Джерело: www.radiosvoboda.org
У мене склалося враження, що фестиваль перебуває в певному ідентифікаційному ступорі. Судячи з промов на відкритті, а особливо тем, які було винесено на дискусії і круглі столи кіноіндустрії, ОМКФ виявляється, вкотре, неспроможним дерусифікуватися і деколонізуватися в глибшому сенсі слова і обняти довготривалу програму розвитку і поширення української культури.
Під час акції біля будівлі Верховної Ради. Київ, 16 липня 2020 року
Питання «Що таке український кінематограф?» (Хто ми? Звідки ми? Куди йдемо?) – й досі ігнорується
Варто подивитися на програму Офісу кіноіндустрії України, щоб переконатися в цьому. Тут наголос на виробництві «контенту», його «дистрибуції», але зовсім немає нічого про те, який саме «контент», тобто зрозумілою українською – який саме зміст заохочують створювати українських фільмарів, щоб його потім віддавати в прокат.
Тут багато про «українську авдіовізуальну продукцію», але ні слова про те, за якими критеріями слід визначати, яка продукція є українською за духом, наповненням і метою (ствердження і розвиток української держави), а яка – лише за паспортом.
Питання про те, що означає бути українським національним фільмом має не лише філософське, але й прикладне значення. Бо кіно, з його потужним впливом на формування світогляду й ідентичности визначає майбутнє спільноти, або руйнуючи її, як це було досі, або ж вибудовуючи її і даючи їй мотивацію існувати. Саме так це б мало бути тепер.
Питання про те, яку ролю має грати українське кіно сьогодні, коли самому існуванню України як цивілізації загрожує знищення, теж виявилося поза переліком, – я цитую програму ОМКФ, – «нагальних питань української кіноіндустрії».
Багато в програмі написано про «кастінг», тобто підбір акторів, але дозвольте запитати, про підбір яких акторів може бути мова, якщо вистачить пальців однієї руки, щоб назвати українських акторів, що за рівнем мовної майстерности не поступаються колегам у Польщі, Чехії, Словаччині чи Англії.
Зображення, яке використовували на Одеському міжнародному кінофестивалі (ОМКФ), що відбувся 12–20 липня 2024 року в Києві
Існує критичний брак професійних акторів, що як мінімум і для початку володіють своєю фаховою мовою – українською, а не вдають, що володіють нею. Останнє можна поставити на карб не лише початківцям, але визнаним майстрам, що в житті спілкуються російською, а перед камерою – українською, яка їм вперто не підкоряється.
Часом вони самі відчувають фальш своєї мови у кадрі. Можливо, тому вони звертаються по порятунок до суржика, чи якогось, одного, трьох, десяти російських виразів, якими обов’язково пересипають свої діялоги.
Свіжою ілюстрацією цього конандруму є драма Сергія Маслобойщикова «Яса», в якій маґнетична Алла Андрійко майже три години бореться з українською мовою і врешті її не долає.
Алла Сергійко – виконавиця головної ролі у фільмі Сергія Маслобойщикова «Яса»
Досі сценаристи й режисери за одним-двома винятками уникали незрусифікованої української, бо в глибині душі вважають її «штучною». Але мова тут невинна у штучности.
Українська і російська – це не просто різні мови, як польська і українська, це мови антагоністичні
Вочевидь в «Ясі» Алла Андрійко була змушена грати з саме таким от матеріялом. Відчуваючи його штучність і намагаючись «уприроднити» свої рядки вона робить те, що робили безліч разів до неї в українському кіні, – пересипає мову своєї героїні русизмами.
Кадр із фільму «Яса»
Несумісність української з російською в просторі і часі очевидна. . Тому намагання поєднувати їх на екрані чи навіть в житті тотожне підігруванню аґресорові
Зараз, коли українців масово вбивають, коли московський аґресор цілеспрямовано нищить все українське: книжки, музеї, театри, бібліотеки, церкви, несумісність української з російською в просторі і часі очевидна. Тому намагання поєднувати їх на екрані чи навіть в житті тотожне підігруванню аґресорові, свідомому чи ні – не має значення. Щоразу коли лунає російська, українська мусить замовкнути – так влаштований кожен акт спілкування.
Зображення, яке використовували під час Одеського міжнародного кінофестивалю (ОМКФ), що відбувся 12–20 липня 2024 року в Києві
Сучасний український кінематограф міг би набратися відваги і поставити руба инше питання, яке досі боялися ставити українські політики, дієвці культури, аналітики, балакучі голови.
Який фільм формулює в глядача думку, що в майбутньому України немає місця російщині і чому саме його не повинно бути?
Це питання «За що ми воюємо?» Невже лише за територію? Невже головне – це звільнити від окупації всі українські території, байдуже, що на них потім буде, чия культура, чиї цінності, чия духовність, чия мова? В якому фільмі бринить це питання? Може я пропустив його? Який фільм формулює в глядача думку, що в майбутньому України немає місця російщині і чому саме його не повинно бути? Чим не ще одне актуальне питання для кінематографу, як виразника українського духу?
Кадр із фільму «Глядєлов»
Принаймні два фільми було включено до програми національного конкурсу, які роблять те, що досі виявлялося не під силу більшості їхніх колеґ – знімають художні картини, історії яких від початку до кінця оповіджені українською мовою, без російщини і без обов’язкового і куди комфортнішого для багатьох суржика.
Це «Киснева станція», біографічна драма про Мустафу Джемілєва, режисер Іван Тимченко, сценарист Михайло Бриних, продюсерка Світлана Соловйова, співвиробництво України, Чехії та Словаччини, та воєнна драма «Сірі бджоли», режисер і сценарист Дмитро Мойсеєв, продюсерка Іванна Дядюра.
Режисер фільму «Сірі бджоли» Дмитро Мойсеєв
Думка про те, що українською мовою на екрані можна оповісти будь-яку без винятку історію, досі не мала багатьох прихильників серед українських кіноробів. І в цьому виявляється їхнє засадничо колоніяльне мислення і культурна вторинність. Адже така сама думка про універсальну здатність польської, чеської чи, скажімо, італійської мови не викличе заперечень серед польських, чеських чи італійських фільмарів.
Треба мати правдиву відвагу, талант, віру у власних акторів і в універсальні можливості української мови
Щоб вирішити «мовне питання» в такий спосіб – нормальний для вільних кінематографій і надто радикальний для все ще колонізованої української, треба мати правдиву відвагу, талант, віру у власних акторів і в універсальні можливості української мови.
На показі «Сірих бжіл» в Будинку кіна режисер фільму Дмитро Мойсеєв, наче передчуваючи скепсис глядачів із вторинною ментальністю колонізованих, виправдовувався, зрештою зовсім непотрібно, за те, що в його фільмі лише українська мова, мовляв у тій частині Донбасу, де точиться історія фільму, селяни справді говорять українською. А якби ті селяни говорили російською, то хіба режисер не міг би створити на екрані власну дійсність ще більш переконливу і правдиву, як документальна?
Звісно, що міг би? Але тут треба талант і віру в свої сили, культуру і правду. І Мойсеєв, і Тимченко чудово демонструють, що все це в них є. Було б добре, якби ці якості виплекали в собі инші українські фільмарі.
Юрій Шевчук – старший лектор української мови Департаменту слов’янськиих мов Колумбійського університету (Нью-Йорк), засновник і директор Українського кіноклубу Колумбійського університету, постійного форуму національного українського кіна в Сполучених Штатах
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
