Про проблему цього року Нововолинський інформаційний портал написав першим: віряни наприкінці вересня поскандалили зі священиком просто в церкві! Дивитись відео тут. Конфлікт не вщухає, до вашої уваги – авторський матеріал Лесі Ганжі.
– Це тепер мій блокпост, – говорить Петро. Він вартує на церковному подвір’ї, поки в церкві села Грибовиця йде служба.
Грибовиця – це 100 км від Львова, 100 км від Луцька, 5 км до Нововолинська, 5 км до Польщі. На мобільний час від часу приходять sms “Вітаємо з поверненням в Україну!”
Церква Покрови Богородиці маленька, дерев’яна. Пам’ятка архітектури. Сьогодні тут зібралося хай не все село, але досить багато людей. Щоб разом увійти в церкву.
А ще люди привезли з сусіднього Нововолинська у свою Грибовицю священика. Він і править службу.
Петро вартує на ґанку: чекає, коли приїде міліція, ну і взагалі – щоб чужих не було.
Відтоді, коли ми бачилися з Петром, пройшло півтора роки: влітку 2014-го Петро Корніюк у складі 51-ї бригади воював під Мар’їнкою. Я тоді написала про хлопців статтю “Ті, що живуть у соняхах” – він, коли дзвонив, так і казав: “Я Петро, з тих, що у соняхах. Ви мене пам’ятаєте?”
– Ми тоді як в ті соняшники заїхали – так були голі-босі: в рваних штанах, каски – залізні, нічого не витримували, кому з дому бронежилет прислали, кому не прислали… Що таке тактичні рукавички, ми не знали, що таке налокітники-наколінники – теж… До нас якось хлопці з “Азова” приїхали – ми на них дивилися як на космонавтів. А та кевларова каска, що Ви привезли, мені на териконі життя спасла… – Петро весь час дякує.
– А ще я курточку зберіг, що ви привозили. Німецьку. Це ж вєщ! І тільняшка лишилася, що ви мене в ній фотографували, – тільняшку мені Петро показував удома і розповідав її історію.
– На наступний день, як ви поїхали, то я її виправ і повісив на соняшника. До бліндажа дійшов, а тут як гепнуло. Ледь встиг сховатися, а її осколками посікло. Бачите, дірки однакові спереду і ззаду? Так хлопці казали, щоб я її не знімав – все, що в неї мало залетіти, вже залетіло.
Петро згадує, як після Мар’їнки служив на блок-посту Олександр, неподалік від Чорнухіна:
– Летить міна, 120 мм, а я якось добре пригнувся… Рядом товариш кричить не своїм голосом – йому ноги осколками посікло, а я не те, що допомогти – поворухнутися не можу, мене по самі груди засипало, оглушило, але цілий – жодної подряпини… Ми тоді 200-х по десять чоловік за ніч вивозили. Складали їх зранку на машину: спочатку 200-х, а нагору 300-х, щоб їм м’якенько було…
Петро і з Дебальцевого вийшов без єдиної подряпини.
Мама Петра, Катерина Марківна, розповідає, як молилася до зір, особливо коли під час Дебальцева дві доби не могла додзвонитися до сина: не було зв’язку. А потім він дзвонить і каже: “Мамка, танцюй! Живий!”
Петро лише від вересня нормально спить. А спочатку, як повернувся в село, каже, був як “потєряний”, і що став дуже в собі замикатися – але сусіди, Степанці, його розтормошили.
Та й як не розтормошити: весь район дивиться на Грибовицю.
Бо в Грибовиці відбуваються великі справи.
Молода команда Грибовиці
На місцевих виборах у Грибовиці вибрали депутатами сільради молодих. А головою вибрали Павла Степанця.
Старші люди йому кажуть: Павлік. А потім: Ой, вибачте, Павло Володимирович. Бо новому голові – 31 рік, і багато хто в Грибовиці його пам’ятає малим.
– Свіжа кров, – каже Петро. – Так село вирішило, що будемо жити по-новому.
Петро тепер депутат сільради. Всього у Грибовиці в раді 12 депутатів. З них більшість обрані вперше. Наймолодшому 21 рік. З минулих скликань залишилося лише троє.
