Будучи присутнім на мітингу 27.02.2014 р. про відставку міського голови і продивившись не один раз запис про цю подію на «Інформпорталі», я подумав – що ж я можу сказати про міського голову? Я не буду оцінювати діяльність мера як господарника і які в нього статки – хай це зроблять інші. Я торкнусь питань свободи слова у Нововолинських ЗМІ і непереборне бажання мера попіаритись по любому поводу.
Почну з кінця. На сесію міської ради 16.12.2013 року тихо, келійно, без обговорення з громадськістю в дні найбільшого напруження на Київському Майдані, було винесено питання про присвоєння посмертно звання «Почесний громадянин міста» Миколі Меркулову та Михайлові Лейкіну. Якщо дуже коротко – перший – це той, хто разом і Іваничівськими богоборцями пограбував, закрив на десятки років Низкиницьку церкву. Другий – Михайло Лейкін, начальник управління освіти, переконаний партократ – уже в часи горбачовської відлиги, коли церкву вдалося відкрити – особисто ходив на Великдень до цієї церкви чи не святять учні та вчителі Паску. Був випадок, коли вчительку, яка охрестила дитину, вигнали із школи.
Про перебіг подій на сесії (а я взнав про сесію випадково) я написав статтю «У Нововолинську почався процес рестанілізації?» Ігор Лісовий відмовився друкувати цю статтю у своїй газеті «Наше місто».
22 січня 2013 р. – День Злуки. По домовленості з заступником міського голови Андрієм Сторонським мені мали надати слово для виступу в Палаці Культури. Я хотів розповісти, чому ж Нововолинський Рух не приймав участь в «живому ланцюзі» 21 січня 1990 року. (тому що Нововолинськ знаходився в стороні від нього) і як ефективно було проведено на засніженій літній естраді Рухівський мітинг «За демократичні вибори», що мали відбутися в березні 1990 року. Про те у Палаці Культури мені слова не дав міський голова, можливо із боязні, щоб не прозвучала фраза – «Я під синьо-жовтим прапором виступати ніколи не буду». Хоча я і не збирався її озвучувати.
А тепер почну спочатку. У 1989 році п’ятеро першорухівців на чолі з Федором Свідерським з «Остнастки» (міської організаціях Руху тоді ще не було) привезли заяву на дозвіл проведення чергового мітингу. Оскільки, голова виконкому Олег Киричук був відсутній, то приймав нас його заступник Віктор Сапожніков разом з керуючою справами Галиною Бондаренко. Далі діалог:
Ф. Свідерський – Ми хочемо, щоб на нашому мітингу хтось взяв участь від влади
В. Сапожніков – Синьо-жовтий прапор буде на мітингу?
Ф. Свідерський – Буде.
В. Сапожніков – Я під синьо-жовтим прапором ніколи не буду!
Через хвилину Сапожніков нас запитує: «А ви знаєте, що в Нововолинську біля 7 тисяч репресованих? Як Ви вийдете з цим прапором, чи не відбудеться у Нововолинську якихось заворушень?»
Про таку кількість репресованих у Нововолинську ми почули вперше. Багато з них, перенісши спецпереселення, архіпелаги-гулаги були в деморалізованому стані і тільки в 1992 році будуть створені при сприянні Руху, Спілка політв’язнів та репресованих» і Братства вояків ОУН-УПА. В. Сапожніков пізніше успішно вирішить свою проблему недовіри до репресованих на початку 2000-років, коли Спілку очолить, безумовно, щира українка Галина Смірнова, яка буде очарована харизмою Віктора Борисовича.
Я вперше публічно виношу на суд людський фразу «Я під синьо-жовтим прапором виступати ніколи не буду»! Я не згадував про неї у своїй книзі «Нововолинськ: новітня історія: 1989-1999 р.», тому, що потрібно було на видання книги 7 тисяч гривень і 2 тисячі виділив міський голова на ветеранську організацію «Злагода», щоб ці гроші були передані мені. Пізніше я засуджуватиму себе, що взяв ці гроші. Книга могла вийти і без них, з меншим накладом.
Із п’яти чоловік, які чули цю фразу у 1989 році, в живих залишилось двоє. В. Б. Сапожніков не один раз пізніше заявляв, що не міняються лише блазні. Чи це так – вирішувати ново волинцям, майбутнім виборцям.
