На двох протезах – на Ратушу. У кріслі колісному – на закупи. Історії відновлення ветеранів

ЛЬВІВ – Військовослужбовці і ветерани, які отримали важкі поранення і потребують відновлення, очікують у черзі, щоб потрапити у реабілітаційні центри. Фізичні терапевти шукають креативні методи відновлення, щоб люди, які пройшли війну, повернулись до самостійного життя в суспільстві. Ефективними, кажуть, є реабілітаційні заняття, які проводять поза центрами.

Як у кріслі колісному, з руками, які не повністю функціонують, доїхати громадським транспортом у крамницю, дати собі раду з купівлею продуктів?

Як на протезах на обох ногах втілити свою мрію, для прикладу, піднятись на львівську Ратушу?

Дмитро Пироженко з Кривого Рогу проходить реабілітацію в центрі Unbroken. Пересувається у кріслі колісному. Внаслідок важкого поранення наприкінці літа цього року у нього пошкодження спинного мозку. Він не відчуває ніг, рухати зап’ястям однієї руки не може, на ній бракує частини променевої кістки.

Позаду численні операції, а сьогодні, завтра і далі – щоденна праця, щоб тіло відновилось. Дмитрові 31 рік. Його маленькій донечці – 4. І він мусить навчитися жити після поранення.

«Думки про донечку мене одразу повертали в реальність, коли хотілось опустити руки. Ми спілкуємося кожного дня по відеозв’язку», – каже ветеран.

Під час реабілітації у Львові Дмитро вже самостійно їздив тролейбусом. Цього разу він вперше без сторонньої допомоги мав купити продукти. Це було завдання на заняття поза центром.

До супермаркету від реабілітаційного центру – дві зупинки громадським транспортом, а саме тролейбусом. Їхати у кріслі колісному нерівним тротуаром, переходячи кілька доріг, долаючи бордюри – йому надто важко, можна й перевернутись.

На зупинці ветеран махнув рукою водієві, подаючи у такий спосіб знак, що планує сісти у тролейбус. Але першим, який прибув, не поїхав, тому що тролейбусних дротів не вистачило, щоб ближче під’їхати до тротуару, щоб опустити відкидну платформу. А водій, пояснивши, поїхав далі. У наступному тролейбусі – та ж проблема, але ветеран попросив водія проїхати трішки далі від зупинки і зупинитись впритул до бордюру.

Водій опускає і ставить на місце відкидну платформу, коли заїжджає чи виїжджає людина в кріслі колісному.

Ветеран говорить, що зупинка біля реабілітаційного центру облаштована непродумано. Але його не ображає ситуація, коли в тролейбус не може сісти чи доводиться все пояснити водієві, чи як його оминають люди, щоб першими зайти у транспорт. Адже намагається сам підлаштовуватись під всі ці виклики, які долає.

Ерготерапевт Марія Кошеленко просить Дмитра самостійно викликати у супермаркеті ліфт, взяти кошик для продуктів.

«Я склав список. Написав у телефоні. Я не міг навіть колись уявити, що зможу написати щось. Тут чотири найменування, кількість штук і грамів. Беру кошик вперше, ще так не експериментував. Але чи мені вдасться?» – говорить Дмитро Пироженко.

Він зумів. Те, що зазвичай покупець робить автоматично, швидко, для Дмитра – надзусилля. Для нього будь-який рух руками – проблема і біль. Його пальці не працюють, і він дістав кошик, за вказівкою ерготерапевта, за допомогою зап’ястя і передпліччя, використовуючи обидві руки. Далі йому треба взяти пакет, і тут наступна проблема: відірвати, відкрити – і теж це зробив двома руками, тримаючи передпліччям, а далі вибирав і складав кілька мандаринів, помідорів, огірків, концентруючи руку над кожним продуктом.

«А тепер прошу зважити всі овочі і фрукти та наклеїти чек», – на ці слова ерготерапевта Дмитро важко видихнув.

«Насправді для мене важлива самостійність. Якби мені у всьому допомагали, я б нічого не навчився», – каже ветеран.

Ерготерапевт радить йому набирати буквами назви продуктів, тому що водити пальцем по монітору і шукати йому не вдавалося.

А Марія Кошеленко постійно нагадувала пацієнтові, що він має позбутись сорому чи незручностей, коли потрібно попросити когось із людей допомогти.

«Я почала працювати з Дмитром 8 місяців тому. Він не міг нічого сам зробити: ні їсти, ні пити. Він на 100% був залежний від мами. Зараз суттєва різниця, неймовірна. Дмитро сьогодні сам повністю закупив усе. Він самостійно їсть, частково може прийняти душ», – говорить Марія Кошеленко.

За словами ерготерапевта, Дмитро ще більше може досягнути своєю наполегливістю і мотивацією, але сама думка про те, що він буде залежати від людей, якщо щось йому не вдаватиметься, його просто лякає, неймовірно боїться здатися. Тому потрібно його вчити і спілкуванню з людьми, він має відчувати, до кого варто звернутись по допомогу.

Те, що людина у супермаркеті купила б за хвилин 15, Дмитро робив більше години. Він почувався втомленим. Але самостійно доїхав до каси, зумів витягнути всі пакети. Каже: якщо йому хтось з людей пропонує допомогу, то ставиться до цього з вдячністю. Але кожен спершу має запитати у ветерана, чи можна йому допомогти, чи потрібна допомога, додає ерготерапевт.

