Знаєте, навіть у наші часи, посеред сірості міських повсякденних буднів, тотального безгрошів’я, людської черствості та байдужості може знайтися щось таке, що вразить вас і змусить подивитися на навколишній світ зовсім іншими очима.
І не обов’язково воно мусить бути чимось величним чи скажімо, заснованим на неміряному матеріальному багатстві котрогось зі «господарів життя», або людському таланті у всіх його проявах. Це диво, може статись, буде зовсім непомітним для переважної більшості інших людей, котрі пройдуть байдуже десятки разів мимо, навіть не помітивши цієї малесенької несподіванки і, можливо, й не глянувши у її бік. Отак і сьогодні… Біля фонтану, що навпроти школи № 4 я і мій чотирирічний внук Дмитро, гуляючи знайшли… рослину помідора. Самосійного, без сумніву. Бо хто ж його там садив? Який гордо ріс у асфальтовій заглибині посеред сміття і недокурків. І мало того – цвів! Придивившись, я оторопів: він ще й плодоносив. Тут і там, під пишним листям, виднілись крихітні помідорчики. Не зважаючи на холодні осінні дощі та ночі, ранкові заморозки і брак сонячних променів для цієї теплолюбної південної рослини, він ріс! І, вочевидь, почувався незле. Якби у мене була теплиця то викопав би і посадив там. У нагороду за його незнищенну жагу до життя і перемогу над фітофторою та колорадськими жуками. За мужність, якщо хочете. Сміливість та працелюбність. Жартую, звичайно. Але, щось у цьому, таки є. Ось би і нам, так. Зрештою, подивіться на цього геройського помідора, самі.
Анатолій Бідзюра.
