Джерело: www.bbc.com
Підпис до фото, Школа прагне створити для дітей спокійну й радісну атмосферу
- Author, Діана Куришко та Анастасія Грібанова
- Role, ВВС Україна
- 55 хвилин(и) тому
Навесні 2022 року Аліна планувала якнайшвидше повернутися додому. Вона не збиралась залишатися у Варшаві, не хотіла шукати роботу і вірила, що війна ось-ось закінчиться. Наближався Великдень – Аліна хотіла помити вдома вікна до свята.
Минуло майже три роки. Аліна все ще живе у Польщі, знайшла тут роботу. Через обстріл вікон у її квартирі у Харкові вже давно немає.
Колись найбільшою мрією 14-річної Ульяни було побачити світ, виїхати з рідного міста, що на півдні України. Зараз Ульяна найбільше мріє повернутися додому, у місто, яке вже майже тисячу днів в окупації.
Аліна та Ульяна – вчителька та учениця Української школи у Варшаві.
Тут навчається майже триста дітей з усієї України. Навчають їх 27 вчителів, теж українці. Всі діти й вчителі у цій школі – біженці.
Хтось з них втік з російської окупації, подолавши тисячі кілометрів, щоб опинитися у безпеці у Польщі. Хтось приїхав з відносно безпечних тилових регіонів, а у когось за плечима – спалені міста і села, де від їхнього дому не залишилось нічого.
Ульяна, яка боялась вийти на вулицю
У холі школи висять українські та польські прапори і цитата вірша Ліни Костенко. На стінах тут поруч з постером про психологічну допомогу плакат з інформацією про міни.
“Мені тут дуже подобається, – говорить про свою школу Ульяна (її ім’я змінено з міркувань безпеки). – Багато вчителів справді вкладаються в працю, допомагають, якщо ти щось не зрозумів. Просто класно ведуть уроки”.
Ульяна говорить дуже тихо. Вона любить малювати, любить уроки хімії, де “гарно пояснюють, з чого все складається”, і каже, що почувається у цій школі щасливою.
У березні 2022 Ульяна, її мама та маленький братик кілька тижнів переховувалися у підвалі свого будинку. До міста підступали росіяни. Поруч один за одним лунали вибухи.
“Було дуже страшно. Ульяна, якій тоді було 12, була настільки наляканою, що боялась навіть вийти з підвалу. А нам треба було вийти, ми намагалися вирватися з міста”, – розповідає мама Ульяни Олександра (ім’я змінено з питань безпеки). Їм це вдалося.
Автор фото, BBC/Kamil Dayan Khan
Підпис до фото, Квартира у Києві після атаки російського безпілотникаДорогою з оточення вони бачили спалені машини, пройшли багато російських блокпостів і перевірок.
“Тоді у дітей в очах був такий величезний переляк. Я заспокоювала їх, як могла”, – згадує Ульяна. Будинку, у якому жила родина, більше немає.
Жінка рада, що знайшла у Польщі дітям школу, де вони не почуваються чужинцями. Тут їх навчають вчителі з України – Ліана, яка викладає хімію, приїхала з Покровська, з міста, до якого все ближче підступає російська армія.
Аліна – вчителька англійської, з Харкова. Тетяна, яка викладає біологію, – з Сум. Ці міста, як і багато інших в Україні, щоденно живуть під російськими обстрілами.
Уроки двома мовами
За плечима багатьох дітей і вчителів цієї школи історії про втрати, біль, страх і відчай.
“Іноді, коли слухаєш історії батьків, історії дітей, то просто не можеш собі уявити, що ці люди пережили, щоб потрапити в безпечне середовище… Це родини, які приїхали з окупації, які добираються до Польщі, виїжджаючи через Росію, Білорусію або Росію, Прибалтику”, – каже Оксана Колесник, директорка школи.
Підпис до фото, Директока школи Оксана Колесник розповідає про важкий шлях, який подолали учні і вчителів школи Українську школу у Варшаві створили навесні 2022 року, коли, тікаючи від війни, до Польщі щодня приїздили тисячі українських родин.
Більшість цих дітей не знали польської мови, їм потрібна була школа, розповідає Оксана Колесник. Ініціаторами створення школи виступили Клуб Католицької Інтелігенції та Український дім у Варшаві.
Автор фото, ВВС
Підпис до фото, Навчання в українській школі у Варшаві відбувається польською та українською мовамиСпочатку планувалось, що школа для дітей-біженців з України пропрацює як тимчасовий проєкт кілька місяців, поки йдуть бойові дії, щоб діти не переривали навчання.
Але велика війна в Україні триває майже три роки. До Польщі й досі приїздять біженці. За словами Оксани Колесник, за минулий рік найбільше дітей до школи приїхало з Харкова.
“У нас немає стабільного учнівського контингенту. Він постійно рухається. Діти приїздять, потім переїжджають кудись далі”, – каже директорка.
Повернутися, чи залишитись
У школі діти навчаються українською та польською мовами, що робить їхній процес адаптації в новій країні спокійнішим. Деякі уроки ведуть відразу два вчителі, які пояснюють матеріал одночасно обома мовами.
Навчаючись за двома освітніми програмами, діти отримують два види документів – український та польський.
Вивчення української мови та історії, перебування у колі своїх дозволяє зберегти українську ідентичність і дає шанс на спокійне повернення до школи в Україні, коли закінчиться війна, пояснюють такий підхід у школі.
Вивчення польської мови і перебування у польській системі освіти дає можливість на подальше життя у Польщі.
Який вибір зроблять ці родини і коли, невідомо.
“Мені подобається жити в Польщі. Це чудова країна. Але тут я не відчуваю себе вдома. Хоча, я зараз не можу відчувати себе вдома і в Україні, тому що я не живу там вже дуже довго”, – говорить Яна (ім’я змінено), учениця 10 класу.
