Пропонуємо вам ексклюзивне інтерв’ю з письменником, у якому він поділився думками щодо багатьох цікавих речей.
— Сьогодні в нашому місті ти презентував нову книгу, тому декілька слів – про неї. Мені запала в душу фраза Юрія Андруховича: «Я пишу нову книгу тоді, коли починаю ненавидіти попередню». Любко Дереш зненавидів старе, коли почав «Голову Якова», чи воно залишається для нього сходинками в житті?
— Друге. Юрій Андрухович любить гучні вислови, його, мабуть, за це й люблять. Не відчуваю ненависті до своїх книжок, хоча з часом може формуватися якась дистанція між мною написаним. Можу ясніше бачити якісь недоліки творів, але вони для мене кожного разу залишаються в минулому, і відчувати до них ненависть не можу. «Це я написав, я любив тебе, а тепер ненавиджу?»
Чомусь у мене такого ніколи не було. Мабуть, не тому, що не любив, а тому, що досить швидко з’являється відчуття, що твір не належить мені. Майже зразу з’являється відчуженість, розуміння того, що він пішов у світ і тепер від мене мало залежить, як його будуть сприймати, як він буде себе поводити з різними людьми. Це пов’язую великою мірою з тим, що, вважаю, твори існують уже сформованими. Може, це не дуже вдалий образ… швидше вони є насінинами в непроявленому стані.
— Хочеш сказати, живуть своїм життям?
— Так, вони є певними живими організмами. І ці істоти часом приходять самі, просять, щоб ти їх народив, а часом тобі якийсь організм сподобається і ти його починаєш будити, стукатись до нього, щоб він зійшов і щоб ти міг його написати. Такий погляд дає розуміння, що твори – живі істоти. Напевно, їх можна порівняти з душами. Є різні духи і свого часу чомусь ті чи інші приходять на землю.
Схоже, в цих творів теж є якесь своє завдання. Особливої заслуги літератора в тому, що він записав їх, немає. Він більше занотував, ніж доклався до створення. Наприклад, я до сих пір не знаю достеменно, який меседж ніс роман «Культ» для молоді. Кожен щось із нього черпав своє, охопити всі варіанти просто нереально. А я знаю, що були такі читачі, які дуже дивні речі розповідали про мої твори. Кажуть, що часом письменник пише сам не розуміє що. Часом каже, що розуміє все, що пише. Але він ніколи не може знати, як зрозуміє це читач. І це, власне, знаходиться вже в юрисдикції тої сили, яка відправила твір на землю виконувати якусь роботу.
— Одна з ідейних ліній «Голови Якова» – ти можеш створити шедевр, неперевершену річ лише тоді, коли народишся вдруге, переродиш себе, перебореш своє єство…
— Ти дуже точно підмітив це. Наприклад, у ведичній культурі існує поняття «двічі народжених». Цей термін має стосунок до найвищої верстви суспільства, яка займається розумовою діяльністю і пізнанням Бога. Це – інтелектуали, священнослужителі, люди духовні. Справжнє друге народження людина отримує в духові, коли здобуває певну ініціативу від учителя чи зсередини, коли починає розуміти трансцендентні реалії, виходить за сприйняття світу як продукту матерії і починає розуміти, що за матерією існує животворящий дух, який творить усе.
Тоді вона здобуває це друге народження і зародок нового бачення. Це кардинально міняє її розуміння природи речей. І в такому баченні людина готова створювати якісно інші речі, які носитимуть відтінок одухотвореності, божественності.
— Що найбільше служить поштовхом до другого народження: бажання самої людини, Бог чи вплив інших людей?
— Насамперед людина мусить бути відданою Богові і приймати Його волю, бути готовою слідувати Його волі згідно з тим розумінням, яке в неї виникає в серці. Вона повинна володіти якостями святої людини. В неї мусить бути сформована платформа. Але безпосереднім поштовхом до переродження мусить бути відчай: людина доходить до стану, коли готова сказати: «Я повністю заплутався.
Я не знаю більше, що правда, що неправда, де робив правильно, а де – ні. Нехай буде воля Твоя, навчи мене, поясни мені, як воно насправді». Коли глибокий відчай, коли людина не знає, за що ще триматися, коли крик дійсно йде з душі, тоді, безумовно, Бог чує його і приходить. Тоді відбувається друге народження.
— Переродження – дуже важкий процес у час відчаю. Існує інший шлях?
— Коли людина має якийсь верхній базис, вона значно легше перенесе всілякі поневіряння, які можуть випасти на її долю. Тому що вона так чи інакше знайде якусь розраду в цьому. А якщо не має куди звернутися, не має до кого постукати, то не зможе знайти розради в собі подібному. Власне, ти не можеш бути вчителем в того, хто є рівним тобі, не можеш бути учнем в того, хто є рівним тобі. Мусиш визнати, що ти є нижчим, тоді тебе хтось чомусь зможе навчити. Як тобі зможуть підказати, якщо вони так само помиляються, як і ти? І ніхто тоді не може допомогти…
Люди в стані такого відчаю, коли немає зв’язку з вищою інстанцією, можуть робити якісь шаленства, нерозумні речі, про які сильно шкодуватимуть.