Кучмівський референдум – 2000. Результати виборів фальсифіковані під тиском влади по явці виборців. Я голова дільничної комісії в ліцеї. В післяобідній період начинають наїзжати чиновники з міської виборчої комісії, з виконкому – їх турбує низька явка виборців. Потім дзвонить сам мер по тій же причині, радить «побігати» із скринькою по тим виборцям, які ще не прийшли на вибори. Я повідомив, що по заявкам уже обійшли тих виборців, які самі не можуть прийти на вибори, і запевнив, що до щодо кінця виборів явка буде 69-70%. На наступний день, продивившись результати явки виборців на інших дільницях, я зрозумів, що ж так стривожило міського голову – результати явки по деяким дільницям зашкалювали. Дільниця № 160 – (ЗОШ № 12) – 97 %. , № 159 (ЗОШ № 5) – 92 %, № 145 (будинок школяра) – 95 %. Вистояли від тиску влади 3 дільниці – № 142 (ліцей) – 70 % (голова Колбун З. П.); № 151 (Палац Культури) – 70 % голова Криса Н. А.; № 156 – (гуртожиток шахти № 9) – 60, 7% 0 голова Мигас В. П.
Так хотілося владі продемонструвати високу явку виборців за ідеї Кучмівського референдуму! Але члени багатьох дільниць перестаралися у вкиданні бюлетенів за виборців, які з якихось причин не прийшли на вибори.
2007 рік. Створення громадського комітету з питань перейменування вулиць. На ім’я міського голови подається звернення від ряду відомих у місті людей про перейменування вулиць, але на підписантів наїхала в своїй газеті «Народна справа» пані Камишнікова, яка була в цей час радником міського голови і назвала підписантів «Ура-патріотами». Підписанти (9 чоловік) пишуть статтю «Політична позиція чи політична мімікрія?»
Видержки з цієї статті:
«То коли Ви, пані Камишнікова, були щирою, чи тоді коли Ви були в Русі чи тепер, коли Ви виступаєте проти перейменування вулиць взагалі?». Чи тоді, коли ви в минулому (2005 р.) разом з Ф. Свідерським мужньо тримали на стадіоні гасло: «Скинемось меру по 2 копійки на судові витрати до суду на Коптюка? Чи тепер, коли ви є штатним радником того самого мера В. Б. Сапожнікова? Дійсно, в політиці немає вічних друзів чи вічних ворогів, а вічними є лише інтереси».
І. Лісовий сказав, що надрукує статтю тільки якщо ми, підписанти, викинемо ці слова або з дозволу самого голови. На початку вересня 2007 р. ми записали цю статтю на озвучення на міському радіо, де вона також не прозвучала. В знак протесту я відмовився від грамоти і від конверта.
2007 р. 14 жовтня – День Покрови. Символічна могила. Заступник міського голови В. Рожелюк не дає мені мікрофона, бо знає про що я буду говорити – про невиконану обіцянку міської влади дати одній із вулиць ім’я Шухевича. Прийшлось говорити без мікрофона.
2009 р. – 23.03. – Лісовий відмовився друкувати в повному обсязі мою статтю «Не можу мовчати»! Аргументи І. Лісового – стаття надрукована у газеті «Вільна думка».
2009 р. вересень. У Палаці культури урочистості з нагоди 20-річчя Руху. Керівники цього заходу В. Рожелюк, Ф. Захарчук не надають слова мені, члену обласного комітету по відзначенню і В. Чайковському. Я виходжу на трибуну без дозволу, критикую владу за «ялову» вулицю Степана Бандери (на ній не проживають мешканці міста). – це відрізок автомобільної дороги на 15-му мікрорайоні.
28.11.2009 р. На ім’я міського голови поступило звернення від 17-ти підписантів перейменувати вулицю Піонерську на вулицю Рухівську. Реакція В. Сапожнікова на сесії 25.12.2009 р. – «Якщо дамо вулицю Рухівську – появиться заява про вулицю Регіональну». Таким чином міський голова поставив на один щабель Рух і партію Регіонів. Покірна частина депутатів отримала вказівку мера як голосувати. Далі мер ставить питання навпаки – хто проти перейменування? 24 голоси «проти». І ні одного голосу за «за». Навіть серед тих, хто підписував звернення. У статті «Ретроспективний погляд у минуле і деякі аспекти сьогодення» («НМ» від 12.03.2009 р.) викинути фрази, речення, які критикували міського голову. Це саме стосується статті «Перші мітинги, як провісники демократичних змін» («НМ» 27.08.2009 р.).