Із Петром і Павлом рахуємо, скільки людей з Грибовиці воювали на Сході: дві дівчини-медсестри, призвали ще в першу хвилю, як і Петра, Ігор Кантор, який загинув, ще один – недавно поховали, під Сватовим підірвався, Льонька Кузьминчук, який зараз служить…
Всього нарахували 13 чоловік. Двоє загиблих.
У Грибовиці 300 дворів. 616 виборців.
– Мене люди питають: яка в тебе зарплата? А я кажу: дві тищі, – розповідає голова Павло. – Ой, бідний, кажуть, це всі будуть тобі голову морочити і всього лише за дві тищі. Але ж я не за зарплату йшов. Треба щось міняти в селі.
Як каже молодий голова, перша проблема в селі – дороги. Друга – церква.
– Ви ж нам допоможете розібратися з церквою? Бо ми вже все зробили, що могли, – з надією каже Петро.
Церква і громада УПЦ КП
– Ми з мамами тих, хто служать в АТО, якось зібралися і поїхали в Почаїв. Ну як же ще спасатися було, як діти в пеклі… Подали там папірець “за здоров’я”, а він тої бумажки не прийняв, бо сказав, що треба писати “за здравіє”. А одна мама й каже: “Боже, Боже, ми ж у себе в Україні, так ми ще маємо чужинською мовою писати”. І тоді ми так уже всі подумали: наші діти воюють там, а ми борімося тут… – розповідає Катерина Марківна.
Громаду УПЦ Київського патріархату створили у Грибовиці в 2011-му.
– Ми тоді зібрали гроші на ремонт каплички і сказали: давайте відремонтуємо капличку і покажемо, як може громада порядкувати грошима, – згадує Катерина Степанець, мама Павла, нового голови.
З’їздили в район, дізналися, чи не потрібно дозволів – бо капличка така ж стара, як церква. Нам сказали: дозволів не треба, бо формально капличка не є пам’яткою, але як ремонтуєте, то робіть все так само, як є, щоб було автентично.
Улітку почали ремонт. Ремонтували самі Степанці – Павло та його батько Володимир.
Священник, отець Ігор Маргіта, подав на них заяву в міліцію. Далі були виклики, протоколи, пояснення…
– Ми оправдалися. Але нам навіть у міліції сказали, що вперше таке бачать, щоб священик подав заяву на людей. І за що? За ремонт каплички! – обурюється Павло.
Павло розповідає, як добирали дошки, щоб були такі ж, як і в старої каплички, як купували дорогу фарбу – для зовнішніх робіт, а як закінчили, то поклали за шалівку дощечку: щоб люди, які ремонтуватимуть через багато років, бачили, що за майстри робили і якого року був ремонт.
А потім приїхав священник, привіз нові двері: старі, шальовані, зняв – нові, “модні”, поставив і на ключ замкнув.
Тоді, в 2011-му, справа якось вщухла. Але люди розійшлися по навколишніх церквах – хто їздив у Жовтневе, хто у Нововолинськ. У свою церкву ходити перехотіли.
А вже навесні цього року мами АТО-шників зініціювали збори села. Зібралося десь сто людей, які проголосували, як кажуть у Грибовиці, “за перехід” – від Московського патріархату на Київський.
Але сто людей – мало. Пішли по дворах, зібрали 423 підписи.
– У вас така згуртована громада, – дивуюся я.
– Це нас церква згуртувала, – ніяковіють селяни.
Грибовичани кажуть: ми такими не були, навіть роками не спілкувалися, а тепер і перезнайомилися, і телефони побрали один в одного.
Бо треба, щоб все було по-новому. Треба щось робити.
Про батюшку
Отець Ігор Маргіта вважає, що збір підписів проходив маніпулятивно, бо підписанти запитували: ви за Київський патріархат чи за Московський, а юридично церква має назву “Українська православна церква”. Без Московського патріархату.
– Це свідомо робилося на розділення громади, – коментує отець Ігор.
І пояснює: проти нашої церкви іде інформаційна війна, її звинувачують у всіх мислимих і немислимих гріхах.
Щодо храму позиція батюшки така: храм є державною власністю, переданий його громаді у користування на підставі охоронного договору.
– Ми є законні користувачі і маємо всі документи. І взагалі, ми йдемо в Європу – має діяти закон, – наполягає він.
А ті, що хочуть переходити на Київський патріархат – хай будують собі свою церкву. От, громада П’ятидесятників побудувала ж собі молитовний будинок.
