Як молодь з України рятує демографію Німеччини, а українка навчає німецької мігрантів

«Якщо я вже тут понад три роки, то не хочу пасти задніх. Я б не могла подумати, що буду викладати німецьку іноземцям. А у мене зараз учні з 37 країн», – розповідає Марічка Копанишин, яка після початку повномасштабної війни переїхала до Німеччини.

Там дівчина пройшла курси німецької й у 23 роки почала викладати мову для підлітків-мігрантів. Каже: нині 80% її учнів – українські біженці. Хтось уже адаптувався і планує продовжити навчання в Німеччині, хтось вивчає мову, щоб вступити до університету в інших країнах, а хтось чекає повноліття й, попри заперечення батьків, повертається додому.

Саме міграція молоді з України після початку широкомасштабного вторгнення допомогла ФРН утримати показники молодого населення, повідомили у Федеральному статистичному відомстві. Нині частка людей віком 15-24 роки в країні становить близько 10%. Це один з найнижчих показників у Європі.

Про шлях від мігрантки до вчительки та спостереженнями за школярами з України Марічка поділилася з проєктом Радіо Свобода «Ти як?».

«У моєму житті було багато чарівників»Марічка Копанишин переїхала до Німеччини у березні 2022-го. До цього вона вже двічі бувала в країні, зокрема за програмою для студентів, під час якої могла працювати.

«Я одразу написала власниці готелю, де працювала, і домовилася, що вона мене візьме до себе, дасть роботу. Я їхала прибирати готельні номери. Коли я сюди приїхала, мене поселили в готель, де я пробула три тижні. Потім власниця сказала, що, на жаль, роботи немає, і мені потрібно шукати самій своє місце під сонцем, з’їжджати з готелю».

Марічка переїхала до знайомих власниці – німецької сім’ї. Там вона пробула тиждень, а потім переїхала в комунальну квартиру.

«Це був двоповерховий приватний будинок, який влада міста мала зносити. Коли розпочалася війна, туди поселили українських біженців. До власниці готелю звернулися, чи вона не має зайвих ліжок, диванів, матраців, щоб облаштувати дім для українців. Вона сказала, що має дещо, але також має українку. Так я потрапила в цю комунальну квартиру. У мене була одна дуже малесенька кімната. Я прожила три роки і нещодавно переїхала в інше місто, вже в квартиру, де живу сама».

Саме німецька родина, у якої Марічка жила тиждень, запропонувала оплатити їй курси німецької. Вони покрили першу частину оплати – 600 євро.

«Вони дуже переймалися моєю долею. Казали, що я дуже розумна, освічена, і було б дуже шкода, якщо б я була прибиральницею. Я погодилася на цей курс, і була там єдиною українкою. Потім я засмутилася, що не вдасться пройти курс до кінця. Я сказала професору, що, на жаль, я не буду продовжувати, бо не маю можливості заплатити (другу частину суми – ред.).

Наступного тижня професор каже: «У мене для вас чудова новина, Маріє, – ви продовжуєте навчання, за вас внесли оплату». І в мене одне єдине питання досі – а хто тоді це зробив? Звісно, була підозра, що це сам професор, бо про це більше ніхто не знав. У моєму житті було багато чарівників – добрих німців, які допомагали мені щиро».

Через три місяці Марічка склала іспит з німецької на рівень B2. За нього – ще 200 євро – заплатила власниця готелю, в який вона спочатку приїхала.

«І я подумала, що можу спробувати працювати в школі, але я не думала як викладач, а як перекладач, тому що я знала, що є дуже багато українських дітей в школах, і, можливо, потрібен якийсь переклад на уроках, як хімія, біологія чи географія».

Єдина вчителька-українка у школіМарічка має педагогічну освіту – вона навчалася на філологічному факультеті у Дрогобичі на Львівщині. За фахом вона – вчителька української мови та літератури. Як іноземну мову вивчала німецьку.

Дівчина розповідає, що знайшла електронні адреси шкіл поблизу міста, у якому жила, й написала понад 20 листів, у яких розповіла, що приїхала з України і шукає роботу.

«Отримала лише від трьох шкіл відповідь. Дві – негативні були, а з однієї школи мені написали, що хочуть познайомитися. Що мене здивувало, що домовилися про зустріч одразу на наступний день. Мене запитували про мій досвід в школі – а його в мене абсолютно не було. Ми святкували випускний у лютому (2022 – ред.). Здобути досвід вчительки в Україні мені не вдалося.

Вони поговорили і сказали, що готові мені дати шанс, але поставили ще одне запитання про те, як я ставлюся до людей з Афганістану, Пакистану, Ірану, тобто чи є в мене якісь расистські погляди, чи я їх боюся. Я спочатку не зрозуміла, чому вони мене це питають, бо очікувала працювати з українцями. Коли я зайшла в клас в свій перший робочий день, де я мала викладати німецьку – все стало зрозуміло: було 16 учнів, всі – хлопці, і всі – громадяни Сирії».

Через два тижні представники школи повідомили Марічці, що директор школи у сусідньому місті шукає педагога на повну ставку, тож їй запропонували роботу і там також. Вона погодилася працювати в обох навчальних закладах.

