Колишній правоохоронець, інвалід I групи Віктор Волинець із Нововолинська показує уроки мужності, вчить любити прекрасне
Алла ЛІСОВА
Цього приємного з надзвичайною силою волі 46-річного чоловіка знаю вже давно. Журналістські шляхи 6 років тому привели мене в їхню невеличку однокімнатну квартиру на вулиці Винниченка. У ній мешкали Віктор, якого доля посадила в інвалідний візок, з дружиною Анею та двома дорослими донечками. Про складну долю юнака з села Древині Іваничівського району, який пройшов афганську війну і потрапив в автокатастрофу (вже працюючи в Нововолинському міськвідділі внутрішніх справ), непросте життя його сім’ї тоді написала в матеріалі, котрий прочитали у високих кабінетах у Києві.
Минуло зовсім небагато часу — і фортуна усміхнулася їхній сім’ї. Після візиту чиновника з міністерства Віктора Волинця включили в список тих, хто отримував житло у новозведеному будинку. Ще тоді довідалася, що чоловік намагається не падати духом, знаходить розраду у спілкуванні з рідними, друзями, а ще — у вишиванні. Але такого прогресу в улюбленому занятті годі було сподіватися.
Тому важко передати словами, що відчував Віктор Волинець, якому час від часу наверталися на очі сльози радості, під час першої персональної виставки під назвою «Крізь вушко голки долю переллю», розгорнутої у міському історичному музеї. На суд глядачів було представлено 44 роботи, вишиті його вмілими руками. Візиткою експозиції стала вдягнута на Вікторові вишита сорочка, яку сам і пошив. Каже, що сів за швейну машинку ще в Афганістані, швидко освоїв найпростіше, а згодом вже сам вдосконалювався. Вреш ті, досягнув такої майстерності, що йому під силу зшити будь-що. Це в житті дуже знадобилося.
А вишивати почав ще в дитинстві, коли була мода робити на мішковині барвисті килими «циганськими» голками. Вже тоді хлопцеві стало до душі таке не властиве чоловікам заняття. І аж ніяк не сподівався, що ті перші навики згодом буде розвивати. Взятися знов за голку спонукали довгі зимові вечори, коли для нього, інваліда-візочника, світ замикався чотирма стінами квартири. Аби подолати нудьгу, спочатку взявся за серветки. Згодом почав творити складніші речі — рушники, картини, сорочки. До речі, саме з витворами батькових рук йшла до шлюбу дочка Вікторія, і на молодшу Сніжану та внучку Ангелінку чекає таке ж придане.
— Якось спонтанно перейшов до вишивання картин. Прийшла кума і попросила вишити їй полотно, на якому зображена звичайна сільська хатина під соломою. Вийшло дуже гарно. Це підштовхнуло брати за зразок інші сюжети художників, — ділився секретами свого таланту на презентації митець. — Потім вирішив племіннику подарувати сорочку. І саме таку попросили вишити аж у Дніпропетровськ заступнику начальника тамтешньої міліції, яким є жінка-майор. З великим трепетом і навіть гордістю виконував таке замовлення.
Найбільш плідний період у Віктора — останні чотири роки. Хоча більшість вишиванок він подарував.
— Коли працюєш над подарунком, то сил і натхнення з’являється вдвічі більше. Хочеться зробити так, аби людині сподобалося, аби той презент був милим і залишився пам’ятним, — з хвилюванням у голосі розповідав Віктор.
А хвилювання від того, що на зустріч з ним, з його творчим доробком прийшло багато людей: представники влади, майстрині-вишивальниці, рідні, друзі. Колишні колеги схвально відгукнулися про Віктора, говорили, що з ним було просто, легко й надійно. Він в усьому завжди виявляв неабиякі здібності. Його поважали, бо далеко не всі зі строкової служби повертаються з відзнакою «Медаль за відвагу»…
Свою стійку життєву позицію цей чоловік підтверджує і тепер. У його картин багатогранна тематика — від польових волинських квітів до творів сакрального мистецтва. Але об’єднує спільне: у них багато сонця, тепла і любові. Незважаючи на життєві буревії, радістю він старається наповнити життя своє й тих, хто поруч.
