“Політика насильницької колективізації, яку сталінський режим розгорнув у СРСР наприкінці 20-х і зробив жорстокішою на початку 30-х років минулого століття, в Україні поглибилася цілеспрямованими репресіями проти жителів країни. Мільйони українців загинули в роки Великого голоду, ще більше — так і не з’явилися на світ.Сьогодні у війні проти України Росія знову використовує зерно як зброю. Вийшовши”, — повідомляє: ua.news
Політика насильницької колективізації, яку сталінський режим розгорнув у СРСР наприкінці 20-х і зробив жорстокішою на початку 30-х років минулого століття, в Україні поглибилася цілеспрямованими репресіями проти жителів країни. Мільйони українців загинули в роки Великого голоду, ще більше — так і не з’явилися на світ.
Сьогодні у війні проти України Росія знову використовує зерно як зброю. Вийшовши із зернової угоди, раніше укладеної за участі ООН і Туреччини, РФ з липня 2023 року розгорнула справжній терор проти портової інфраструктури України. Намагаючись перешкодити експорту української сільськогосподарської продукції, росіяни завдали десятків ракетних і дронових ударів по чорноморських і дунайських портах України.
Тож Росія дійсно стала “спадкоємицею” СРСР у найстрашніших злочинах проти людства.
З нагоди Дня пам’яті жертв голодоморів NV у кількох знакових цифрах нагадує про те, як радянська влада влаштувала Голодомор 1932−1933 років в Україні.
Вчетверо за два роки СРСР наростив експорт зерна за рахунок України
Плани хлібозаготівель в СРСР у 1930 році зросли вдвічі в порівнянні з 1928-м. Цей головний інструмент колективізації ще з 1920-х років завдав величезної шкоди сільському господарству України, однак до початку 1930-х ситуація стала критичною.
На той момент Йосип Сталін вважав експорт зернових із країни ледь не головним двигуном радянської економіки, а вторговані від нього кошти — запорукою успішної індустріалізації. «Потрібно скажено форсувати вивезення хліба», — писав Сталін у листі В’ячеславу Молотову в серпні 1930 року.
І якщо в 1929 році СРСР експортував 1,3 млн тонн зерна, то в 1930-му — вже 4,8, а в 1931 році — 5,2 млн тонн. Таких цифр Союз більше не бачив: то були максимальні показники зернового експорту аж до Другої світової війни.
Найдорожчу ціну за ці рекорди заплатила Україна, адже саме на частку УРСР і Кубані (ще одного регіону, населеного етнічними українцями) в ті роки припадало до 70% експортованого радянського зерна.
Селяни здають хліб у Баришівському районі Київського округу, 1930 рік / Фото: ЦДКФФА України ім. Г. Пшеничного
Одночасно в українських селах влада розгорнула справжню війну за «розкуркулення» і розорення найуспішніших господарств. Влітку 1930 року генсек ЦК КП (б)У Станіслав Косіор заявив, що селяни нібито відмовляються збирати врожай і хочуть «згноїти зерно, щоб задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду».
«Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви повинні зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт, — заявив тоді Косіор на партійному з’їзді. — Селяни не працюють. Вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні змусити їх відкрити свої ями».
Для жителів українських сіл така політика поряд з непідйомними планами хлібозаготівель була рівнозначна неможливості вижити. Уже взимку 1931−1932 років голод став причиною смерті щонайменше 150 тис. українців. Влітку 1932 Політбюро ЦК КП (б)У констатувало повну відсутність запасів борошна в Україні.
На той час сотні районів в УРСР відмовилися виконувати норми хлібозаготівель: сільські ради і колгоспи намагалися переконати чиновників у їх нереалістичності. Вище керівництво країни вважало таку позицію саботажем і безпричинним бунтом з боку України.
Більше ніж 50 тис. осіб було засуджено за «законом про п’ять колосків» упродовж перших місяців його дії
7 серпня 1932 року було прийнято найвідоміший нормативний акт, який перетворив назрівання лиха на катастрофу, пізніше визнану геноцидом українців.
У цей день Раднарком СРСР видав постанову Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності, яка увійшла в історію як «закон про п’ять колосків». Згідно з ним, розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, і лише при «пом’якшувальних обставинах» за такий «злочин» могли дати 10-річний термін.
На практиці це означало, що українські селяни повністю втратили доступ до вирощеного ними ж урожаю і можливості прогодувати себе і свої сім’ї.
Спецзагони вивозять хліб з колгоспу Хвиля пролетарської революції, село Олексіївка Олексіївського району Харківської області, 1932 рік / Фото: Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. Пшеничного
На початок 1933-го, за неповні пів року після ухвалення постанови, за «законом про п’ять колосків» в УРСР засудили 54,6 тис. осіб, з них понад 2 тис. засудили до смертної кари.
Водночас у серпні 1932-го, коли затвердили репресивний закон, Сталін у листі до Лазаря Кагановича наголошував, що особлива увага має бути прикута до УРСР. «Найголовніше зараз — Україна. Справи в Україні зовсім погані. […] Якщо не візьмемося зараз же за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити. […] Майте на увазі, що в українській компартії […] чимало гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, нарешті — прямих агентів Пілсудського», — писав Сталін. Цю цитату наводить Енн Епплбаум у своїй книзі Червоний голод. Війна Сталіна проти України.
