Перед кожними українськими виборами кандидати різних мастей і партій прагнуть записатися до лав опозиції. Так, уже склалося, що український електорат уже давно не любить владу. Причина ж такої «народної ненависті» у не виконаних обіцянках, у втрачених надіях та у великій прірві між простими українцями і чиновниками.
От і в чергове виборчу карту пропонують розіграти за стандартною схемою: є влада – Партія регіонів і є опозиція – суміш семи політичних сил під брендом «Батьківщини». Влада говорить про не компетентність попередників з «Батьківщини», у відповідь же отримує закиди у авторитаризмі та анти українській політиці.
Жодної дискусії про кризу, про стратегічний курс держави, напрямки реформування… Стандартна схема «поганий», а той ще гірший. От тільки чи спрацює ця схема у суспільстві, яке прагне змін? Чесно, кажучи сумніваюсь, бо ці вибори будуть трохи іншими.
Через розчарування виборців влада, яка втрачає свій електорат змушена допомагати комуністам, з іншого боку через ті ж причини опозиція підтягує – Свободу. Трохи не вписується у цей розклад «Удар» Віталія Кличка і «Україна – вперед» Королевської та ще декілька менш потужних і абсолютно нових проектів. І якщо раніше такі проекти звинувачували у відборі голосів і технічному характері то сьогодні для багатьох фахівців зрозуміло, що ці сили будуть у наступному парламенті.
Проте, складно прогнозувати хто і скільки депутатських мандатів отримає, адже якщо рейтинги дозволяють порахувати приблизну кількість депутатів за списками, то ситуація з мажоритарними округами абсолютно не зрозуміла. По – перше чимало відверто слабких кандидатів від ОО «Батьківщина», багато потужних кандидатів, які або висунуті Партією Регіонів, або пішли на вибори само висуванцями. По – друге при виборі кандидатів від опозиції вирішальним був вибір «київського керівництва», а тому деякі регіональні опозиційні еліти можуть не працювати на «призначеного» єдиного кандидата. По – третє у кожному окрузі схрещується 4 – 5 кандидатів із потужними ресурсами, як фінансовими і організаційними, так і технологічними.
Так для прикладу у виборчому окрузі № 19 ( центр м. Володимир – Волинський) є сім потужних кандидатів, які за певних обставин можуть отримати депутатський мандат. Такий склад учасників виборчих перегонів зумовить значне розпорошення голосів і занизить необхідний рівень виборчої підтримки. Схема «кандидат від влади» – «кандидат від опозиції» не може бути розіграна, адже як у владі, так і в опозиції немає згуртованості і монолітності.
Якщо підтримку влади ділитимуть: Діброва і Ковальчук, то за опозиційність боротимуться: Мельник, Недищук, Лазаренко і знову ж Діброва ( мешканцям Володимира відомо про холодні стосунки цього кандидата з міським головою – П. Саганюком).
Також певна опозиційність, як на мій погляд буде спостерігатися у кандидата від партії «Удар» Киричука, тай само висуванець Частяков використовуватиме критику влади, яка не вирішує реальних проблем громадян.
Як показує старт кампанії, право на опозицію не спрацювало. Прихильники опозиційних сил розподіляться за регіональним принципом і київське « узгодження» не матиме ніякого ефекту – електорат отримає чимало «єдиних, опозиційних кандидатів», кожний з яких буде отим , одним для свого міста чи району, для свого виборця.
