Кожен у своєму житті прагне здійснення мрії: хтось цілеспрямовано йде до неї все життя, у когось їх багато, нездійсненних, ще комусь посміхається фортуна – і – ось воно, щастя!!! Автори, видавці, читачі – якраз ті, хто посмішку фортуни бачить уже дев’ятнадцятий рік поспіль: у Львові пройшов Міжнародний форум видавців. Усього чотири дні на рік в одному з культурних центрів збувається мрія творців і поціновувачів книги.
На дитячому майданчикові Палацу Мистецтв Союз європейських футбольних асоціацій (УЄФА), Всесвітня федерація серця за підтримки Єврокомісії та видавництво «Майстер-клас» презентували українське видання кулінарної збірки для дітей «Їжа чемпіонів від героїв футболу!».
Здоровий спосіб життя починається зі здорового харчування. Саме про це, поділившись рецептами своїх улюблених страв, розповідають 13 належних до різних культур всесвітньо відомих футболістів. «Їжа чемпіонів від героїв футболу!» — книга про корисну їжу, приготування їжі та про футбол», — тримаючи у руках збірку, сказав Андрій Шевченко, форвард футбольного клубу «Динамо».
На презентації були підбиті підсумки вікторини для юних любителів футболу. Абсолютним переможцем став Володимир Лещук (на фото), учень Львівського училища фізичної культури Академії футболу ФК «Карпати», до речі, воротар і капітан команди. Юний футболіст із Володимира-Волинського отримав від видавництва м’яч із автографом Андрія Шевченка та презентоване видання. «Книжка показує нам, як правильно харчуватися: здорово і корисно. Здорова їжа – це сходинка до майбутніх досягнень футболіста», — поділився думкою юний спортсмен.
Про стан книгодрукування сьогодні ми поспілкувалися з відомим прозаїком та видавцем Михайлом Слабошпицьким.
– Заходиш на Форум – і таке враження переповнює, нібито українське книгодрукування процвітає. Чи так насправді?
– Форум – це свято, а на свята в людей ейфорія, вони дуже перебільшують свої успіхи. Сьогодні все ще українське книговидання дуже часто межує з благодійністю. Велика кількість назв – це правда, але наклади страшенно малі. Так багато цікавих книг (як і багато поганих) не виходило ніколи, але їх тиражі – це гомеопатичні дози. Можна було б сказати, що українська книга процвітає, якби вона стала повноцінною дійовою особою у виставі бізнесу. Є багато книжок українських письменників, які заслуговують уваги. У нас є література, є висока література, але нема бізнесу – чому? Книжка не винна, і письменники не винні, винна мовна ситуація в Україні, винне українське гетто, яке душить. Ми перебільшуємо міру поширення української книги серед читачів. Дуже багато, близько 50 відсотків їх не є українськими, вони надають перевагу російськомовній книжці як доступнішій, престижнішій.
Багато навіть є елементів в Україні людських, які не вірять, що українською мовою щось може бути. Я їжджу Україною: на Дніпропетровщині, в Запоріжжі, на Херсонщині є й нормальні, але вони в меншості – це один момент. Другий момент – ми, виживаючи в дев’яності, страшні, чорні роки, загубили взагалі пієтет, він загубився в ієрархії цінностей людських, суспільних. Книжка випала звідти й ми тільки пробуємо її повернути. Ви бачили коли-небудь, щоб Президент, Прем’єр, Голова ВР раптом вийшли на екран і сказали: «Слухайте, читайте книжки. Я прочитав от-таку». Міттеран, президент Франції, займався тим, що прочитував кожен твір, який одержував Гонкурівську премію. Литвин, Янукович, чи й навіть Ющенко, Кучма казали, наприклад: «Ось дивіться. Я прочитав Ліну Костенко, Валерія Шевчука, Юрія Щербака»?
