— Мені від народження лікарі пророкували смерть, — каже 45-річна Валентина Міньковська з міста Нововолинськ на Волині. — З такою ламкістю кісток, як у мене, люди не живуть. Я могла отримати перелом навіть сидячи у кріслі. Він ставався від скорочення м’язів. Місяцями лежала в гіпсі і дивилась у вікно.
Має генетичну хворобу кісток.
— Із роддому лікарі радили мамі мене не забирати, бо скоро помру. Потім педіатри казали, що доживу до 16 років, а далі ставили межу — до 30 і не більше. А я досі живу. Біль навчилася переборювати.
Валентина трохи вище метра, згорблена, дуже жвава і балакуча. Пересувається за допомогою милиць, але й без них може зробити кілька кроків.
— В 11 років сама попросилася до інтернату, — розказує жінка. — Хотіла вчитися, а вчителі до нас не хотіли ходити, та й матері було важко. Вона весь час працювала, доглядала за мною, сестрою і братом. Коли привезла мене в інтернат міста Дунаєвці на Хмельниччині, була шокована. У кімнаті 17 дівчат з різними вадами. У тої рук нема, у тої — ніг, ті взагалі на культях повзають. Одні говорять, інші — ні. Душ був лише на першому поверсі. Ліфтів не мали. Дівчат клали в простиню і зносили донизу.
Моє життя змінило заміжжя. З майбутнім чоловіком познайомилася в інтернаті. Йшла по коридору, не втримала костиль. Іван подав. Мала тоді 12 років, він — 13. Залишився без ноги через гангрену. Зустрічатися почали, як закінчили інтернат і з’їхалися на зустріч випускників. Я не збиралася заміж через хворобу, але Іван запропонував.
Із чоловіком поїхала до Запоріжжя. Працювала на заводі бухгалтером. Іван — налагоджувальником обладнання. Мати не сприймала мого шлюбу. Просила не народжувати. Відправила до гінеколога. Лікар мене оглянув і дав 90 відсотків, що дитину народжу здорову.
Має доньку 23-річну Катерину і сина Василя, 20 років.
— Спочатку з чоловіком домовилися взяти дівчинку з інтернату. Складно було, бо сама погано пересуваюсь, а треба зварити, нагодувати, попрати. Але я так хотіла бути мамою, що робила все.
Через рік завагітніла. Переживала, що син народиться з такою ж хворобою. На останньому місяці живіт був більший за мене.
Після пологів переїхали у Нововолинськ. Не хотіли, щоб люди говорили, що в нас є всиновлена дитина. Від дітей теж приховували. Хтось із знайомих таки розказав Каті. Вдома був скандал. Вона зібрала речі і втекла. Але за кілька місяців заспокоїлась. Зрозуміла, що мати — не та, яка народила, а яка виховала.
Валентина Міньковська з міста Нововолинськ на Волині пересувається за допомогою милиць. Дерев’яні вази висотою до півтора метра робить з чоловіком на продаж.
Джерело: Газета.ua