Люди, що страждають від голоду, Харківська область, 1933 рік / Фото: Alexander Wienerberger / Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. Пшеничного
До 80% населених пунктів і колгоспів УРСР, зобов’язаних виконувати зернові плани, потрапили на «чорні дошки»
Режим «чорних дошок» став одним з головних і найстрахітливіших інструментів Голодомору 1930-х років. За «злісний саботаж хлібозаготівель» — а фактично неможливість виконати захмарні плани — цілі райони, населені пункти, колгоспи, сільради заносилися на так звані «чорні дошки».
Інфографіка: Газета Зоря від 1 січня 1933 року / Історична правда
Таке рішення обкомів і райкомів ЦК КП (б)У означало, що місцеві жителі втрачали право виїжджати за межі свого населеного пункту, а всю їжу у них вилучали. Спецзагони і війська блокували села, вилучали всі продукти харчування, забороняли будь-які форми торгівлі і фактично залишали людей без шансів вижити або шукати порятунку в містах.
За даними Інституту національної пам’яті та Історичної правди, пік таких репресивних заходів випав на кінець листопада-грудень 1932 року, коли на «чорних дошках» опинилося понад 80% усіх населених пунктів, колгоспів, сільрад, районів, де оцінювали виконання хлібозаготівель.
Інфографіка: Газета Зоря, 1933 рік / Історична правда
Крім УРСР, такий режим діяв і на кількох інших територіях СРСР, заселених українцями (Поволжя, Кубань, Дон, Сірий Клин у Казахстані).
«В селі Кленоточі люди вмирали, як і скрізь на Україні, — їхній хліб і всяку поживу забрано, а самих покинуто на неминучу гибіль; бо держава, використавши силу проти них, як смертельний противник, відняла, крім харчів, також можливість заробити на прожиття. Стан — гірший, ніж під час чуми», — описував реалії тих років український письменник Василь Барка у своєму романі про Голодомор Жовтий князь.
15 місяців без м’яса — початковий розмір «натурального штрафу» за зрив плану
Кожні кілька місяців 1932 року каральні заходи, які спровокували Голодомор, посилювалися. 18 листопада 1932-го було видано постанову ЦК КП (б)У про додаткові заходи щодо посилення хлібозаготівель, згідно з якою окремі господарства карали за невиконання планів натуральними штрафами — як мінімум конфіскацією 15-місячної норми м’яса.
Через два дні Раднарком УРСР дозволив застосовувати натуральні штрафи і до колгоспів. Незабаром перелік продуктів, які вилучалися як «компенсації» за зерно, розширили картоплею і салом, а вже до кінця 1932 року — більшістю інших продуктів.
Померлий від голоду чоловік у Харкові, 1932 рік / Фото: Alexander Wienerberger – Diocesan Archive of Vienna (Diözesanarchiv Wien)/BA Innitzer
У виданій у 1990-му році книзі Голод 1932−1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів зазначено, що на той період подібні натуральні штрафи застосовували для абсолютної більшості колгоспів України (їх уникли не більше ніж 6,4% колгоспів).
Паралельно від листопада 1932 Політбюро ЦК КП (б)У розпорядилося почати в Україні масштабну кампанію проти «ідеологів і організаторів куркульського саботажу», провести чистки серед бухгалтерів і рахівників, і завдати «рішучого удару куркульським елементам».
10 років у таборах отримували люди, які зберегли для історії пам’ять про Голодомор
Серед них — вчителька з Харківської області Олександра Радченко, про чию долю раніше розповідала Історична правда. Як держслужбовець вона мала права на харчові пайки і змогла врятувати свою сім’ю, однак вела щоденник про жахи Голодомору, які бачила навколо.
Олександра Радченко
Вчителька
Ось деякі з її записів:
«5 квітня 1932, вівторок. Голод, штучно створений голод, набуває жахливого характеру. Навіщо забирають до останньої зернини хліб — нікому не зрозуміло, і тепер, коли вже бачать результат такого вилучення, все-таки продовжують вимагати хліб для посіву… А діти голодують замучені, худі, понівечені глистами, тому що їдять одні лише буряки, і ті ось-ось закінчаться, а до врожаю ще чотири місяці. Що буде?»
«9 січня 1933, понеділок. У Харкові творяться жахи голоду. Крадуть дітей і продають ковбасу з людського м’яса. Заводять обманом дорослих людей (повніших) під приводом продажу взуття. Навіть у газетах про це писали, заспокоюючи, що вживають заходів, але… діти все зникають».
«23 березня 1933, четвер. Горя людського в цей день я бачила страшенно багато. З важкими враженнями поверталася додому. […]
Виїжджаючи в Бабку [село під Харковом], ми наздогнали хлопчика семи років, мій супутник крикнув, але хлопчик йшов, похитуючись, і ніби не чув. Кінь наздогнав його, я крикнула, хлопчик неохоче звернув з дороги, мене тягнуло подивитися йому в обличчя. І жахливе, страшне, незабутнє враження залишив вираз цього обличчя.