Пам’ятаю таку подію. Проводять 100-річчя Маланюка в Україні. Повертається поет, великий поет, такого ніколи не було. Того дня був вечір ніби урядовий, ніби державний, навіть кошти дали. Але президент тодішній Леонід Кучма і гуманітарний віце-прем’єр Табачник пішли на концерт Кобзона. Влада показує: от вам духовні запити. А тоді, майже одночасно, був ювілей – 90-річчя від дня народження Шолохова. І тодішній президент Росії Путін поїхав у Йошки – рідну станицю письменника. Бачите, він сигнал подавав суспільству, що це важливо. Як у них – і як у нас. Коли повернувся Солженіцин із вигнання, то зустрічався із Президентом, виступав у російській Держдумі. А от коли поверталася наша література (вона взагалі майже вся була в еміграції), ви чули імена, щоб влада щось сказала? Тому нема навіть сигналів у суспільстві, а це важить, але суспільство відсотків 60-70 – це ті, ким маніпулюють, кому якісь посилають месиджі, і воно діє, і їм треба. Так само, як Міністр освіти повинен казати: «Дитино, вчися! Українська мова – державна, вона важлива як і англійська, як інформатика, як усе». Так само повинні Прем’єр, голова ВР говорити: з’явилися здобутки української літератури, ми вітаєм, ми горді.
На багатьох книжках французьких письменників в українському перекладі написано: «Видано коштом Міністерства культури Франції», «Видано коштом посольства». Це – культурна інтервенція в світ, образ Франції.. Там дають великі кошти на те, що читаємо ми, поляки, інші країни. Це, виявляється, не тільки творить імідж, це й вигідно економічно. Тільки якісь мости – і: «Франція така романтична…» У нас мало того, що влада не фінансує – на сьомому томі завмерло академічне видання творів Шевченка, що це, здавалося б, обов’язковий номер програми. Уявляєте? Дванадцятитомник уже років десять. А в 2014 році буде ж 200-річчя від Дня народження. За державною програмою не видано повністю творів Лесі Українки, не скалічених коментарями, купюрами. Це такі ж звичні речі, як перший клас у школі! Слава Богу, що є Форум, тут можуть спілкуватися видавці, читачі, автори, але я бачив в Канаді такі заходи в кожній провінції! Грандіозні книжкові виставки! Подивіться на ярмарки у Франкфурті, в Москві… Але й ми, здається, на правильному шляху. Нарешті видавці зрозуміли, що від держави чекать нічого не можна, тільки ото порятунок: що самі зроблять. Громадськість і взагалі недержавні люди показали, що вони на цьому рівні навіть можуть замінять державу. Єдине, що з допомогою держави, з її захистом, (я про протекціонізм), вдалося би більше. Для постколоніальних країн, які мають травми, політика протекціонізму – культури, книги, мови – дуже важливо. Із допомогою держави йти до мети було б легше і швидше.
– Все ж таки корінь проблеми книгодрукування – як держави, так і суспільства – не можемо чи не хочемо?
Ми, громадськість, можемо, але не все, а держава не хоче і не розуміє. Інколи слухаєш наших депутатів і бачиш: ці люди не знають, що це за земля, де вони народились. Дивуються: чого ті українці так борються за мову – що їм, не все одно, яка мова, можна і російською говорити, що це за історія, нащо їм цей Мазепа, нащо їм цей Бандера – і без них добре! І справді, дивишся й думаєш: чи ти шизоїдний чоловік, чи вони? Ми затялися обирать недостойних. Як казав Грушевський: «Україною керують ті, кому вона не потрібна як Україна». Мій приятель, напів-індіанець, напів-ірландець Джеймс Мейс вивчив українську мову, ксьондз італійського походження, швед Максим Маурісон вивчив… Здається, ніколи ще за 20 років незалежності не було такого антиукраїнського уряду. Ми, суспільство, винні теж. Нація тільки твориться, дуже повільно. Гарячі голови кричали, що на Майдані створена українська нація. Проте процес створення нації, громадянського суспільства, тільки почався і зразу ж урвався він через зраду «майданних вождів». Ми з вами вийшли, бо побачили, що сталося і навели лад. А ці люди сказали, що ми вийшли за них. Ми ж вийшли за справедливість, а не за Ющенка…
У живого класика української літератури, Романа Іваничука, свої погляди на сучасну українську книгу:
– Романе Івановичу, як уважаєте, сучасні автори повинні підлаштовуватись під умови ринку книговидавництва?
– Від ринку залежні всі: ми живемо в ринковій економіці. Але це не означає підлаштовуватися під ринок спекулятивно, потрібен творчий підхід: давати на ринок найдобірніші продукти.
