Нові люди, які вкладають «костку», розкидають і втрамбовують пісок. Ламають і вивозять старий асфальт. Посеред інших зауважив двох електромонтажників з дільниці «Міськсвітло» Нововолинського ВУКГ, які тягнули кабелі до світильників. Запитав, чи не розрахувались вони бува з роботи і не влаштовувались у ПП «Сантехмонтаж». «Ні, – була відповідь. – Надійшла команда. А ми виконуємо!» Дивно, правда? Люди, які мають працювати на обслуговуванні зовнішнього міського освітлення, займаються первинним монтажем силових кабелів у сквері «Воїну-прикордоннику – слава!» біля кафе «Міраж», заробляючи гроші для приватної контори. Без кошторису. І це в робочий час, та й основну зарплату отримують від комунальної організації, цебто від платників податків Нововолинська, гроші від котрих надходять у міську касу. А, не дай Боже, травма? Хто відповідатиме та платитиме “лікарняні”? Цікаво, чи інструктував їх хто з правил ТБ при виконанні електромонтажних робіт. Приватна фірма, на яку вони працюють, чи майстер дільниці, котра входить у структуру Виробничого управління комунального господарства і напряму підкоряється міському голові? Ось і розмірковуйте тепер про зрощення приватного бізнесу та місцевої влади в дивному, предивному Нововолинську! Хоча, як на мене, нічого дивного в цьому нема. Дивна саме позиція міської влади при дивному заціпенінні виборців та дивних місцевих правоохоронних органів у нашому чудному і, очевидно, феодальному місті. Як і дивних та, як вбачається, абсолютно безхребетних журналістів із місцевих комунальних ЗМІ, що працюють виключно за гроші й недоїдки з панського столу.
Був там і виконроб В. Мазур – так він мені відрекомендувався. Я відразу ж повірив. А він – ні. Почав вимагати посвідчення журналіста, сказав, що я не маю права тут фотографувати. Коли я посвідчення показав і назвав часопис, у якому працюю позаштатним кореспондентом, почав говорити, що про таку обласну газету він і не чув ніколи й сумнівається, що вона існує. Довелося подарувати її останній номер. Моя зброя – правда . Найстрашніше, що може бути для злодіїв, корупціонерів та хабарників. Хочете – вірте, хочете – ні, а життя у сквері таки значно поліпшилось із часу моїх останніх його відвідин. Хоча кошторису на його реконструкцію пан Віктор Мазур на моє прохання так і не надав. Сказав тільки, що це конфіденційна інформація. Я не здивувався. Не здивуюсь, звісно, і коли при моєму наступному візиті до скверу територію по периметру охоронятиме батальйон НКВД. Зі всіма обов’язковими атрибутами сталінських таборів: вівчарками, сторожовими вежами, тюремною баландою, синіми галіфе й колючим дротом. Знаєте, мертвих енкаведистів не буває. Вони завжди перед нами. У бетоні та граніті. У мармурі та бронзі. Як у сквері під назвою «Міраж».
Анатолій Бідзюра, голова ГО «Україна + Польща», Нововолинськ.
Відредагував Alex_ini.
