили до керівниці ПМСД, де мені сказали ходити на роботу до появи симптомів. Я сказав, що це ненормально, бо погано почуваюся. У грубій формі мені сказали йти задавати ПЛР-тест. Через три дні я вже знав, що у мене позитивний результат. Хто був правий – ясне діло.

-       Ви були два тижні на ізоляції вдома. Як перехворіли?

Дуже специфічно проявлялася хвороба. Коронавірус відрізнити від чогось іншого важко, особливо якщо у пацієнтів є хронічні захворювання. Я - фізично здоровий, тому хвороба у мене протікала цікаво. Протягом дня ставало гірше і краще 3-4 рази. Вранці прокидаєшся здоровою людиною, через дві години помираєш від задишки, пітливості, слабкості. До речі, задишка була така важка, наче щось поклали на груди і тисли.

Штори всі закриті через шалену реакцію на світло. На третій день поганого самопочуття я втратив нюх і смак. Ніс вільно дихав, але запахів я не розрізняв наступних три дні. Температури у мене взагалі не було, навпаки вона була понижена, постійно боліла голова і вдень, і вночі.

-       Коли повернулися на роботу, в лікарні ставлення змінилося?

-       Лікарі були перестаршені, бо самі не знали, як до того ставитися. Люди не знали, чи я вже не заразний. Зустрічали з посмішкою на обличчі, але з пересторогою…

Адміністрація нічого не визнавала. Казали, що я заразився не в лікарні, а контактним шляхом десь на вулиці, хоча ніде не був, крім роботи.

-       У МОЗ заявляли, що кожен лікар, який захворів коронавірусом, отримає із Фонду соцстрахування до 630 тисяч гривень…

-       Я б їх отримав, якби комісія у нашій лікарні визнала, що я заразився на роботі. Комісія щодо мене ще не засідала, а головний лікар вже заявляв у місцевих новинах, що три лікаря захворіли контактним шляхом, не в лікарні. Ясно, що мене це мучить і питання не в грошових виплатах. Питання у ставленні.

-       Зрештою Ви все одно повернулися на роботу. Не хочеться змінити робоче місце?

-       Зараз у медичній сфері все дуже складно. Ніхто не знає, що буде далі. Не кажу, що тут погано, просто відношення адміністрації не дуже гарне.   

-       Де ви себе бачите через 5-10 років?

-       Я хочу і буду розвиватися в медичній сфері сто відсотків. Мені подобається те, чим я займаюсь. Люблю оперувати, спілкуватись з пацієнтами.

Під час навчання в університеті, я активно займався громадською діяльністю, донорством. Працював радником у Міністерстві соціальної політики. Крім медицини, мені подобається адміністрування, управління і у мене це виходить.  Я бачу себе в медицині як практикуючий спеціаліст, але паралельно і в адміністративній роботі.

-       Знаю, що Ви не лише перспективний лікар, а й хороший гід, який організовує туристичні тури в Карпати? 

-       Мій старший брат - військовий лікар-нейрохірург, затягнув мене не лише в медицину, а й виховав любов до походів, передав запал до туризму та активного відпочинку. Так я почав організовувати тури в Карпати. З нами ходять усі - молоді лікарі, студенти-медики, усі охочі… Їздимо в гори, на море, катаємось на лижах, я сам вчу кататися на лижах та борді. Маршрути повністю підлаштовуються під кожного учасника команди. Ходимо, як тільки є вільний час. Ось у мене почалась зараз відпустка і вся вона забита поїздками:
повезу групу людей на острів Джарилгач, що біля Скадовська, а потім вирушаю в улюблені
Карпати.

Розмовляла Ірина Костюк

Фото з особистого архіву Віталія Денисюка

Коментарі