2010 р. – 60 років Нововолинську. В. Семикін і З. Колбун виходять з пропозицією провести історико-краєзнавчу конференцію по цьому поводу. Проте відповідальна за проведення конференції заступник міського голови Ореста Охримович дає дивну вказівку ініціаторам – відмітити у своїх доповідях події, що не перевищують 10 років давності. Як я тепер розумію – це щоб на конференції не прозвучала фраза – «Я під синьо-жовтим прапором ніколи не буду». В. Семикін і я відмовились від участі в конференції.
Варто нагадати мешканцям міста, що національно-демократичні організації міста неодноразово намагалися добитися у влади увічнення пам’яті про Ананія Рябченюка у назві одній з найкращих вулиць міста, починаючи з 1996 року. Саме з цього моменту містом керує В. Б. Сапожніков. Нарешті, наприкінці 2007 року влада дає добро на перейменування заболоченої стометрівки (вул. Лазо) на околиці міста на вулицю Рябченюка. Дружина Марія Миколаївна , ознайомившись з цією вулицею скаже: «Краще б цього перейменування не було зовсім».
На початку вересня 2008 року у Нововолинську відбулися в присутності політв’язнів та репресованих, братства вояків ОУН-УПА, вчителів, старшокласників, представників з Луцька, урочистості з нагоди посвяти у козаки членів міського козацького товариства Всеукраїнської громадської організації «Українське реєстрове козацтво». Міському голові В. Б. Сапожнікову присвоєно військове козацьке звання «Полковник українського реєстрованого козацтва». Процедура проходила спочатку у ДЮЦі, а потім у Свято-духівській церкві. І це був верх піарності, верх сценічного мистецтва, з цілуванням прапору Державного і козацького, з припаданням на одне коліно. Так і хочеться вигукнути: «Шановна нововолинська сотня (чота)! Чи знає про Вас, доблесних захисників, Нововолинський військкомат?»
Після останніх мерських виборів посада заступника начальника управління освіти була скорочена. Якщо вірити самій Надії Жук, вона не захотіла бути в групі підтримки мера на виборах. У всякому випадку мер не захотів зі мною про це розмовляти: «Уже все вирішено».
Треба віддати належне меру вміння прораховувати – від такої-то дії на виборах в підсумку його прихильників збільшиться чи зменшиться. Довго пилився на подвір’ї міськкомунгоспу пам’ятник Леніну (до зняття пам’ятника у 1991 р. Віктор Борисович знаходився тоді в іншому таборі) і та ж Н. Камишнікова знаходить у Дніпродзержинську покупця за раритетами-пам’ятниками, пам’ятник продають і на виручені кошти відливають дзвони для Нововолинських церков і Київського і Московського патріархатів. Священики задоволені, паства задоволена. На найбільшому дзвоні викарбовано: « На молитвенну згадку майбутнім поколінням від міського голови В. Б. Сапожнікова і від депутатів міської ради». І майбутні покоління вірян будуть думати: «Які ж молодці були колись у нас і міський голова і депутати м/р. За свій кошт зробили таку богоугодну справу». Але, я, автор цих рядків належу до сучасників, тому також посилаю свої строки для нащадків.
Нагадую нововолинцям – тим, для яких, якщо на майбутніх виборах Віктор Борисович не буде вибраний мером, і які сприймуть це, як катастрофу планетарного масштабу. У жовтні 1996 р., коли попередній мер Павло Присяжний подав у відставку по причині висловленої йому недовіри на сесії міської ради, виконуючим обов’язки мера став його заступник В. Сапожніков. Катастрофи не відбулося.
Чи ж були у мера які-небудь серйозні потуги, крім піарних, щоб зробити місто із совкового українським? Звичайно, були, але я про них писати не буду. Хай про напишуть його прихильники.
Зосим Колбун. Першорухівець, краєзнавець, постійний учасник дискусії на тему: «Увінчаймо місто українським духом»
