Подання в кінці 2013 р. на сесію міської ради про присвоєння звання «Почесний громадянин м. Нововолинська» М. Меркулову і М. Лейкіну спонукало мене висвітлити «позакадрову» сторону діяльності цих «будівників комунізму» і їм подібних вкінці 50-х і на початку 60-х рр. минулого століття – в період войовничого атеїзму.
Місто, яке «народилось» ще при Сталіні, несло на собі ознаки декрету Сталіна «до 1 травня 1937 р. ім’я Бога повинно бути забутим на території держави». Політичний опонент Сталіна – Микита Хрущов пішов ще далі – «останнього священика ми будемо показувати в музеї».
В газетних публікаціях тих років м. Нововолинськ називався «молодим соціалістичним містом», яке у 1980 р. мало стати «містом комуністичної праці». Мешканці нашого міста старшого і середнього віку пам’ятають, що стояло на місці Свято-Духівського собору – величезний зварний потворний серп і молот. Дяк нинішньої Свято-Покровської церкви Віталій Баглик не один раз мені говорив, що у згорілому в 60-х рр. приміщенні міського будинку культури на горищі було пограбоване церковне майно з церков Прибужжя, і що будинок культури був спалений спеціально, щоб приховати сліди злочинів. Виявилось, що нема у місті установи, яка змогла б вказати точну дату пожежі. Відповідно до даних у платній архівній довідці з Державного архіву Волинської області (ДАВО), це відбулося 21 травня 1968 р. Перегляд хронікальної частини книги Степана Борисюка «Нововолинські бувальщини» дозволив собі вияснити, що до 1963 р. це був драматичний театр, який за наказом тодішнього міністра культури був закритий і перепрофільований в будинок культури.
По інтернету вдалося вияснити, що останнім режисером цього театру був Еділ Михайлович Ольшевський і що він ще живий, проживає в м. Луцьку, з яким 30 вересня 2014 р. відбулася телефонна розмова:
– Ви підтверджуєте, що на горищі театру було церковне майно?
– Так. Не тільки на горищі, але й в підвалі.
– Хто «постачав» в театр майно?
– Переважно Степан Васильович Єфремов (останній голова комітету народного контролю радянського періоду. Помер в день демонтажу пам’ятника Леніну).
– Хто йому допомагав?
– Комсомольські керівники, прізвищ не пам’ятаю. (В книзі С. Борисюка згадуються секретарі МК ВЛКСМУ тих років Андрощук , В. Андрійчук, А. Малиш).
– Ви можете підтвердити думку багатьох старожилів міста, що театр був підпалений спеціально, щоб приховати сліди злочинів?
– Ні, я цього підтвердити не можу, тому що я працював у ньому до 1963 р., а театр (пізніше будинок культури) згорів на кілька років пізніше.
Але розповідь про Еділа Михайловича варто продовжити. Батько цього чоловіка, пітерський робітник, «брав» разом з більшовиками Зимовий. Будучи переконаним більшовиком, він «сконструював» для сина-первістка власне ім’я – Еділ. Це не є старовинне ім’я, як може видатися на перший погляд, проводячи аналогію до софоклівського Едіпа. Ім’я Еділ – це абревіатура від слів «Это дитя имени Ленина». Це були часи (Еділ народився в рік великого сталінського перелому – 1929 р.), коли дівчаток називали Сталіна, Октябрина, Тракторина, хлопчиків в свою чергу – Вілен, Владлен.
В минулому році Волинська театральна громадськість відзначила 85-річчя Еділа Михайловича як театрального діяча. 83-річна Олена Степанівна Слюсарук, нині член спілки політв’язнів і репресованих, працівниця комунального господарства тих років, пригадує, що один раз привезли якесь церковне майно з Будятичівської церкви і вона була присутня при спаленні його в котельні (Будинок культури мав свою котельню).
Був ще один пункт, куди звозилось майно з церков Іваничівського району – це склад «ВВ» (взрывчатые вещества) за четвертою шахтою. Останній завідуючий цим складом Петро Маркіянович Пастернак засвідчує, що ще у 1986 р. зберігались залишки церковного майна з Будятичівської церкви. Пізніше на складі «ВВ» був оснастівський свинокомплекс. Нині там реабілітаційний центр ХВЄП (пресвітер Олександр Дудік).
Чи могли бути причетними до цих церковних пограбувань М. Меркулов і М. Лейкін? У мене наразі не має прямих доказів. Але враховуючи їх діяльність підчас вже пізніших 80-90 рр. минулого століття – їхня причетність є дуже можливою. Про це я писав у 2014 р. у статті «У Нововолинську почався процес ресталінізації?», яка була розміщена на Нововолинському інфопорталі.
Місту пішов 65 рік і воно переживало і переживає усі катаклізми, які пронеслися над канулим в небуття Радянським Союзом. Смерть Сталіна, винесення його тіла з Мавзолею, призвело до ротації у назвах вулиць, демонтажу його пам’ятників. Розпад Радянського Союзу, поява незалежної України – і нова хвиля змін назв вулиць, часто хаотична. Демонтаж пам’ятника Леніну не міг не відбутися через шість днів після прийняття ВРУ Акту про незалежність України – надто багато репресованих людей осіло у м. Нововолинську і його околицях після смерті Сталіна, які чекали від сесії міської ради такого рішення.
Далі – закриття шахт, помаранчева революція, революція гідності. Нині місто гідно допомагає зоні АТО. За роки Незалежності місто стало, на перший погляд, містом зразкової релігійності, з великою кількістю церков, придбало ознаки українськості та європейськості – у назвах магазинів по типу «Євродвері», «Євровікна», але також у назві площі міста – Майдан незалежності, пам’ятник Тарасу Шевченку.
Багато вулиць змінило назву, на свята по місту майорять синьо-жовті прапори. Але це на перший погляд. Місто відбулося. Нам, шановні нововолинці, випадає і далі в ньому жити, і дбати, щоб воно було кращим. І дякувати тим, хто місто шахтарів назвав Нововолинськом, а не якимось Комсомольськом-на-Бузі або просто Комсомольськом.
Зосим Колбун,
першорухівець, краєзнавець.
