Підприємець Валерій Курстак, незважаючи на важку хворобу, щотижня їздить у зону АТО. Разом з двома товаришами, Андрієм Гацем та Віталієм Лісецьким, доставляють солдатам на передову усе необхідне. Чоловік запевняє: «Нізащо хлопців не покину!»
Його дружина та дочки теж волонтери. Про це інформує Вісник і К. Валерій Курстак народився та виріс у Росії. Йому було 17 років, коли разом з батьками та братами переїхав у волинське місто Нововолинськ. Згодом тато з мамою переїхали до Маріуполя. Більше 20 років чоловік має на Волині власний бізнес. У нього незгортання крові, ІІ група інвалідності.
– У березні минулого року, коли тільки-но починалася російська окупація, запитав себе: «Чого ти спостерігаєш за цим збоку?» Пішов у військкомат і запропонував свою допомогу з укомплектування 51-ї окремої механізованої бригади, – розповідає Валерій. – Зібравши команду з небайдужих, став допомагати армії. Найперше ми забезпечили всю техніку бригади вогнегасниками, запчастинами, навіть акумулятори для танка змогли знайти.
Щойно укомплектовану 51-шу бригаду відправили на передову, волонтери стали возити туди гуманітарні вантажі: продукти, воду, амуніцію, спорядження, засоби гігієни… Нині ж на рахунку Валерія та його товаришів понад 50 поїздок у зону АТО. Щочетверга, щільно завантаживши свого буса, Валерій Курстак, Віталій Лісецький та Андрій Гаць везуть необхідне бійцям. Нерідко родичі військовослужбовців просять доставити особисту передачу – не відмовляють.
Аби ж довести мешканцям Донбасу, що українські воїни – не озлоблені карателі, як їх переконує російська преса, привозять допомогу і їм: одяг, взуття, продукти, забавки для дітей. На зворотному ж шляху чоловіки забирають бійців. Бувало, що за одну поїздку вивозили з-під обстрілів 75 солдатів. А ще зі сходу на Волинь привезли двох собачок, тут знайшли їм господарів.
– Не оминаємо й тамтешніх лікарень, де перебувають поранені солдати. Адже чимало закладів не мають найелементарніших речей: перев’язочних матеріалів, рукавиць, одягу в операційну. Також доставляємо туди одяг та спідню білизну для хлопців, – каже Валерій. – Нещодавно в лікарню Світлодарська завезли дефібрилятор. Чотири цих апарати поляки передали маневицькій школі. Вчителі ж вирішили віддати одного на фронт.
Зараз займається волонтерством уся родина підприємця. Одна з доньок Валерія збирає допомогу бійцям у Києві, інша надає хлопцям психологічну допомогу у столичному госпіталі. Дружина Марія допомагає чоловікові у Нововолинську.
Валерій Курстак зізнається, кожна поїздка на окуповані землі дається йому все важче. Втомлюють не далека дорога та безсонні ночі в автомобілі. Морально важко сприймати те, що десятків хлопців, які нещодавно чекали їхнього чергового приїзду, тепер немає серед живих.
– Кілька останніх поїздок ми возимо у зону АТО домашню їжу: вареники, пельмені, голубці, тушковану капусту. Люди з усієї Волині передають до Луцька відеречка зі ще теплими наїдками, навіть замариновані шашлики, заготовку на «Олів’є». Засмачуємо салат вже на місці. Солдати на сьомому небі від щастя. Привезли якось хлопцям голубці. Один з бійців здивувався: «Невже будемо їсти голубці? Я чотири місяці домашньої їжі не куштував». Підбіг до нас, з’їв одного і каже: «Наче вдома побував». По небритих щоках покотилися сльози. У цей момент кожен військовий згадав свою домівку. Емоцій не стримував ніхто. Я з усіх сил тримався, аби не розплакатися перед бійцями. Навіть не уявляєте, наскільки це надихає допомагати їм. Ну, як можна покинути цих хлопців? Серце радіє, коли бачиш, що чимало молодих людей, які у перші дні мобілізації були просто пересічними громадянами у формі, зараз стали справжніми чоловіками та воїнами. Мурашки біжать по шкірі, коли зовсім юне хлопча рветься у бій, бо в ньому може загинути його побратим.
Натомість серед східняків ще й досі зустрічаються такі, що проклинають українську армію. Хитаючи головою, волонтер розповідає: вони так і не зрозуміли, наскільки погано жили.
– У Краматорську, наприклад, в гуртожитку, де ночували, з 60-х років ні ремонту не робили, ні меблів не купували, – продовжує Валерій Курстак. – У багатоквартирних будинках деяких райцентрів ще й досі немає централізованого водопостачання, опалення. Аби обігріти квартиру, люди палять у грубках вугіллям.
Чимало місцевих мешканців покинули свої домівки, багатьом просто немає куди податися. Мій 81-річний батько живе у Маріуполі. Коли обстрілювали місто, снаряд влучив за 500 метрів від його будинку. Не раз просив переїхати до мене, а він ні в яку. Каже, нізащо не покине місце, де знаходиться мамина могила.