Дівчинка обожнює свою нинішню школу, вчителів, друзів і всі проєкти, які вони роблять разом – арттерапію, де грають на різних інструментах, драмгурток, де досліджують шестидесятників.
Однак, Яна сумує за домом, за Києвом, який вона залишила майже три роки тому: “Я ніби розділена між країнами, але я хочу повернутися, хочу відбудовувати Україну. Відновити стару пам’ять про свій дім”.
Підпис до фото, Яна хоче повернутися додому, щоб допомогти відбудувати УкраїнуНевизначеність з майбутнім – це історія про багатьох українських біженців у Польщі.
“Якщо раніше ми мріяли повернутися назад, що ми тут лише на місяць, то зараз ми думаємо, що робити, якщо війна продовжиться, які у нас є варіанти?” – розмірковує вчителька англійської мови Аліна Удовик з Харкова.
Вона говорить, що попри думки, що ми тут ненадовго, потрібно вчити польську мову, інтегруватися у польське суспільство: “Я мушу це робити, бо я живу тут. Я мушу змиритися з цим фактом і робити щось для інтеграції в цю спільноту”.
Жінка щодня читає новини про бомбардування свого міста, де живуть її рідні і друзі: “Я намагаюся бути оптимісткою, але насправді мені важко. І я просто намагаюся не показувати це дітям, колегам, родині. Дехто з них в гіршому становищі, ніж я. Мені немає на що скаржитися”.
Школа, де не лунає дзвінок
На перший погляд, Українська школа у Варшаві – це звичайна школа, де діти вчать англійську та математику, співають і малюють.
Для уроків біології учні тут складають модель зайця і проводять експерименти з осіннім листям, щоб дізнатися, чому воно жовтіє. На перервах чути галас і сміх.
Але так було не завжди. Вчителі пригадують, як відразу після відкриття школи тут було дуже тихо. Коридорами тихенько ходили учні.
Підпис до фото, Наталя Карапата допомагає дітям пережити травми війни Іноді, лякаючись гучних звуків знадвору, наприклад, трамваю, діти ховалися під партами, розповідає шкільний психолог Наталя Карапата. Учні часто ходили по школі одягнутими, а на перерву виходили з рюкзаком, бо “раптом треба буде тікати”.
А ще в цій школі ніколи не лунає дзвоник. Початок і кінець уроку оголошує вчитель, щоб гучні звуки не лякали дітей.
“Ці діти пережили дуже багато, – говорить шкільний психолог Наталя Карапата, – вони бачили зґвалтування, бачили російські танки, які їздили по людях, бачили розстріли. Бачили, як люди обманюють заради того, щоб вижити”.
Автор фото, ВВС
Підпис до фото, Українські діти відвідують різні уроки в школі у Варшаві, в тому числі танці та йогуДехто з цих дітей втік з окупації, де досі залишаються їхні рідні. У багатьох на війні батьки. У когось у полоні родичі.
Дехто з цих дітей живе у Польщі з опікунами, а їхні батьки – в Україні.
“Ці діти сумують. За рідними, які залишились в Україні, за своїм домом, за котиком, якого вони не змогли забрати, і навіть за рідними запахами. Одна дитина прийшла до мене і каже – це місто пахне не так, як моя Україна, я сумую за запахом дому”, – розповідає Наталя Карапата.
За словами Наталі, складна адаптація в новому середовищі ще більше поглиблює травму, завдану війною: “Ці діти стали дорослими. Вони говорять про такі досить дорослі теми, як майбутнє. В першому класі дитина вже чітко знає ціну грошам, знає ціну свободи”.
У школі дітям надають психологічну допомогу – проводять заняття в групах та індивідуальні зустрічі. Діти іноді підходять до Наталі просто на вулиці, у коридорі школи, щоб поговорити, щоб їх вислухали.
Дев’ять з десяти українських дітей страждають від психологічного та емоційного стресу внаслідок війни, йдеться в опитуванні, проведеному міжнародною організацією Save the Children, у якому взяли участь понад 1500 українських дітей, батьків і опікунів.
Найпоширеніші проблеми серед дітей, за даними цього дослідження, — це почуття небезпеки чи страху (73%), відсутність інтересу до навчання (64%) і сум або низька самооцінка (54%).
Чи існуватиме школа далі
Попри те, що до Української школи у Варшаві прикута велика увага, сюди часто приїздять журналісти з усього світу, існування школи під великим питанням.
Школа повністю залежить від допомоги донорів, а ця допомога зменшується.
Батьки платять невелику суму за навчання, але з річним бюджетом школи у вісім млн злотих (1,9 млн доларів) це неспівмірно. З цього бюджету оплачують оренду приміщення, заробітну плату вчителів, податки, утримання адмінперсоналу.
“Зацікавленість світової громадськості падає і зменшується фінансова підтримка. Кожен навчальний рік наші вчителі, батьки, діти закінчують в стресі з побоюванням, а що далі? Це питання дуже болюче для нашої спільноти. Якщо не буде грошей, існувати школа не може”, – говорить директорка Оксана Колесник.
Автор фото, ВВС
Підпис до фото, Буйар Ходжа, директор Save the Children Польща.Один з основних донорів школи – міжнародна організація Save the Children теж звертає увагу на зниження фінансування благодійних проєктів.
“Війна в Україні, на жаль, попри всі ці жертви, стає однією з тих забутих криз посеред Європи”, – говорить Буйар Ходжа, директор Save the Children Польща.
В організації обіцяють і далі підтримувати заклад, однак, наголошують: аби її зберегти, потрібна участь всієї світової спільноти.
Підписуйтеся на нас у соцмережах
