Студентка у 59. Які можливості на ринку праці для старших людей?

ЛЬВІВ – Ірина Бурик, переселенка з Луганщини, цьогоріч стала найстаршою студенткою магістратури (спеціальність «Психологія») університету «Львівська політехніка». Їй – 59. Жінка переїхала до Львова у 2014 році, коли її рідне місто на Луганщині зазнавало обстрілів з боку Росії.

Як починати все з «нуля» на новому місці і не здаватись, коли не можеш влаштуватись на роботу, коли вигораєш емоційно? Чи складно було готуватись до іспитів? Чому вирішила вивчати психологію і як це пов’язано з історією її родини?

Востаннє у студентській бібліотеці Ірина Бурик готувалась до лекцій у 80-х роках минулого століття. У 1989 році отримала вищу освіту і здобула спеціальність конструктора-технолога швейних виробів. Її мама гарно шила і вишивала, та обшивала у радянські часи всю родину. І стала прикладом для доньки. Сім’я жила в Сіверськодонецьку, де й народилася Ірина Бурик.

Історія родини і впливУ Лисичанську проживала її бабуся Феодосія, мамина мама. Тому мандрувала між Луганською і Донецькою областями. Літні канікули Ірина проводила у бабусі. Там формувався її світогляд і лише у дорослому віці зрозуміла, що зацікавлення психологією не було випадковістю. Бо хоче допомагати не лише іншим, але й зрозуміти себе, як пережиті травми її рідних вплинули на неї.

«Дуже мені подобалося бувати у бабусі, бо я отримала там багато любові, навичок. Вона мене привчила до молитви, до церкви, хоч віра була у той час ще заборонена, а ходити у храм не було популярно. Я переписувала тоді з книжок молитви. Моя бабуся пережила Голодомор. Вона розповідала, як то було важко, коли вони їли листя вишні або варили супчик з лободи. В землянках жили, бабуся залишилася одна з дітьми. Були випадки, коли діти замерзали. Знаю особисто від неї, як то було важко», – розповідає жінка.

Читайте також: День пам’яті жертв Голодомору. Свідчення. Путін продовжує те, що робив Сталін

Те, що її бабуся Феодосія з 14 років працювала по людях, допомагала селянам по господарству, бо залишилась сиротою, Ірина знала змалку. Шматок хліба цінували у родині старші, і цьому вчили молодше покоління.

«Бабуся не їла шматок хліба, щоб більше мали діти, щоб вижили. Я навіть не знаю, як вона витримала. І то був спочатку хліб мішаний. І мама казала: «Коли ми вже наїмся чорного хліба?» А потім: «Коли ми вже наїмся білого хліба?». Цей голод пережили і моя бабуся, і мої батьки. Це те, що вони на своєму досвіді пережили. І воно є в клітинках, і генетично передалось. Це відбилось і на моєму світосприйнятті. Я досі роблю запаси продуктів», – каже Ірина Бурик.

Життя привело її у Львів у 2005 році. Тут працювала регіональним менеджером. Але коли у батька у 2013 році стався інсульт, поїхала його доглядати у Краматорськ Донецької області. Мами на той час вже не було. Події 2014 року, окупацію Росією територій Луганської і Донецької областей бачила і пережила вибухи, «Гради», обстріли. Літаками, каже, спершу проводили розвідку, де розташовані підприємства, а потім їх бомбардували. Тоді й прийшло усвідомлення, що її бабуся теж переживала в роки Другої світової війни, коли втратила дитину, коли було небезпечно залишатися удома.

«Це був дуже важкий стан для мене. Сховатись в укритті не могла, бо тато ледь пересувався по хаті. У Львові залишилось багато знайомих, бо я ходила на аргентинське танго і підтримувала з людьми стосунки. Вони мене агітували забирати тата і виїжджати. Я не могла зрозуміти, як повернутися, якщо орендовану квартиру давно здала і живу на батькову пенсію», – говорить Ірина.

У червні 2014 року вона з хворим татом, за підтримки волонтерів, приїхала у Львів, думаючи, що на місяць. Знайомі допомогли з помешканням. Через 4 роки Ірина поховала батька. А в 2022 році, коли почалась повномасштабна війна Росії проти України, її орендована квартира стала прихистком і для її двох доньок та внучки, які виїхали з Луганщини. У Лисичанську, окупованому Росією, залишилась квартира Ірини, в якій вона перед великою війною зробила ремонт.

Що далі?Влаштуватись на роботу у Львові менеджером Ірині не вдалося. Каже: не проходила ані за віком, ані за статтю, як пояснювали роботодавці, до яких зверталася. Тому пройшла співбесіду на касира – і сьомий рік працює у супермаркеті. Стан вигорання на роботі, зауважує, і привів її до психологів Центру життєстійкості.

«Я побачила, наскільки це дієво. Пройшла кілька безкоштовних сесій для переселенців, бо моя робота з людьми, і це важко, мені 59 років, якраз почала дуже хворіти, не могла працювати в повному обсязі. Тому почала замислюватися, що буде далі в моєму житті, що мене чекає в майбутньому. Я лишилась без власного житла, а коли орендуєш – це велика відповідальність», – говорить жінка.

Найголовнішої проблеми – синдрому тривожності – вдалося позбутись завдяки заняттям із психологом. Говорячи про своє зацікавлення, назвала психологію і обґрунтовувала, як їй це допомогло вижити у складних ситуаціях. Але навчатися на психолога не могла собі дозволити.

У центрі дізналась, що існує державна програма для вимушених переселенців віком до 60 років щодо другої вищої освіти. Державний ваучер покриває левову частку оплати за навчання.

