“Вони називають мене мамою, бо вчаться зі мною знову ходити”

“Вони називають мене мамою, бо вчаться зі мною знову ходити”

Підпис до фото, Сергій Петченко з дружиною Анною біля свого нового кафе

• Author, Жанна Безп’ятчук та Анастасія Грібанова
• Role, ВВС Україна
• 1 година тому

Сергій Петченко втратив обидві руки, захищаючи Україну від росіян у червні 2023 року.

Він вижив у запеклій багатомісячній битві за Бахмут, але отримав важку травму у несподіваній залізничній аварії далеко від фронту.

42-річний чоловік зіткнувся із безпорадністю і відчаєм. Після ампутації кінцівок його дружина Анна була поруч цілодобово протягом шести місяців.

“Вижити нам допомогла наша любов”, – каже Сергій.

Коли бачиш його зараз, на порозі нового кафе, яке він збирається відкрити у Львові, важко повірити, що цей чоловік пройшов через важкі випробування.

Сергій широко посміхається, обидві руки – на місці.

Однак руки – несправжні. Це – протези, які йому поставили в реабілітаційному центрі Superhumans, що розташований за кілька кілометрів від Львова. Тут реабілітують і протезують українських захисників, які втратили кінцівки на війні.

Паралельно подружжя пройшло навчання, необхідне для відкриття сімейного бізнесу.

Центр дав Сергію шанс повернутися до нормального життя, попри серйозні фізичні обмеження.

Підпис до фото, Людей, які втратили кінцівки на полі бою, часто сприймають як жертв, але для директорки Superhumans Ольги Руднєвої вони – “надлюди”, що заслуговують на всебічну підтримкуЗа майже три роки повномасштабної війни щонайменше 50 тисяч українців (як солдатів, так і цивільних) втратили руки чи ноги, підтверджують в міністерстві охорони здоров’я України.

“У декого подвійні, потрійні, четверні ампутації. Усі ці люди потребують протезування, а дехто – колісних візків”, – каже Ольга Руднєва, генеральна директорка й співзасновниця центру Superhumans. Цього року вона потрапила у проєкт BBC, який щороку визначає сто найвпливовіших жінок з усього світу.

Багато ампутацій є наслідком затримок з евакуацією з поля бою. Шквал вогню може бути настільки сильним, що доправлення пораненого до шпиталю займає багато годин.

За словами Руднєвої, з більш ніж мільйоном людей на передовій Україна стане “країною людей з інвалідністю”.

“Ми хочемо зробити інвалідність новою реальністю. Так виглядатиме наша країна”, – додає вона, описуючи стратегічну ціль свого закладу.

“Більшість пацієнтів центру Superhumans не повинні були вижити. Те, що вони живі, вже саме по собі диво”.

Підпис до фото, Ольга Руднєва з пораненим солдатомРуднєва стала співзасновницею центру на тлі постійних російських ракетних обстрілів, від яких Україна потерпає з лютого 2022.

Хтось називав її “божевільною”, але вона невпинно йшла вперед.

“Якщо у мене є думка, я нею ділюся. Якщо я знаю, що робити, я просто йду і роблю це”, – каже вона.

Її партнери і команда збирають кошти по всьому світу на високоякісне протезування та реконструктивну хірургію.

А наснажливі виступи та презентації, під час яких Ольга пояснювала, як травми можуть розширювати можливості, перетворила деяких світових знаменитостей на прихильників Superhumans. Серед них – британський мандрівник й письменник Беар Гріллз, засновник Virgin Річард Бренсон, співак Стінг та акторка Труді Стайлер.

“Ми щиро віримо, що травма може наповнити силою. Травма може зруйнувати вас, а може створити вашу суперсилу”, – переконана Руднєва.

Superhumans працює паралельно з військовими шпиталями та клініками України, які перевантажені постійним потоком поранених солдатів з фронту, що простягнувся на 3200 км.

З моменту відкриття у квітні 2023-го тут отримали лікування понад 1000 пацієнтів – військових і цивільних, дорослих і дітей.

“Це глобальна штаб-квартира стійкості”, – визнає 47-річна Руднєва, енергійно крокуючи між колісними кріслами пацієнтів.

Підпис до фото, Пацієнти реабілітаційного центру Superhumans вчаться заново ходитиВони чекають на сучасні протези або вже тренуються користуватися новими кінцівками.