— Якщо поділити фактори: Бог, зовнішній вплив, особисте прагнення перебудови, що б ти поставив на перше місце?
— Я думаю, що перше місце відіграє Бог у вигляді незаперечного посилу, який однозначно прочитується самою людиною. Настільки, що в неї не залишається сумнівів з приводу того, що їй робити в майбутньому. Далі наступає черга самовдосконалення, людина починає якось це все інтегрувати. У нас усередині є закладено, що ми здатні на більше і маємо досконалу внутрішню природу, тобто є далеке туманне знання, якими ми мали б бути.
Так само зовнішні обставини починають розглядатися як не просто набір випадкових чинників, а як певне продумане висловлювання, що несе в собі певний урок, і цей урок наповнений якоюсь вищою справедливістю і життєствердністю.
Таким чином людина починає відновлювати діалог, колись давно залишений, із божественним, він стає дедалі обширнішим, людина неминуче починає змінюватись, і всі чинники починають приходити в рух, все вже настільки об’єднується в якомусь єдиному напрямку, що важко вже їх розділити. Так, як для птаха немає значення, які знаки він читає, коли летить на південь: йому достатньо, що все вказує на потрібний напрямок. В йозі для цього є спеціальний термін: «однонаправлений розум», коли всі думки підкоряються певній ідеї і направлені в один бік. Але це дуже високий рівень, а нам аби справитися з афектами, які періодично затьмарюють розум…
— Наскільки письменник може бути лікарем?
— Є дві категорії лікарів: ті, які зцілюють словом, і ті, які допомагають ліками. Ті, які лікують словом, є спеціалістами вищої категорії. Це люди, які розуміють, що людські хвороби виникають спочатку в розумі, виникають від того, що в людини з’являються неправильні бажання. Маю надію, що колись матиму сміливість говорити про свої твори, що вони мають якийсь лікувальний ефект. Слово чинить надзвичайно сильний вплив на людину і завдання високої літератури – зцілювати душу. Що людина робить, коли їй важко? Шукає розради в Святих Писаннях. Читає слова, і з цих слів тече мед, тече нектар. Слова дуже прості, вона перечитує абзаци, які знає напам’ять, але знову і знову чомусь цей мед тече. Настільки сильним може бути слово. Це – той зразок, на який мала б орієнтуватися література. На нього, а не на бажання задовольнити якісь «мимольотні» примхи читача. Література повинна бути ліками, і ці ліки не завжди солодкі. Вони мають право бути гіркими.
— Вміння, тобто сила таланту літератора, у чому вимірюється?
— У здатності віддавати плоди своєї діяльності Богові. Наскільки він готовий віддавати свою творчість вищій силі, настільки вища сила готова пропонувати йому нові варіанти для реалізації. Однозначно, сам талант дається Богом. Бог дає також і сили на те, щоб тим талантом скористатися, його повною мірою розкрити. Протилежністю до бажань, які підтримують талант, є прагнення корисливості. Талант за своєю природою – безкорисливий і дається для того, аби ним ділитися.
«Талановитий для себе, в шухляду» – такої опції в таланту немає. Ти розумієш, що маєш талант тільки за впливом на тих чи інших людей, що здатен оцінити якось незвичайно. Потім вже домагаєшся майстерності, але, перш за все, виникає іскра. Чим більше безкорисності в тій діяльності, в якій ти відчуваєш цей особливе горіння, тим щедріший результат. Але, знову ж таки, як тільки намагаєшся «накласти лапу» на ці результати, тобто якщо допускаєш думки, що через ці плоди станеш знаменитим, здобудеш симпатії протилежної статі, заробиш грошей, отримаєш визнання, дуже швидко все почне танути. І сам талант почне танути, і плоди його також дуже швидко зникнуть. Талант не належить нам, є певні завдання, які вирішуються завдяки йому, і ми не завжди розуміємо, які конкретно.
Бажання скористатися з таланту для себе означає діяти всупереч замислу того, хто нам дав цей талант. І навпаки: ми можемо розширити рамки свого дару, якщо будемо віддавати себе цьому заняттю, служінню через нього. Це можна порівняти із психічними зябрами. Так чи інакше ми всі дихаємо якоюсь психічною атмосферою і в нас є «органи дихання»: хороший фінансист «дихає» грішми, хороший медик «дихає» лікуванням, ще хтось «дихає» живописом, наприклад.
— Коли людина читає друковані думки автора і входить у його стан, це можна назвати талантом? Усе-таки твір – результат, чи вплив на читача, на його психіку, здатність її перебудовувати?