«Коли я приїхала в іншу школу, в директора було запитання: «А скільки вам років?» Тому що в Німеччині ти не зустрінеш вчителя в 23 роки, немає таких просто. В одній школі в мене не було жодного українця, а в другій – у двох класах, звісно, було багато українців. Я – вже третій рік класний керівник одного з класів. Цього року в моєму класі 80% учнів – українці».

Нині Марічка працює лише у школі в місті Роттвайль, що на південному заході Німеччини. Вона – єдина вчителька з України. Учням Марічки 15-18 років. Більшість із них – із східних областей України. Є й ті, хто вже двічі залишав домівку через війну.

Українська молодь і демографічний ефектЗа інформацією Федерального статистичного відомства Німеччини, молоді біженці з України фактично допомогли країні уникнути критично низьких показників частки молоді в населенні. Загалом вона в ФРН усе ще залишається на історично низькому рівні.

У відомстві зазначають, що на кінець 2024 року в Німеччині проживало близько 8,3 мільйона людей віком від 15 до 24 років, що становило 10% від усього населення. Цей показник майже не змінився з кінця 2021 року – і, за даними Федерального статистичного відомства, утримати його допомогла саме міграція молоді з України після початку повномасштабної війни.

Найбільше молодих людей щодо кількості населення проживає в місті-землі Бремені – 11,1%, Гамбурзі та землі Баден-Вюртемберг – по 10,5%.

Як писало видання DW, на початку 2024 року в Німеччині проживало менше молодих людей, ніж в країнах-членах ЄС. Найвищий відсоток спостерігався в Ірландії, Нідерландах, Данії, а найнижчий – в Болгарії та Литві.

Марічка розповідає: нині основне завдання школярів-мігрантів, з якими вона працює, – вивчити німецьку.

«Німеччина хоче інтегрувати українських дітей, щоб вони змогли продовжити освіту і залишилися. Тому в них 16 годин на тиждень – це уроки німецької. Також в них є один раз на тиждень математика, англійська, історія Німеччини, фізкультура, релігія, етика. Тут основне завдання скласти іспит з німецької на рівень B1. Якщо вони успішно його складуть, можуть залишитися в цій школі й далі навчатися вже в класі з німецькими учнями, бо їхній рівень мови це дозволятиме.

У Німеччині мова – вирішальна, аби стати кимось. Якщо в тебе немає диплома, документів про освіту, то ти тут ніхто».

Вчителька каже: школярі-біженці, які знайшли прихисток у Німеччині, дуже змінилися за роки повномасштабної війни.

«Коли я почала працювати в школі, мої учні-українці не хотіли вчити німецьку мову, писати, старатися. У них була внутрішня боротьба із собою: «Не хочу, бо я все одно тут не буду, я в Німеччині не залишуся, ще трошки і ми всі повернемося додому, де добре і є друзі». А зараз усе дуже сильно змінилося. Війна триває вже не перший рік, і я бачу в очах в багатьох, що вони усвідомили, що, швидше за все, вони не повернуться. Більша половина бачить своє майбутнє в Німеччині.

Хоча є й такі випадки, що учні тут вчилися, склали іспити і переїхали до Австрії, щоб вступити до університету. Хтось тут вступав, відмовлявся від навчання. По суті вони тільки чекали свого повноліття для того, щоб повернутися в Україну, а батьки були категорично проти. Тобто є учні, які все ще не хочуть тут бути, вони хочуть назад».

За даними МВС Німеччини, після того, як наприкінці серпня Україна дозволила чоловікам віком 18-22 років виїжджати за кордон, у ФРН вдесятеро зросла кількість шукачів притулку в цій віковій категорії – з близько 100 до 1000 осіб на тиждень, писало видання Welt.

У відомстві наголосили, що наразі неможливо оцінити, чи тимчасова ця тенденція. Також у МВС зазначили, що збільшення мігрантів з України зростало впродовж літа. Станом на середину жовтня в Німеччині проживало приблизно 1,26 мільйона біженців з України.

«Німеччина – вже для мене не чужа країна. Тут є таке слово – zu Hause. Це більше, ніж просто дім. Якщо я вже тут понад три роки, то не хочу пасти задніх. Я би не могла подумати, що буду викладати німецьку іноземцям. У мене зараз приблизно учні з 37 країн світу.

Батьки моїх учнів, які в Україні мали власний бізнес, керівні посади, тут змушені йти працювати продавцями, прибиральницями. Вони визнають свої дипломи, ходять на співбесіди, знаходять роботу, знаходять своє місце під сонцем навіть у таких неймовірно складних умовах. Це означає, що все можливо, і ніколи не пізно нічого почати спочатку, неважливо, скільки тобі років».

• Згідно з результатами опитування Інституту дослідження громадської думки INSA, дві третини громадян Німеччини (66%) виступають проти виплат українським біженцям у вигляді допомоги Bürgergeld. Лише 17% респондентів висловилися на користь такої фінансової підтримки.
• За даними Федерального агентства з праці Німеччини, станом на березень цього року допомогу від держави отримували близько 701 тисячі українців, з яких 502 тисячі – люди працездатного віку.
• Крім того, 62% німців погоджуються з тим, що українські молоді чоловіки призовного віку, які нині перебувають у ФРН, мають повернутися додому. А 18% – висловилися проти.