– Відчуваєте на собі вплив нинішньої влади?
– Я працюю без влади і вона мені не допомагає, але й не шкодить. А взагалі не цікавиться ні книговиданням, ні культурою, ні літературою.
– Свято української книги сьогодні – це міраж процвітання книговидавництва?
– Хіба це міраж, коли Ви можете набрати стільки літератури, якої ніколи не було? Чому ж книга не процвітає, якщо можете вибрати бажану для себе на будь-якому стенді, то чому ні? Інша справа – ціни високі й не кожен може собі придбати те, що хоче.
– У чому наша проблема – не можемо чи не хочемо все-таки?
– Влада не хоче, а суспільство робить, що може.
Брати Капранови здивували нас своєрідним баченням сьогодення. Традиційно – бліц-інтерв’ю й знімок на пам’ять (фото):
– Чим є сьогодні для вас Форум книговидавців?
– Це – територія, захоплена партизанами, де нема окупантів. Завжди здається, що всюди навкруги так гарно, але за межі Форуму виходиш – і прекрасно розумієш, що книжкова Україна повністю окупована іноземною книгою і українці – це партизани. Це не перша партизанська республіка, яка існує, і ми прекрасно знаємо, чим це завершується. Закінчується урочистою, парадною, героїчною… загибеллю. Проте на час книжкового форуму столиця України переноситься на 4 дні сюди, і це прекрасно. Львів зберіг культуру читання саме завдяки Форуму, який уже котрий рік проводиться.
– Брати Капранови – одні з найперших, хто активно виступав за відродження книгодрукування і проти другої державної мови. Які є зараз здобутки в цьому напрямку?
– Щодо мов, то наш внесок в це питання очевидний. Коли тільки починали ним займатися, панував міф, що в Україні існує дві мови. Ми його давно вперто руйнуємо, пояснюємо нашим можновладцям, що в Україні живе як мінімум кілька десятків національностей, які мають свої мови, і виокремлювати з них росіян за якимись принципами неправильно. Наші зусилля не були даремними: навіть закон Колесніченка-Ківалова вже про багато мов, а не про російську, і в цьому його головна слабкість. Він уже сьогодні не працює, уже зараз руйнується, бо ж нецивілізовано вирішує питання багатьох мов. Якби це був закон про одну мову – російську, то ми б його не зломали. На превеликий жаль, в такій системі, де все вирішують на Банковій, звідти йдуть команди, ніяка дискусія неможлива. Але проти громадської думки влада йти не може. Це хиткий баланс: тут кожен грам, кожне слово, кожна думка важить. Не говоримо, що робимо щось визначне, але йдемо у правильному напрямку.
– Книга, звісно, теж потерпає…
– Сьогодні, на превеликий жаль, видання книжок в Україні повернулося до рівня ХХ століття: друкуємо менше однієї книжки на українця. Це – показник, якого ще не було в ХХІ столітті: востаннє таку ситуацію спостерігали в 1999 році. Наш уряд заявляє, що все зростає, а в результаті виходить менше. Такий цікавий ефект: зростає книговидання, а книжок друкують менше. Так буває. Та хай би як там погано було, навіть зовсім погано, можемо сказати, що книговидання в Україні є, бо ще 1998 року його просто не існувало. Коли ми починали торгувать книжками, створили каталог українських книжок і торгували поштою, перш за все зробили «інвентаризацію»: пройшли по всіх видавництвах, зібрали прайси. Так от, 1998 року на ринку існувало 6 сотень (!!!) назв книжок українською мовою різних років видання. Це – абсолютний нуль. Сьогодні щороку видається більше 15 тисяч назв. Тому скажемо, що зрушення є. Звісно, дуже важко працювати з державою, яка фактично тобі ворожа, не допомагає, не захищає, а тільки нищить.
– Електронна книга витісняє друковану?
– Електронна книга ніколи не може витісняти друковану, тому що її на ринку України менше десяти відсотків. Вона привертає увагу до читання тих, хто ще вчора зовсім не читав: геймерів, інтернет-залежних. Єдине, що погано впливає, це, звісно, піратство. Але піратство діє погано на все, бо красти завжди дешевше, ніж купувати. А між легальною електронною і друкованою книгою конфлікту немає.
– Ставлення влади до книговидавця сьогодні?