Напевно, такий вираз очей буває у людей, коли вони знають, що мають ось-ось померти і не хочуть смерті. Але це була дитина! Нерви у мене не витримували: «За що? За що діти?». Я плакала тихенько, щоб не бачив мій супутник. Думка, що я не можу нічого зробити, що мільйони дітей гинуть від голоду, що це все стихія, довела мене до відчаю. […]
Кілька днів тому приходив конюх — лице вже опухло, руки опухлі. Каже, що ноги важкі, спокійно приготувався померти. «Дітей шкода, — каже. — Вони нічого не розуміють — не винні».
Жертви Голодомору на вулицях Харкова, 1933 рік / Фото: Alexander Wienerberger / Diocesan Archive of Vienna (Diözesanarchiv Wien) / BA Innitzer
Сім’я Олександри Радченко пережила Голодомор, змінила кілька місць проживання в Україні. Однак у липні 1945 року, вже після закінчення Другої світової війни в Європі, слідчі НКВС заарештували Радченко.
Під час обшуку в її квартирі знайшли сім зошитів із щоденниками за 1926−1943 роки. На їх підставі жінку звинуватили в «антирадянській пропаганді та агітації». В обвинувальному акті зазначалося, що Олександра Радченко, «будучи вороже налаштованою до радянської влади в період 1930−1933 років, писала щоденник контрреволюційного змісту, в якому засуджувала дії комуністичної партії з організації колгоспів у СРСР і описувала скрутне матеріальне становище трудящих».
За це Радченко отримала 10 років таборів ГУЛАГу і відбула повний термін ув’язнення, повернувшись в Україну лише влітку 1955 року. На суді вона безуспішно намагалася довести, що свої записи вела для майбутніх поколінь. «Я писала, що через 20 років діти не повірять, що такими жорстокими методами будували соціалізм», — пояснювала Радченко.
6 млн людей не народилися в Україні через Голодомор
Демографічні втрати України, як і кількість прямих жертв Голодомору, залишаються предметом історичних дискусій і досліджень — проте немає сумнівів, що рахунок цей йде на мільйони.
У 2010 році Апеляційний суд Києва, вивчивши матеріали кримінальної справи за фактом геноциду в Україні в 1932—1933 роках, дійшов висновку, що Голодомор забрав життя 3,9 млн людей, через що в нашій країні не народилися ще 6,1 млн людей (т.зв. дефіцит народжуваності).
Діти, які страждають від Великого голоду в Україні 1932–1933 років / Фото: holodomormuseum.org.ua
Західний історик Тімоті Снайдер вважає, що кількість жертв становила як мінімум 3 млн людей, а в 2016 році на міжнародній конференції Голодомор 1932−1933: втрати української нації, яка відбулася в КНУ ім. Т. Шевченка, озвучувалися оцінки в 7 млн жертв Голодомору в УРСР і 10 млн — в усьому СРСР.
Навесні і влітку 1933 року смертність від голоду в Україні набула найкатастрофічніших масштабів. За даними Національного музею Голодомору-геноциду, до червня 1933-го щодоби мученицькою смертю в Україні вмирали 28 тис. людей, щогодини — 1168, щохвилини — 20.
Нуль людей було покарано за Голодомор у радянській Україні
До розвалу СРСР причин Голодомору ніколи не розслідували, тема цієї трагедії десятиліттями залишалася під забороною, і ніхто з чиновників не поніс покарання за організацію штучного голоду в Україні.
Лише в грудні 1987 року перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю утворення УРСР, згадав про факт масового голоду в 30-х роках.
Жертва Голодомору в Харківській області, 1933 рік / Фото: Alexander Wienerberger / Diocesan Archive of Vienna
У 2009 році головне слідче управління СБУ порушило справу за ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України — у зв’язку із вчиненням посадовими особами геноциду в Україні в 1932—1933 роках, через який загинули мільйони громадян.
У січні 2010 року Апеляційний суд Києва виніс свій висновок у цій справі, підтвердивши висновки слідчих СБУ про організацію в той період на території УРСР «геноциду української національної групи — тобто штучного створення життєвих умов, розрахованих на її часткове фізичне знищення». Суд дійшов висновку, що відповідальними за організацію Голодомору були керівники більшовицького тоталітарного режиму — Йосип Сталін, В’ячеслав Молотов, Лазар Каганович, Павло Постишев, Станіслав Косіор, Влас Чубар і Мендель Хатаєвич.
Обвинувальний вирок їм не було винесено, оскільки справу закрили у зв’язку зі смертю згаданих осіб. Однак, на думку тодішнього голови СБУ Валентина Наливайченка, процес мав важливе історичне значення для України. Він нагадував, що геноцид є злочином проти людяності, який, згідно з Конвенцією ООН від 26 листопада 1968 року, не має терміну давності.
«Таким чином, рішенням компетентного суду наша країна виконала свої міжнародні зобов’язання — вживати заходів для попередження геноциду і карати за його вчинення», — заявляв Наливайченко.