«Допомогу треба правильно надавати. Зазвичай люди з найкращих міркувань хочуть допомогти, але роблять це неправильно, не запитавши у людини. І починають штовхати електрокрісло, щоб допомогти. На вході у ліфт я часто з таким зустрічався, мають бажання допомогти проїхати мені», – пояснює ветеран.

Він почувався щасливим, що йому вдалося вперше самостійно, від початку до кінця, купити продукти. Найскладніше було дати собі раду з пакетами, і зауважує, що, можливо, супермаркети щось мали б інше придумати для таких людей, як він.

«Будь-яка справа, яка вдається, вона дає сил і мотивації рухатись далі», – зауважує Дмитро Пироженко.

Дмитро Пироженко спочатку служив у 129-й Криворізький бригаді, а потім у 109-й Донецькій. Був стрільцем на різних посадах. Воював на Херсонському, Запорізькому, Донецькому, Сумському напрямках. Поранення отримав на Покровському напрямку.

«Ми довго стояли без втрат. А з мого поранення там і почалось… Кожен день обстрілювала авіація. Ми тримали позиції, ніякого штурму не було. Одного разу влучили ракетами. Сам момент поранення я не пам’ятаю. Нас було троє. Один хлопчина загинув одразу, а ми вдвох отримали тяжкі поранення. Побратим прийшов до свідомості і повідомив, що в нас є втрати. Я мав багаточисленні осколкові поранення, у легенях були осколки, зачеплена артерія, побратим наклав мені турнікет. Хлопці з іншої позиції прийшли і надали нам медичну допомогу»,– розповідає ветеран.

Після реабілітації він повернеться у Кривий Ріг. Ще двоє його рідних братів воюють. Вони троє пішли захищати країну на початку повномасштабної війни.

Мріяв піднятись на РатушуІз другим героєм Радіо Свобода зустрілось на площі Ринок. 42-річний нацгвардієць Юрій Шмалько цьогоріч на війні втратив обидві ноги. Але ампутація невисока і збереглись коліна, що дозволяє йому ходити на двох протезах без сторонньої допомоги.

Юрій Шмалько давно мріяв самостійно піднятись на львівську Ратушу, і випала йому нагода під час перебування на реабілітації у Львові. Вперше з центру вийшов на площу Ринок. З фізичним терапевтом Андрієм Новосадом передивлявся відео з Ратуші, оцінювали сходи, кількість сходинок, яких майже 400. І провели виїзне заняття.

«Дивись, обережно, поріг. Завжди маєш оцінювати ризики падіння», – таку настанову перед підняттям дав пацієнтові фізичним терапевт. Андрій Новосад йшов за ветераном, щоб у будь-який момент можна було допомогти. Але цієї допомоги не було потрібно.

Кілька разів зупинялись, щоб кукси не потерлись, бо саме на них велике навантаження.

«Я прийшов до Андрія і сказав, що хочу піднятись. Почали у центрі тренуватися, ходив сходами. Але в реабілітаційному центрі вони легші для мене. А тут одна вища, друга нижча, нерівності. Мушу більше концентруватися. М’язи напружуються. Бо я мушу впіймати баланс», – каже Юрій Шмалько.

Він піднявся на Ратушу на рівні з усіма. І одразу ж пішов дивитись, де розташований реабілітаційний центр.

«Мені потрібно працювати і адаптуватися до свого стану, бо я мушу повернутися до свого минулого життя. На протезах ходжу 4 місяці. Були певні ускладнення, терло», – говорить Юрій Шмалько.

Він отримав поранення 26 листопада 2024 року на Харківщині під час виконання бойового завдання. Виходив з позиції, зі штурму, потрапив під російський дрон.

«Я сам собі надав першу медичну допомогу. Побачив, що наді мною висить дрон, а це вже був наш і махав хлопцям руками, що я живий. Врятувати ноги не вдалося, але є коліна. Зате не мерзну в ноги. Найважчі були перші кроки на протезах. Бо лежав три місяці, набрав вагу. Але подолав всі перешкоди. Мені йти нормально на протезах, стояти довго важко, більше 15 хвилин не можу», – каже ветеран.

Підніматись на Ратушу було легше. А ось спуск вимагав ще більшої уваги і концентрації. Тут поради фізичного терапевта допомагали, на яку ногу робити більший перекат, як ставити.

«Я тобою пишаюсь!» – ці слова почув пацієнт від свого фізичного терапевта, коли подолав відстань назад.

«Заняття поза межами центру дає розуміння ситуації, в якій ти можеш бути. Тут є вітер, нерівні поверхні, інші сходи, інша дистанція, одяг. А це все впливає на енергозатратність і вміння пацієнта. Думаю, що Юрій більше це буде використовувати у своєму повсякденному житті», – зауважив Андрій Новосад.

Юрій Шмалько колись, каже, приведе на львівську Ратушу свою родину, тоді скаже їй, що він тут уже побував і йому це вдалося.

Такі заняття поза реабілітаційним центром називають підготовкою до повернення в суспільство. Пояснюють, що головна мета – навчити ветерана після важкого поранення жити в нових обставинах, вміти до них пристосуватись, навчитись долати свій внутрішній страх. Бо у реабілітаційному центрі пацієнти почуваються комфортно, безпечно, під них все підлаштовано, а персонал вміє працювати.

А ось на вулиці, вдома ветеранам знадобляться різні навички. Тому пацієнт має випробувати всі ті перешкоди, які можуть бути перед ним, зрозуміти, що ідеальних умов, як у медичному закладі, ніхто йому спеціально не організує.