Ольга просить усміхнених юнаків з подвійними й потрійними ампутаціями показати їй, чого вони вже навчилися.

Українські солдати використовують позивні замість імен, і в неї теж є позивний – “Мама”.

“Вони вчилися ходити зі своїми матерями. Другою людиною, з якою вони це робили, була я”, – з гордістю каже Руднєва.

На початку війни Україна не була готова підтримати таку кількість людей з інвалідністю.

“Українські бійці менше боялися смерті, ніж поранень, бо важке поранення означає інвалідність на все життя – і інфраструктура не та, і суспільство не готове, і система охорони здоров’я не та”, – пояснює Руднєва.

Кілька разів на день вона відвідує реабілітаційну залу, де “надлюди” вчаться заново ходити.

Серед загартованих у боях чоловіків – тендітна Олена, менеджерка, що відповіла за випікання хліба та доправлення його військовим і цивільним поруч із фронтом у місті Костянтинівка на сході України. Вона втратила ногу внаслідок ракетного удару, коли йшла на день народження до мами.

Підпис до фото, Олена з нетерпінням чекає, коли знову зможе піти на прогулянку“Перше, що зроблю, коли отримаю штучну ногу, і якщо буде гарна погода, – піду на прогулянку. Неспішно, безцільно. Просто пройдуся, щоб згадати, як це”, – ділиться вона думками.

Наразі жінка користується протезом з реабілітаційного кабінету, але незабаром у неї буде свій власний.

Руднєва в деталях пам’ятає історію Олени та інших своїх пацієнтів. Вона кілька разів зупиняється, щоб поспілкуватися з ними. “Я завжди це роблю, навіть якщо дуже зайнята”, – зауважує вона.

Ольга знає про їхніх дружин і чоловіків, батьків і довоєнну роботу. “Молодші хлопці приводять до мене своїх дівчат і радяться”, – додає вона з посмішкою.

Приходили навіть пари на межі розлучення.

Тяжке поранення на фронті – виклик не лише для того, хто вижив, а й для всієї родини. Це випробування стосунків на міцність.

Показуючи нещодавно обладнану дитячу кімнату, Руднєва посміхається.

“Сьогодні ми чекаємо Назарчика, сина Сергія й Анни. Він такий активний. Переверне тут все догори дриґом”.

Руднєва каже, що робота навчила її цінувати життя, як ніколи раніше. А ще – не боятися смерті.

Колись вона була директоркою Фонду Пінчука, що протидіє поширенню ВІЛ/СНІДу в Україні.

На початку масштабного вторгнення Росії була за кордоном.

Кілька місяців керувала центром гуманітарної допомоги в Польщі, а потім повернулася в Україну й заснувала свій проєкт, що змінив її життя.

І вона така не одна. Поки Україна бореться за своє життя, її суспільство швидко згуртувалося, як для підтримки військових – збору коштів на безпілотники й авто, імпорту медичного обладнання та ліків, – так і для підтримки цивільних.

З’явилися інші приватні реабілітаційні центри, волонтерські ініціативи, що допомагають вивозити людей з напівзруйнованих міст, центри допомоги для переселенців, і багато інших ініціатив, що доповнюють послуги, які надає держава. І жінки відіграють у цьому ключову роль.

“Коли почалося повномасштабне вторгнення, мені, як феміністці, було дуже страшно. Я думала, що це кінець фемінізму, адже війна – дуже чоловіча справа”, – розповідає Руднєва.

Але згодом вона зрозуміла, що жінки перебрали на себе багато чоловічих обов’язків, а в деяких випадках і самі взяли до рук зброю.

“Я думаю, що жінки проявили себе у цій війні просто неймовірно”, – підкреслює Руднєва. Її слова заглушають звуки сирен – частину саундтреку нового життя України.

“Я дуже пишаюся тим, що є однією з українських жінок”.

Проєкт “100 жінок”

Щороку в рамках спецпроєкту BBC ми обираємо 100 впливових жінок, що своїм прикладом надихають людей у всьому світі.

Ми присвячуємо їм документальні фільми, статті та інтерв’ю, збільшуючи простір для історій, центральне місце в яких посідають жінки.

Цього року у проєкт BBC 100 жінок 2024 потрапили дві українки: Ольга Руднєва і фермерка Ольга Олефіренко.

Підпис до фото, Ольга Руднєва потрапили в проєкт BBC 100 жінок 2024Підписуйтеся на нас у соцмережах