– Чхать хотіла влада, яка була, вважалася українською, так і нинішня, псевдоукраїнська, на книжку. В гробу вона бачила книжку, і це її право, бо це не є чинником її повсякденного життя. Книга – це все-таки щоденна культурна їжа. Люди, далекі від культури, звичайно, не мають щоденної практики, а, власне, через неї до культури долучаються. Тому владцям і не цікаво.
– Чому спить громадськість: не можемо чи не хочемо?
– Не вміємо. Громадськість України не вміє ще бути самодостатньою. У Львові з цим сильніше, тому не так уже спаскуджений культурний простір міста, в Києві – слабше, найслабше – в Донецьку, Луганську, навіть у Харкові. Там культурний простір зіпсований дуже сильно.
Треба вчитися захищати власне життя: культуру, традиції, книжку, школу, церкву, лікарню – тобто те, чим ми живемо повсякденно. На жаль, сьогодні його треба боронити, як, власне, і завжди. Його захищають що у Швейцарії, що в Німеччині, що у Франції, що в Америці. Просто там звикли, що треба битися з владою за себе, а ми владі довіряєм і кажем: «Влада нас нагодує баландою, побудує нам світле майбутнє».
– Чому святкувати на Майдан виходять десятки тисяч, а біля Українського дому на пікетуванні – максимум дві тисячі людей?
– На свята і на страйки ходять різні люди. З одного боку, влада чхати хотіла на демонстрації, навіть якщо збереться багато людей. Якщо вони не підуть на штурм, ніхто не зреагує. На штурм ми поки що не готові, бо українці «з пізнім заводом». Питання в іншому: ну прийшов я, і що? Витратив там годину свого життя, і що? Поки ми не знайдемо відповідь на питання «І що?», не зможемо зібрати людей на якусь акцію, бо самі акції втомлюють. Боролись, боролись, а в результаті опозиція «здала» Закон про мови в раді. Було? Було. І що? На вила піднімать? Інша причина – влада взяла дуже хитру манеру, оскільки не може протидіяти ідеологічно, то за гроші збирає мітинг навпроти і йде він з іншими гаслами. Ми протиставляємо найманих людей людям, які прийшли добровільно. І через те мітинги втрачають авторитет між людей як такі…
Палко й гаряче презентував нове видання книги «Язик «вєлікій і магучій»? Ні! Довгий і пародійний!» Сергій Коваль. Для нас як студентів зробив знижку на примірник з автографом: цілих двадцять (!) відсотків )))
– Пане Сергію, в чому унікальність вже восьмого (!) видання Вашої книжки?
– У книзі доводиться, що «язичіє», яке нам недоброзичливці, лагідно кажучи, намагаються посадити на шию, брешучи, що воно «вєлікоє і могучєє», не маючи до того жодного доказу, насправді походить від нашої мови. Я від слова «доказ» починаючи, теоремно доводжу, що мова північно-східного сусіда не є великою і могутньою, а направду – довга і пародійна. Про те, що вона така, як вони кажуть, нема жодного доказу, а я доводжу, що російська – пародія на нашу мову. Звучить вона абсолютно анекдотично і знущально: до наших слів доточується хвостик «-ательство» – і виходить «доказательство», «вимагательство»… Тобто з наших слів, їх карикатурно пародіюючи, або просто переставляючи, утворюють дуже багато сусідських. От така розвідка. Вона, звичайно, велика, але кишенькового формату, щоб можна було носити як духовну зброю. Аби давати відсіч нахабам, які нам сіли на голову і намагаються керувати.
– Чим здивував цьогорічний Форум?
– На київських книжкових виставках, наприклад, практично не буває плати за вхід, але Київ за кількістю відвідувачів програє не просто в 1-2 рази, а в десятки разів Львову. Якщо скласти всіх відвідувачів столичних виставок за 4-5 днів, їх буде менше, ніж відвідувачів львівського Форуму за день! Мало того, у Києві безплатно йдуть на виставки, у Львові ж із задоволенням платять 10 гривень…
Олександр ТОПОРІВСЬКИЙ.
Фото автора.
На знімках: справжні козаки на Форумі; Михайло Слабошпицький; Роман Іваничук; Сергій Коваль; Брати Капранови з автором статті; Володимир Лещук.