— Найсокровенніше, що є в людині, – це її серце. Подіяти на серце людини – найглибший вплив, який може статися. Деякі східні школи кажуть, що розум людини знаходиться в серці. Тобто є інтелект, є розум. Розум – там, де присутні думки, бажання, і вони гніздяться в серці. Дійсно, коли нам щось до душі, ми відчуваємо тепло, «теплий мед» на серці. Коли щось не подобається, щось ранить, то на серці пече, сухість, закам’янілість… Звички поводитись певним чином у серці заховані, в розумі. Задача літератора – в тому, аби утверджувати вищі цінності в суспільстві. Задача твору – закріплювати ці цінності в читачеві, таким чином впливати на його серце, аби щось в ньому змінилося і читач відчував теплий струмінь. На цей струмінь повинен орієнтуватися автор, коли задумує, що має відбуватися з читачем. Безумовно, резонанс думок є одним із моментів того. Ти розумієш, що автор пережив щось дуже схоже на те, що ти пережив, що він мислить з тобою схожими словами, термінами. Справжній резонанс не так часто буває, це доволі рідкісне явище. Принаймні я не так часто це чую від читачів. Але коли чую, то розумію, що люди говорять про виняткове переживання. От тоді відбувається особлива якась взаємодія читача з автором через твір, відповідно, читача з тим джерелом, звідки автор брав ці ідеї. Автор – це провідник.
— Автор – така ж людина, як і кожен, такий самий храм. Із таким самим сокровенним, особистим, з тим, що відкривається найближчим. Як вважаєш, літератор має право ділитися з читачами найсокровеннішим, розповідати про себе так, як найкращим друзям? Чи здатен ти ділитися таким?
— Гадаю, що в ідеалі автор у процесі творчості повинен перебудуватися так, щоб його сокровенне знаходилося поза словами, в тій позиції, де його неможливо якось применшити тим, що ти чимось ділишся. У сценічній майстерності є термін «публічна самотність», коли актора вчать поводитися на сцені так, наче він сам у кімнаті, ніби ніхто за ним не дивиться, щоб, коли він зустрінеться з публікою, міг цей навик відтворити. Я думаю, що схожий навик публічної самотності мусить бути і в літератора, тільки стосовно своїх думок. Тобто ці думки в результаті мусять мати настільки піднесений характер, щоб ними не було соромно ділитися. Сокровенне не повинно бути стидотним, щоб за нього не було соромно.
Мають бути речі, які не з кожною аудиторією можна розділити. Так чи інакше, знаходяться такі люди, навіть одна людина – це теж аудиторія. В цьому, напевно, і є хрест літератора. Це двояке розуміння аудиторії: з одного боку, будь-яка людина може бути твоєю аудиторією, коли щось розповідаєш, з іншого – є внутрішня публічна самотність стосовно думок. Зникає відчуження до інших людей, тобто маєш дистанцію до них і разом з тим – набагато ближчий, ніж будь-коли був. Не загороджуєш спілкування з ними якимись громіздкими речами, пов’язаними з твоєю персоною, зі слабостями твого серця, не боїшся, що твоє его буде задіте, не боїшся постраждати від злих думок інших, видатися кумедним.
Сам характер сокровенного міняє трохи свою якість. Якщо говорити про живий процес взаємодії зі своїм глибоким внутрішнім, то його не можна ніяк зафіксувати на тривалий час. Ми – живі люди, живемо тут і зараз, реагуємо і сприймаємо тут і тепер. Той, хто має справу з ораторським мистецтвом, знає, що є часом людина, яка надихає до того, щоб говорити, а є така, що не надихає. І ти навіть би хотів, задля етикету поговорити, але серце чомусь закривається…
— Здатність відкриватися – ознака спорідненості душ?
— Коли ми говоримо про те, що відкривається серце і ти можеш говорити, тоді дійсно мова йде про спорідненість душ. Те живе, що в нашому серці, саме регулює наше поводження із сокровенним. Напевно, це частина служіння самого літератора: він дозволяє таємному самопроявлятися. Часом перед великою аудиторією доводиться говорити про якісь відверті речі, іншим моментом близькій людині не можеш сказати, що в тебе дійсно на серці. Ми не знаємо, чому так стається. Напевно, є якийсь умисл у тому, щоб у певний момент прозвучали саме ці слова, а не інакші. Готовність слідувати правилу, щоб звучали слова, які йдуть від серця, є готовністю літератора чи мовця слідувати своєму шляхові.
— Чи був для тебе талант коли-небудь тягарем?
— Never. Ніколи я його не сприймав як якийсь хрест, як щось важке. Швидше відчував важкість свого характеру, який своїми вадами по-різному заважав цей талант культивувати і дозволити йому реалізовуватися. Більше – це лінь. І невігластво. Лінь у тому сенсі, що зараз, дивлячись назад на деякі періоди свого життя, бачу, що можна було б зробити набагато більше для того, аби інструмент був у кращому стані, аби кваліфікація була вищою. Оце важко. Хрест у тому, що мушу пробиратися до цього таланту, сам по собі він не є в мене люциферичним, демонічним, який змушує шкодувати, що він є. У Томаса Манна був композитор, який розплачувався за свої високі творіння нестерпним головним болем – це той випадок, коли талант є тягарем. Я ж відчуваю, що чим більше я дозволяю таланту реалізовуватись, тим більше інтелектуального смаку виникає, тим витонченішим він стає, тим більша жага розвивається до цього смаку.
БуквоID.