Натомість громада села від церкви відступатися теж не збирається. Бо священик тут тільки 17 років, кажуть люди, а вони – усе життя, з діда-прадіда.
– Старий священик завжди на паску відкривав дзвіницю, і всі діти два дні бігали дзвонити. Такий у нас був звичай. От було весело: як до нас бігли хлопці з Жовтневого, то ми їх з віконниці закидали крашанками, поливали водою, а старий батюшка тільки сміявся, – згадує Леонід Ярощук, його обрали старостою громади УПЦ КП.
І каже: вже діти й не знають, що таке було.
– Таню, ти ще бігала малою дзвонити? – питає дочку Катерина Степанець.
Таня, Тетяна Степанець, – молода вчителька хімії. Згадує зі свого дитинства інше:
– Раніше у школі після останнього дзвоника всі з класним керівником йшли разом до церкви, і там правилася коротка служба, – Таня показує свої випускні фотографії, одна з них на церковному ґанку.
– А тепер уже ніхто не ходить, – зітхає вона. – Бо не хочуть…
…Вони зібралися в хаті у Степанців, щоб поговорити зі мною: два Леоніди, один староста, Іванович, другий – колядник – Дмитрович, Галина Микитівна, хористка, Ольга Іванівна та Гришин, колишній директор школи.
Пригадують, що отець Ігор агітував за Януковича, кажуть, що списки збирав. Але сам отець Ігор це заперечує – каже, що й сам може назвати людей серед нинішніх активістів, хто реально агітував за Януковича. А він – ні.
Ще людей обурює, що він розносить брошури, де пишуть, що на Сході йде громадянська війна. Брошуру показують.
Але найбільша проблема – гроші.
– У всіх церквах так: є касир, є двадцятка, а батюшці призначають заробітну плату – прийшов, відчитав, отримав. А наш править сам, ключі від усього в нього, каса – теж. Він хоче все сам.
– У нього все дуже дороге: і похорони, і вінчання, і як ідемо на поминальницю, також… І свічки – ну, все дороге.
– А як грошей немає, тоді можна одробити. Приміром, на городі… Або каже: потім віддасте…
– Як був ремонт, то сільрада дала 12 тисяч, 5 тисяч ми наколядували, а 2 тисячі дала шахта (на території Грибовиці є шахта №5, давно затоплена, але є – Л.Г.). Ті гроші давали на ремонт церкви, а він за них поставив пластикові вікна у хату.
– Як йому сказали звітувати, то він відчитався, що купив інвентар у церкву: підсвічники, алойчики, нове панікадило. Але це неправда! На нове панікадило окремо здавали матері, діти яких померли. А він вписав це у звіт.
– А як на один підсвічник не вистачило, то ми, хористи, вже вирішили не збирати по людях, а самі здати на нього…
– А на другий підсвічник, то я лічно давала з своїх грошей. Думала, що потім позбираю по людях. Але потім у мене біда сталася з сином, і я подумала: хай буде пожертва на церкву. Не знаю, чи його душі це поможе, чи ні…
– Він не звітує, бо він нас не має за людей.
– Він нам сказав: тут зібралася купка алкоголіків і хочуть керувати священиком…
– П’ять років ми ходили колядувати. Обгородили церкву, купили дзвона, ризи, дві ікони, килим, похоронне покривало купили на машину, яке потім дівчата вишили… Тоді ще люди керували грошима. А тепер він каже, що то не ми утримуємо церкву, а та його маленька громада – людей з десять, що до нього зараз ходять… Так на нашому дзвоні ж так і написано: “Від колядників”!
– Він вирізав довкола церкви старі ясені. На дрова. Сказав, що вони ветхі. Але ж конструкція церкви така, що купол не закріплений, і ці ясені були так посаджені, щоб закривати церкву від вітру…
– Він там казав 20 вересня, що тут зібралася вся та громада, що не ходить в церкву. Вірите, так обідно: я 18 років ходжу в хор. Ну хай там останній рік вже ні – бо як побачила, що там робиться, так до нього не ходжу…
– Ми йому пропонували: переходьте з нами. Казали: ми не йдемо проти вас, ідіть з нами… Але він одмовився. І він не йде ні на які перемовини: все він, все його… Він себе повелителем рахує…
– А він казав, що ми йдемо не проти нього, а проти Бога. І що це так нам не минеться. Коли моя дружина померла, то він сказав, що це так сталося, бо вона збирала підписи за Київський патріархат…
– Я в церкву ходив з 55-го року. Кажу: де старі ікони, на які мій дід молився? Чого це тут нові ікони? А він каже: то ж ваші свати купили. Так він їм сам подзвонив і сказав купити. Не просив. А просто сказав…
– Він може, наприклад, подзвонити і сказати: ваша баба вже давно не сповідалася, я йду до вас…
Про високі ціни отець Ігор говорить, що це наговори і нісенітниця.
– Ціни – це в магазині, а в нас є розмір пожертви. Ми пропонуємо людині певну цифру, щоб вона просто орієнтувалася. Можете дати – пожертвуйте. Бо церква живе споконвіку на пожертви парафіян. А як ні – то ніхто ж на проценти не ставить, та й потім можна віддати, як грошей немає. Так що це теж наговори на священика…
Пані Ольга – маленька і привітна. Я прошу розказати її історію, яку вже чула від її односельців.
Перший раз священник підійшов до неї, як вона була в церкві. Каже: хай онучка заносить обручки – буду на них молитися до вінчання. “Так вони ж ще на заручені”, – здивувалася такій швидкості сільського оповіщення пані Ольга.
За якийсь час священник прийшов до неї на подвір’я.
– Він почав говорити, щоб давали на заповіді, а я собі мовчу. Тоді він питає: де збираються вінчатися. Спочатку я відповіла: батюшка, це наші проблеми. Але він як став мене розпитувати і так, і так, то я вже й сказала, що будуть вінчатися у сусідньому Жовтневому, в церкві Київського патріархату. А він тоді: то невірне вінчання.
Та як це? Бог же один. Хіба не та сама Євангелія читається? Не ті самі молитви? Я у Московський патріархат тепер не вірю – забрала мені Москва внука, я їх тепер знати не хочу. Так йому і сказала.
Ольга Байдовська – бабуся Сергія Байдовського з Небесної сотні. Героя України з Грибовиці, що загинув від кульових поранень 20 лютого 2014 року на київському Майдані.
Про пам’ятку
У селі вважають, що кроком, який би допоміг сільській громаді, було б розірвати зі священиком охоронний договір. І вважають, що для цього є всі підстави.
– Згідно з договором, він має забезпечувати доступ до пам’ятки. Який же це доступ, якщо комісія приїхала, а він її в церкву не пустив? Є порушення? Є. Плюс його ремонти…
Ремонти – це хворе місце.
– Ми поїхали делегацією в районну адміністрацію, там якраз була селекторна нарада. І ми сказали при всіх: райвідділ культури не хоче робити свою роботу. Не доглядає за пам’яткою. Нам весь час казали, що він має дозвіл на ремонт, попри те, що цей дозвіл було видано у 2002 році, і дійсний він був до липня 2003-го, – розповідає Катерина Степанець.
Мені показують копію дозволу. У дозволі написано, що можна влаштовувати обігрів масляними обігрівачами, але не газ. Не написано, що можна робити пластикові вікна та пластикову шалівку. І що дерев’яний ганок можна замінити на мурований.
Отець Ігор каже, що ще в 2011-му, коли всі ці роботи були вже зроблені, комісія обстежила церкву і порушень не знайшла.
– Розумієте, іде тиск на відділ культури… Для того відбувається такий тиск, що громада УПЦ КП, яка тут утворилася, хоче розірвати охоронний договір, – каже священник.
Громада домоглася, щоб комісія з управління культури приїхала і обстежила церкву знову.
Двері храму батюшка не відкрив.
– Він сказав, що йому немає на те благословення, – розповідає мені Катерина Степанець.
Було складено акт від 29 жовтня 2015 року про те, що священик не пустив комісію до храму.
1 грудня відділ культури Іваничівської районної державної адміністрації Волинської області видав припис, у якому зафіксував:
“Загальний стан пам’ятки архітектури культурної спадщини – задовільний. Проте на церкві замінені вхідні двері до храму, які спотворюють автентичний вигляд пам’ятки та суперечать інтересам збереження цього об’єкта. Користувач в особі священника Маргіти Ігоря не проінформував відділ охорони культурної спадщини про намір здійснення ремонтно-реставраційних робіт, не звернувся за одержанням письмового дозволу. А також не має відповідних документів по обшалюванню пластиком частини стін церкви та встановленню пластикових вікон”.
Отець Ігор підписати припис відмовився.
– Знаєте, що ще ображає: як ми капличку ремонтували, то навіть дошки добирали такої товщини, як було. Все строго. А як він пластиковою вагонкою оббив церкву – то йому чомусь можна, – обурюється Степанець.
Громада зараз наполягає на розірванні зі священником охоронного договору, і щоб тепер цей договір підписали не зі священником, будь-яким – а зі старостою церкви: бо староста “наш”, грибовицький, ми його вибрали і ми його знаємо.
…Старе панікадило лежить на сходах на дзвіницю.
– А чого воно валяється? – обурюється Леонід Ярощук. – Чого його не реставрувати?
Бачте, церква в нас стара, а все в ній нове. Тут туризм розвивати можна – а що ж показувати, як ікони нові, хоругви нові, та ще й не того кольору?.. Розумієте, Богородичний колір – блакитний, тому й церква в нас блакитна… А він поставив червоні хоругви, повісив бордові штори…
У селі добре знають раритети, які є в церкві: чаша, стара Євангелія у срібному окладі, старі ікони – ті, що в охоронному списку, і просто старі.
– Ми якось у батюшки запитали: де?!.. Так він нам не показував, а говорив: а вам яке діло, може, мені гроші на церкву треба були, то я й продав. Потім, щоправда, речі показав, але це як в анекдоті: ложечки знайшлися, а осад лишився.
Отець Ігор заперечує, що нібито так казав. Вигадують, каже, люди. Намовляють.
– Це нісенітниця повна: була комісія, і є акт, що я все показав. Я ж маю ясний розум, – коментує отець Ігор.
Каже, що колись, раніше, неодноразово звітував, але громада все одно була незадоволена. Священик вважає, що це просто цькування. Видно, чимсь він громаді не догодив. Але сприймає він це філософськи:
– Навіть Господь людям не догодив, що вже казати про нас, грішних…
Про 20 вересня
Підписи за Київський патріархат почали збирати у квітні 2015-го. А 20 вересня громада зібралася біля церкви.
– Ми хотіли з ним поговорити. Чекали кінця служби. Служба закінчилася. І тут хор почав співати одну й ту саму пісню по колу. У цей час він дзвонив по телефону, викликав своїх священиків та міліцію, – розповідає Леонід Іванович.
– Ми перед входом в церкву зробили блокпост – щоб чужих не пускати, – каже Леонід Дмитрович.
Чужі – це священники Московського патріархату з сусідніх сіл, що приїхали на виклик отця Ігоря.
– Мене люди вибрали старостою, то я й пішов до нього, показую папери й кажу: так і так, ми зареєстрована громада, у мене є печать, якщо ви кажете, що ви українська церква – то от вам всі наші документи, переходьте з нами… А він каже: у мене своя печать є, – обурюється Леонід Іванович.
– Я пояснював, що в нас не Московський патріархат, а просто Українська православна церква, і що нікуди не переходитиму, бо УПЦ КП – неканонічна, не визнана жодною помісною церквою, – пояснював мені отець Ігор.
Усі події 20 вересня люди зняли на відео.
На відео чутно, як люди обурюється тим, що священник їм говорить, що це не Московський патріархат.
– А патріарх у вас Онуфрій?
– Так, – каже отець Ігор.
– Так мою чашу терпіння переповнило, як 8 травня усі молилися за загиблих, а ваш начальник Онуфрій не встав, – каже хтось із людей.
– А ви за свого начальника відповідаєте? – відбивається отець Ігор.
Далі на відео у церкву заходить священник з сусідніх Біличів, отець Павло. Він просить людей вийти на вулицю: “Щоб не розколювати громаду”.
– Та в нас нема розколу громади! У нас є громада і священник, – коментує Катерина Степанець. – Але ж ми йому пропонували з нами…
У цей час на відео люди зробили коридор і почали скандувати: “Їдьте в Біличі!” Потім “Геть Москву!”, а потім уже й “Геть московського попа!”
До людей звернувся начальник міліції: “Послухайте, що я вам скажу…”
Його перебив Ярослав Ворона. Його сім’ю колись репресували, завезли на Сибір, уже дорослим чоловіком він повернувся в село.
– Що ви можете мені сказати, як я добре знаю ту Москву! Що ви можете мені сказати, як я бачив, як на малих дітей вівчарок спускають?!..
20 вересня міліція церкву опечатала.
Люди розійшлися.
6 грудня
6 грудня усі збираються біля церкви о 9:00. Тут і баба Оля, і Микитівна, і обидва Леоніди – Іванович і Дмитрович, і Ольга Іванівна, і Степанці.
Тільки Павло Степанець не пішов – каже: як я піду, то батюшка знову на мене заяву напише, а мені зараз нема коли по міліціях їздити – працювати треба.
Біля церкви розмовляю з Ярославом Вороною. Він розповідає про своє життя.
ww– У ті часи, як поляки били наших, а наші били поляків, у нас переховувалася полька. І якось вона двері відкрила, її один і забив, а її дитину моя бабця схопила і сказала: “Заб’єш мене, тоді заб’єш його”. Так вони того хлопчика вихрестили, був він Остап Тамбурський, а став Остап Ворона, як ми, і живе тепер у Сибіру, бо мого батька засудили як оунівця, і нас усіх вивезли. Остап встиг собі вженитися в Сибіру, три дочки має…
Якось я стою собі на подвір’ї, раптом іде хтось знайомий, такий знайомий, ніби учора бачив, і до мене каже: “Славцю…” То Остап приїхав до мене. Ми плакали як діти.
…То згадати страшно. Ми по всіх тюрмах разом: Ковель, Москва, Омськ… Де мене тільки не було в шість літ…
Я 65 літ в кайданах – у мене досі немає реабілітації. Я п’ять разів до президента писав, подавав у Верховний суд, а ВС не знімає – це має зробити або Генпрокуратура, або місцеві органи влади…
Тим часом Володимир Степанець привіз з Нововолинська отця Віталія, священника УПЦ КП. З отцем Віталієм приїхав ще й отець Степан.
Усі разом увійшли в опечатану церкву. Петро лишився на варті.
Під час служби приїхала міліція. Її викликав отець Ігор.
– Ми вже сюди їздимо щонеділі як на роботу, – каже молодий слідчий, але від коментарів відмовляється. Просить дзвонити начальнику і в прес-службу.
Коли служба закінчилася, отець Віталій говорить, що і він, і люди заходили в церкву з трепетом. Що всі знають, що будуть кляузи і новини в інтернеті про те, що прийшли розкольники ламати церкву. Що треба бути пильними – і берегти церкву. І що який би до них не прийшов священик, вибудовувати з ним правильні стосунки.
Він так і каже – “правильні”.
– Що це значить? Город священнику не копати – я сам свій город копаю. Дітей священнику не глядіти – у них є тато й мама, – промова отця Віталія звучить в Грибовиці майже революційно.
– Призначте старшу сестрицю, – гукають люди.
– У мене, хто з віником, та й старша, – сміється отець Віталій.
З отцем Віталієм говоримо, що ще треба зробити селянам: вони і підписи зібрали, і громаду зареєстрували, і навіть сільраду переобрали. Усе, що могли, здавалося б – люди зі свого боку зробили.
– Єдність громади полегшує зміну юрисдикції, а от конкретних визначених правил, на жаль, немає. Відсутність правил ускладнює ситуацію по багатьох місцевостях, – коментує отець Віталій.
Люди чекають допомоги від влади. Але влада безпорадно розводить руками, попри те, що в багатьох місцях її безпорадність призвела до серйозних конфліктів, зіткнень, навіть пожеж – коли не змігши поділити, церкви просто палили.
Але у Грибовиці поки все мирно.
– Знаєте, у мене таке враження, що влада щось вичікує. Ніхто нам не каже: зробіть так і так. Влада спостерігає, який же наступний крок ми зробимо, щоб потім заявити: е-е, ні, це не можна, – міркує Леонід Іванович.
І ще він говорить: наше село передове, якщо нам вдасться перейти – то народ хлине. Бо по багатьох селах хочуть переходити – тільки не знають як.
І ніхто того не знає по всій Україні.
Леся Ганжа, спеціально для УП.Життя
