Війна, що четвертий рік на сході точить кров з нашої нації, далі несе біль і страждання у всі куточки України. Не висихають сльози і у волинських матерів, які відправили своїх синів боронити рідну землю. Хтось плаче, молячи Бога, аби захистив її кровинку від ворожої міни та кулі, хтось гірко ридає за загиблим бійцем. А серце Зої Жук з Нововолинська рветься з грудей, бо в суді має відстоювати право сина на життя. Хлопець зник в Іловайському котлі.
Військова частина, де Сергій служив, хотіла визнати його померлим, та мама показала відеозапис російських новин, де в кадрі з полоненими сидить юнак, ну дуже вже схожий на її дитину, – пише “Вісник“.
Заручини зірвала мобілізація
Зої Олександрівні довелося за життя добре настраждатися. Молодою померла її мама, чоловік-шахтар трагічно загинув у копальні… Залишилася сама з двома синами. І саме в них леліяла своє щастя. Аж раптом його розбила війна.
– Сергій зустрічався з дівчинкою з Білорусі. Перед Пасхою у них мали бути заручини. Аж це розпочалася перша хвиля мобілізації. Якось повертаюся додому з роботи – повістка йому в дверях є. Не вручав ніхто під підпис, просто так засунули – і все. Взяла її, принесла в хату, поклала на стіл. Через годину син приходить. Прочитав і каже: «Треба їхати!» Це було 6 квітня. А восьмого його вже забрали у Володимир-Волинський. Потім відправили в Овадно, а звідти – у Рівне на навчання. Так заручини і відмінили, – із сумом у голосі розповідає Зоя Олександрівна.
Відтоді бачила сина лише раз: перед тим, як їхати в зону АТО, він відпросився на день додому. Був усміхнений, заспокоював, говорив про перемогу. А материнське серце тріпотіло, ніби відчуваючи невимовно довгу розлуку.
Опинився Сергій Жук під Волновахою – стояв на сусідньому блок-посту, за п’ять кілометрів від місця, де ворог 22 травня 2014-го розстріляв вісімнадцять бійців 51-ї бригади. Бачив їхні тіла, розповідав про це телефоном матері. А вона слухала й слізьми вмивалася, оплакуючи загиблих та дякуючи Богу за живого сина.
Зоя ЖУК із синами
– Після трагедії під Волновахою обіцяли, що вернуть наших синів додому, бо й так втрати бригади дуже великі. Та ні – повезли у Миколаїв. Ми зрозуміли, що ніхто дітей назад не відпустить, і стали збирати посилку. Найперше вклали бронежилет, бо ж до того був тільки у формі. Гроші дала меблева фабрика, де працював Сергій до мобілізації, з мене не взяли ні копійки, – пригадує мама.
Побачивши десятки трупів у морзі, брат втратив свідомість
Далі була Луганщина. Зоя Олександрівна розповідає, що син постійно скаржився, що нема чого їсти. Казав: «Мамо, та кілька вже поперек горла стоїть. Їсти варити майже не дають, щоб диму видно не було». Душа боліла, що нічим допомогти не може. Але й те було не найстрашніше. Бо попереду чекав Іловайськ…
Жінка не може спокійно розповідати про ті події. Навіть три роки постійних сліз не змогли вичерпати її бездонної криниці горя та жалю.
– Знаєте, я ж карту купила і постійно дивилася, куди вони переїжджають. Ми зідзвонювалися три рази на день. Про постійні обстріли Сергій нічого не розповідав, беріг мене. Але ж я новини дивилася. І коли він зі своїми уже стояв під Многопіллям, не сказав, де саме є. Коли я запитала, відповів просто: біля Іловайська. Після Дня Незалежності син став дзвонити раз на день. А 28 серпня ми… говорили востаннє, – ледве вимовила Зоя Олександрівна і змовкла.
Мати взяла в руки синову фотографію. Рукою торкнулася до його чола, усміхнених вуст, провела по волоссю, ніби намагаючись погладити і втішити дитину. А він німо дивився, бо лише закарбованим фотографом поглядом міг відповісти на материнську любов.
– Ми, як ніколи, тоді проговорили дуже довго, майже годину, – трохи опанувавши себе, продовжує жінка. – Сергій веселий голос мав, бадьорий. Хоч сказав, що в потрійному кільці стоять. Я просила тікати з того пекла. А він так спокійно: «Хлопців діти чекають, і вони тут. І я тут буду»… Більше Сергій не дзвонив. Я набирала його наступного дня і через день – все марно. А потім поїхала шукати дитину по моргах.
Вона разом зі старшим сином Олександром об’їздила всі лікарні та морги спочатку в Запоріжжі, потім у Дніпрі. Коли їм показали перші 58 тіл для впізнання – у різних позах (по фото на комп’ютеру), без рук-ніг, без обличчя, брат Сергія… втратив свідомість. А мати далі дивилася у надії, що її хлопця поміж них нема.
– Ми оглянули понад сотню тіл, – згадує Зоя Олександрівна. – Якщо відверто, за обличчям можна було признати, може, п’яту частину. Тіла ж були дуже роздуті, скалічені. Але кожна мама знає якісь особливі прикмети: десь тату було, по зубах, амулетах. При нас одна жінка так сина впізнала… А я свого так і не знайшла.
І ворожки, і сни кажуть: живий
Пізніше матері розповіли, що по «зеленому коридору» Сергій виходив на БМП. Її син був кулеметником, сидів зверху. Коли почався обстріл і влучили у бронемашину, командир і механік, які були всередині, живцем згоріли дотла. Ще двох з екіпажу пізніше упізнали по ДНК. А долю Сергія ніхто не знав. Він наче розчинився у повітрі.
Жінка постійно перевіряє списки поранених, загиблих і полонених. За цей час, каже, знайшла шістнадцять Жуків! Тільки Сергіїв – три. «Та всі не мої…» – плаче. Усі ці три роки мама живе снами. У них бачить Сергія, розмовляє з ним. Хоч наснився їй лише тричі. Вперше – майже одразу після того, як пропав. Все казав, що має втікати. Вдруге – через рік. Тоді «повідомив», що в полоні. Втретє – не так давно. У сні він матері… не впізнав. Часто приходить Сергій у нічних видіннях знайомим і друзям. Розповідає, що був поранений, але за ним доглядають. І матір живе надією його побачити. Вона об’їздила різних ворожок та екстрасенсів, і всі, як один, запевнили: живий. А одного разу стався випадок, який ще міцніше утвердив її віру.
– Дзвонить сусідка: «Знаєш, мій син переглядав в Інтернеті сюжети про наших поранених хлопців і полонених, і в одному побачив бійця, схожого на твого Сергія», – схвильованим голосом розповідає мати. – Я до комп’ютера, глянула – в душі усе стерпло, ноги почали підкошуватися: мій син – і все! У нього такі ж тоненькі пальчики, як у піаніста. І з лиця – копія. Цей сюжет називався «Пленных ВСУ так много, что их некуда девать». Та куди я тільки не зверталася, аби мені допомогли його відшукати, проте поки все марно. Зате почали надзвонювати шахраї і лякати: «Если ты не достанешь тысячу долларов, сына живым не увидишь». Впевнена, що то були зеки. Мені увірвався терпець, і я врешті відповіла, що мій син знайшовся.
А сама щовечора передивляється те відео й промовляє: «Сергійку, знайдися».
Військова частина суд програла
Та поки матір шукає сина, на її голову звалилося нове потрясіння – суд.
– У суд подала військова частина, щоб визнати хлопців, таких, як Сергій, померлими, навіть не загиблими. Пізніше – зниклими безвісти. Мотивували, що нібито мають «порахувати особовий склад». Я це відео показала адвокату Василю Нагорному. І він взявся відстоювати мою позицію в суді, – далі розповідає Зоя Жук. – Вони ж там мусять так говорити, бо Сергій числиться військовослужбовцем, йому нараховують заробітну плату. Звісно, їм краще визнати сина померлим, зняти зі свого забезпечення. Тоді держава заплатить 600 тисяч – і все, він мертвий. А я не хочу тих грошей і не дам живого сина визнавати мертвим! А тими коштами, що йдуть йому як зарплата, не користуюся – не зняла звідти ні копійки. Сергій прийде і сам ними розпорядиться.
Представники військової частини хотіли визнати Сергія Жука мертвим, пізніше – зниклим безвісти. Судове засідання, яке відбулося 1 листопада у Володимир-Волинському міському суді за участі народних присяжних, відхилило це клопотання. Адвокат Зої Жук Василь Нагорний прокоментував таке рішення:
– Доказової бази щодо визнання хлопця померлим немає. Відповідно, мама продовжує пошук сина. Мета, яку описано у позивній заяві, – облік особового складу – приховує бажання не виплачувати гроші матерям, сини яких перебувають у полоні.
Однак військова частина може подати апеляцію. Зоя Жук готова до цього і каже, що боротиметься до останнього. Вона спілкується з мамами, які втратили синів, у кого хлопці безвісти зникли. А ще – щодня дзвонить на синові номери в надії, що він колись візьме слухавку й скаже таке довгождане: «Мамо, привіт!»
– Мені навіть дали медаль «За незламність духу» – у Михайлівському соборі в Києві. Напевно, за те, що ще не вмерла за цих три важких роки. Якби не робота і церква, чи вижила б? А так зачовпую себе роботою, щоб менше думати про сумне. Усе ж буде добре, – впевнено каже, проводжаючи мене до воріт.