«Якби я дізналася на рік пізніше, то шансом не змогла б скористатися. Одразу вибрала заочну форму навчання, тому що я працюю і вчуся. Для того, щоб вступити в університет, мені потрібно було скласти іспит з англійської і психології. Але я раніше пройшла чотиримісячні курси англійської мови, бо після школи до мови не поверталася. Цього було недостатньо, ще почала займатися окремо з викладачем, щоб якось надолужити. А до психології готувалась самостійно», – розповідає жінка.

В університет імені Франка їй забракло балів для вступу. Але не здавалась і продовжила готуватись до іспитів у «Львівську політехніку».

«Нас було дуже багато у великій актовій залі на іспитах. Всі молодші від мене, але я почувалася нормально, просто хвилювалась. Англійську склала на тому ж рівні, а психологію трішки краще. І пройшла по балах. До речі, коли я подавала документи, було заявлено, що державне замовлення на психологію – тільки 75 людей, а потім удвічі збільшили. Це теж цікаво, бо викладачі говорять про те, що через війну у державі спеціальність психолога користується попитом і дуже багато людей потребують психологічної допомоги», – каже студентка.

Серед значно молодших колег на курсі Ірина не почувається некомфортно. Навчання її змінило і мотивує. Адже урізноманітнилось коло спілкування. Щодня доводиться багато вчитися. Особливо це стосується технічних моментів, користування новими програмами. Ще вчиться правильно формулювати думки, щоб коментарі не були на кшталт сухого звіту.

«Продовжую працювати, але в пріоритеті – навчання. Воно мені дуже багато дає для розширення мого світогляду і змінило мене як особистість. Покращило рівень життя», – говорить Ірина.

Однак, коли дізналась, що стала студенткою, пережила подвійні відчуття – радості і страху. Її доньки, внучка і близькі друзі дуже підтримували її рішення. Але більшість людей, каже, їй дивувались.

«Кажуть: «Що це на старості років, перед пенсією, вигадала? Навіщо воно потрібно? Вчитися може в жахливому сні тільки наснитися». Розумію, чого я хочу досягнути, які цілі перед собою ставлю, які мені треба пройти точки. Тому ставлюсь до такого негативного висловлювання дуже по-філософськи», – ділиться співрозмовниця.

Хвилювалась і за те, чи зможе опанувати великий об’єм матеріалу та чи зможе змінити місце праці після навчання.

«Є багато різних центрів, які надають допомогу людям. Я дивилась навіть вакансії. По-перше, вони вимагають, щоб була вища освіта, яку здобуваю зараз. А по-друге – досвід роботи, якого у мене немає. Або досвід волонтерської діяльності. Тому я й пішла на волонтерські курси, щоб працювати волонтером у якійсь організації».

Те, що програма навчання за державні кошти, дало їй можливість навчитися чогось нового. Бо у кожної людини, зауважує, буває такий період, коли щось переосмислюєш у своєму житті і хочеться кардинальних змін. Саме від людини залежить, чи будуть зміни, чи сидітиме і тільки мріятиме.

Ірина Бурик переосмислює історію своєї родини, а в цьому якраз їй потрібні знання з психології. Для прикладу, її бабуся Феодосія, яка пережила великий голод, розмовляла українською мовою. А вже батьки Ірини – російською. Чому? Чи міг хтось висміяти за українську мову? Ірина формувалась в україномовному середовищі і російськомовному. Тобто її бабуся пережила Голодомор, і ця трансгенераційна травма, пояснює жінка, передається з покоління в покоління. І цю тему Ірина Бурик матиме нагоду пропрацювати, вивчаючи психологію.

«Потенціал покоління 55+»У світі не є дивиною, коли людина у 60 років стає студентом. У 2022 році в Італії університет закінчив і отримав диплом із відзнакою 96-річний Джузеппе Патерно. Чоловік здійснив свою мрію з юних років, коли не мав можливості вчитися.

Різні дослідження показують, що навчання після 60 років зменшує симптоми депресивності, мотивує людину, підсилює відчуття сенсу, соціальну активність. ЮНЕСКО вказує, що вчитися протягом усього життя є стратегічним ресурсом активного старіння. Війна вплинула на демографічну ситуацію в Україні, зазначають фахівці.

• За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, близько 7 млн українців виїхали за кордон.
• У 2025 році кількість людей віком 55–70 років в Україні перевищила 6 млн, що дорівнює половині нині зайнятого населення.
• За даними Мінсоцполітики, до 2030 року кожен четвертий українець буде старшим за 60 років. Водночас лише 13,2% людей віком 60-70 років працевлаштовані. Для порівняння, у країнах Організації економічного співробітництва та розвитку середній показник – 37%.
• На сьогодні Україні, за офіційними даними, бракує близько 4,5 млн працівників, а близько 2 млн людей пенсійного віку могли б бути залучені до роботи.

В Україні нещодавно Інститут демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи заявив про публічну ініціативу «Срібна економіка України: потенціал покоління 55+». Головна мета – знайти рішення для подолання кадрового дефіциту, залучивши людей старшого віку. У рамках цього проєкту проведуть дослідження про основні причин низького рівня залучення людей старшого віку до ринку праці.

Населення України стрімко старіє (це характерно не тільки для України, а й для Європи) і постійно зростає частка тих, хто вже вийшов або виходить з працездатного віку. Але робота для старших людей – це не тільки можливість заробити, з огляду на мізерні пенсії, але й спосіб залишатися активними і дбати про здоров’я, наголошує Елла Лібанова, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень.