Репресовані чехи, українські емігранти та архіви, що засвідчують злочини. Дослідниця розповідає про терор в СРСР

Анна Хлебіна – бібліотекарка Слов’янської книгозбірні в Празі та історикиня Інституту досліджень тоталітарних режимів, дослідниця проєкту «Чехословаки в ГУЛАГу». Наприкінці 1990-х вона переїхала з Києва до Праги, де тепер досліджує репресії часів Великого терору проти чеської меншини у СРСР.

До Дня пам’яті жертв політичних репресій Анна Хлебіна розповіла Радіо Свобода:

• чому в 1930-ті у Радянському Союзі кожен чех був під підозрою,
• про які маловідомі сторінки терору проти чеської спільноти розповідають архіви
• та що спільного між радянським режимом та сучасною Росією.

– Розкажіть про проєкт «Чехословаки в ГУЛАГу»: як ви збираєте свідчення для нього? Чи часто буває, що людина пам’ятає не так, як було насправді?

– Ми документуємо спогади етнічних чехів, словаків, громадян Чехословаччини різних національностей, які були в’язнями радянських таборів і яких переслідували органи безпеки на території Радянського Союзу. А також збираємо документи, які можуть як підтвердити, так і спростувати факти, розказані в’язнем, його нащадком або свідком подій.

Наразі в нас записано понад 800 таких розмов.

Коли я доєдналася до команди, більшість свідків уже не було в живих. Зараз ми переважно спілкуємося з дітьми або внуками в’язнів таборів. Торік помер останній чех, який був ув’язнений у таборі.

Буває, що людина не договорює про пережите: або через травму, або через те, що на певному етапі життя вчинила негідно.

Але у нашій роботі трапилося кілька випадків, коли людина неправдиво свідчила про своє перебування в радянських таборах.

Найяскравіший приклад – історія чешки Віри Соснарової, яка давала численні інтерв’ю медіа, стала героїнею художнього фільму і вимагала компенсації від держави за те, що була політичним в’язнем.

Мій колега Адам Граділек на основі архівних документів довів, що її розповідь є вигадкою.

Соснарова була цивільною працівницею на Уралі, але аж ніяк не політичною ув’язненою. Її мати у час нацистської окупації отримала громадянство Рейху і донесла на сусідку, яка критикувала Гітлера. Побоюючись помсти, жінка з двома дочками переїхала до Радянського Союзу. Віра Соснарова почала поширювати свої начебто спогади про перебування в ГУЛАГу в 2002 році, коли в Чехії ухвалили закон про компенсації. Жінка вимагала три мільйони крон від держави, утім, архівні документи спростували її свідчення.

Ми не маємо права оцінювати свідчення, і це недолік усної історії, бо людина може пам’ятати так, як їй зручно. Але, цитуючи спогади, можемо поруч додати документ, який свідчить про інше.

– Ви досліджуєте чеську міжвоєнну еміграцію та радянські архіви. Як взаємопов’язані ці дві теми у ваших пошуках?

– Почерк радянського режиму простежується у процесах у Празі щодо колишніх емігрантів, зокрема і українських, яких у 1945 році при так званому звільненні Європи викрали до Радянського Союзу органи радянської безпеки.

Щороку в Празі 11 травня відбувається акція у пам’ять про колишніх емігрантів, більшість із них була вже громадянами Чехословаччини.

Але це не завадило радянським органам заарештувати їх усіх і судити за законами СРСР як радянських громадян (технічно вони не відмовилися від радянського громадянства, тому потрапляли під приціл).

Так декілька сотень колишніх емігрантів у Європі (чехів, австрійців та представників інших національностей) заарештували і протизаконно вивезли до Радянського Союзу. Більшість із них отримала 8-10 років таборів. Цих людей не було багато, але вони вважалися авторитетними і їх арешти паралізували суспільне життя, зокрема, української громади.

Конкретно на повоєнній території Чехословаччини, за нашими останніми даними, було заарештовано відділами контррозвідки НКВС СМЕРШ приблизно 420 осіб.

З них українців було близько сотні, половину з яких заарештували у Празі. Решта вивезених до Радянського Союзу були емігрантами з різних частин колишньої Російської імперії. Також було кілька десятків представників різних національностей, що народилися у Чехословаччині.

Також у нас є дані про принаймні один випадок, коли троє громадян Чехословаччини (колишні українські емігранти) були на «звільненій» території Чехословаччини засуджені згідно з кримінальним кодексом РРФСР до смертної кари. Одного з них стратив відділ СМЕРШ.

Після хвилі цих арештів люди боялися щось зробити чи сказати, щоб теж не потрапити за грати. Тоді ніхто не знав, де зникли люди. Лише про арешт тих, кого вивели з власної квартири при свідках, рідні знали точно – інформація з’явилася тільки коли після смерті Сталіна почали повертатися ті, хто вижив. А з людьми поверталися документи.

Раніше з Праги були вивезені архіви еміграції: української, російської, білоруської і інших. Вони потрапили частково у місцеві радянські архіви, частково – в архів КГБ у Москві.

Тепер цими документами можна було шантажувати звільнених із в’язниць та примушувати до співпраці. Це робили місцеві безпекові органи, в цьому випадку – чехословацькі.

Так сталося з підполковником армії УНР Борисом Сухоручком-Хословським. Після боїв із Червоною армією у 1920-му він отримав поранення й був відправлений на операцію в Варшаву, звідки вже емігрував до Праги. Там заснував кіностудію, яка виготовляла рекламні фільми, став мільйонером. Німці конфіскували його статки, тож Хословський радо зустрічав Червону армію у Празі. Він водив до себе додому офіцерів радянської армії, ті допитували його спершу про німців, а тоді – про українську громаду. Всіх перелічених ним людей, яких зуміли знайти, арештували. Отримавши все, чого потребували, представники НКВД ув’язнили і самого Хословського.

Коли після десятирічного терміну Хословський повернувся до Праги у 1954-му, органи Чехословацької державної безпеки StB мали на нього компромат і примусили співпрацювати як агента. Зокрема, спонукали взяти участь у викраденні з Мюнхена свого колишнього комбатанта, побратима Никифора Горбатюка. Його кинули в тюрму. Сухоручка тримали на гачку, поки він міг бути корисним.

Українську міжвоєнну еміграцію в Європі неможливо вивчати без елементів зв’язків із безпековими органами: як радянськими, так і місцевими.

– Як у чеському суспільстві відбувається проговорення радянського минулого?

– 30 років тому, після Оксамитової революції, всі безпекові архіви, зокрема всі документи МВС та StB були передані до цивільного архіву служби безпеки. Наш Інститут постав одночасно з архівом, й обидві інституції досліджують ці документи ще з 90-х років.

Тоді ж, у 1992-му з’явилася ініціатива, відома як список Цибулки. Дисидент і публіцист Петр Цибулка уклав табличку агентів: хто і в якій ролі співпрацював з органами.

Зараз цей найповніший із доступних списків, офіційний, викладений онлайн на сайті Архіву служб безпеки. Можна ввести в пошук ім’я, прізвище, рік народження і перевірити людину (водночас є попередження про можливий збіг однофамільців).

Не можу сказати, що це оприлюднення спричинило довгі бурхливі обговорення.

На побутовому рівні люди були здебільшого задоволені, бо змогли підтвердити здогадки про сусідів чи знайомих, яких підозрювали в доносах. Але загалом період радянського правління був у Чехії коротшим (починаючи з 1948 року, коли до влади прийшла компартія), тож нація менш травматизована, ніж, наприклад, Україна, де радянське правління тривало 70 років.

– Чи торкнулися репресії особисто вашої родини?

– У 1937-му в Києві заарештували мого прадідуся як польського шпигуна, бо чекісти помітили, що він кілька разів ходив до польського консульства. У той час Польщу вже вважали фашистською державою. Прадід був вчителем та членом ревкому в Дубні, воював на боці Червоної армії, а згодом із родиною переїхав до Києва.

Кілька місяців він провів у Лук’янівській в’язниці. Прадіда виправдали й відпустили у 1938-му, коли великий терор уже йшов на спад. Утім, його арешт вплинув на родину. Його сина, мого діда виключили з технікуму, бо мав на собі тавро нащадка «ворога народу». Превентивно з ним усі перестали спілкуватися.

У мене немає жодних спогадів про перебування прадіда в тюрмі, ніхто про таке не говорив. Знаю, що в самій родині підозрювали: мовляв, а чи не тому його відпустили, що співпрацював із органами?

Зараз, коли маю архівні документи, то знаю, що, переглянувши справу, його виправдали. Це було диво, бо ще кілька тижнів раніше його б розстріляли. Утім, промовистим був прадідовий учинок після звільнення: він спалив свою червоноармійську форму, проявивши розчарування у радянській державі, яку раніше допомагав будувати.

Згодом таке ж розчарування спіткало його сина, який теж мусив повоювати в Червоній армії.

Під час Другої світової його син, мій дідусь потрапив до німецького полону. Він пережив концтабір в Освенцимі, а в Чехії у підземному нацистському заводі працював як військовополонений. Дивом вижив при звільненні і дуже радів, коли «прийшли наші». Сподівався поїхати додому, але під час репатріації його перекидали по різних фільтраційних таборах і зрештою відмовилися визнати його ветераном. Це стало для нього величезною зневірою.

Дідусь залишився без ветеранської пенсії і довго добивався правди вже і в українських військкоматах. Отримав відписку, що в наших картотеках він взагалі не числиться. Потім я знайшла в російському армійському архіві його облікову картку: виявляється, його записали до втрат. Полон у тлумаченні радянської армії означав те ж, що й смерть.

– Що розповідають архівні документи про терор чехів наприкінці 1930-х? Чи планувалася спеціальна операція проти спільноти?

– Терор чеської меншини – не настільки відома сторінка історії, як, скажімо, терор щодо поляків або німців у Радянському Союзі і Радянській Україні, зокрема. Хоча це була вагома частка суспільства: у 1920 роках в Україні мешкало приблизно 27 000 чехів.

Більшість із них були нащадками чеських колоністів, яких російські уряди запрошували для переселення на Волинь, південь України та Крим в середині XIX сторіччя. В Австро-Угорщині у цей період була економічна криза, а для багатьох колоністів це була надія на перспективне майбутнє.

Російська імперія отримала добре економічно мотивовану та лояльну громаду, яка спілкувалася слов’янською мовою і могла швидко асимілюватися. У певній мірі це здійснилося. Також була велика хвиля чеської промислової і культурної еміграції наприкінці XIX-початку XX століть, пізніше, у 1920-х роках, – еміграції політичної та робітників, які наївно шукали собі місце у «радянському раю».

У Києві в 1930-ті роки велика чеська громада гуртувалася навколо заводу «Гретер і Криванек», власниками якого були чехи. (Згодом завод отримав радянську назву «Більшовик»). Натоді завод був одним із найбільших роботодавців у Києві. У робочі туди набирали з місцевих, а кваліфікованих працівників, інженерів привозили з чеських земель, з Австро-Угорщини. Чеська громада мала свої школи, аматорський театр. Парк у районі КПІ чехи називали «Київська Стромовка» – за аналогом до празького парку з такою назвою.

Також було багато чехів серед музикантів, вчителів, зокрема латинської і старогрецької мови, підприємців. Чехи тримали з десяток підприємств та фабрик у Києві та околицях. Вони згромаджувалися у фізкультурній спільноті «Сокіл» та інших гуртках – чим не антирадянська організація?

Це точно не була нікому не відома громада. Але це й не були корінні жителі прикордонних уже за радянських часів областей, як поляки і німці, які потрапили під масові репресії з цього приводу. Обвинувачення проти чехів мали виразне національне підґрунтя, це не були звинувачення в куркульстві тощо.

Сфабрикувати справу було легко. Адже очевидно, що чех має рідних за кордоном, значить, підтримує контакти з чеськими дипломатичними органами, листується через кордон із родичами. Тобто він шпигун, передає щось у консульство або отримує завдання для проведення якоїсь контрреволюційної діяльності, поширює неправдиву інформацію про життя в Радянському Союзі. Кожного чеха було легко притягнути щонайменше за двома-трьома пунктами 54-ї статті. (Стаття 54 Кримінального кодексу УРСР передбачала відповідальність за «контрреволюційну діяльність», «зраду батьківщини» – ред.)

Тобто спеціальної акції для репресування саме чехів не проголошували, але таку операцію Ніколай Єжов планував. Чехів репресували як польських шпигунів (багато хто мав рідню на Волині, яка тоді належала до Польщі). За рахунок чехів було легко виконати план по розстрілах.

– Чи можна провести паралелі між методами радянських слідчих та російських у Слідчому комітеті РФ, які тепер штампують справи проти українських полонених?

– Спільною є передусім кінцева мета: зламати людину шантажем, тортурами. Метою будь-якого терору є паралізувати суспільство, посіяти в ньому страх і знищити опір. Якщо ж заарештовувати лише інтелігенцію, вчителів, колишніх куркулів чи ще когось, решта суспільства збереже суспільну активність, продовжить спілкуватися і згромаджуватися.

Слід було розбити протестну масу, тож під арештом міг опинитися кожний: прибиральниця, директор школи або професор університету – хто завгодно. Водночас між людьми сіяли страх і недовіру – керувати роз’єднаним суспільством дуже легко.

Окремо варто сказати про використання мови, яку обидва режими – радянський і сучасний російський – поставили собі на службу. На полонених чіпляють ярлики «ворогів», щоб людину перестали бачити як людину. Тоді її простіше вбивати і катувати. Дегуманізація – це спільна риса всіх тоталітарних режимів, як і контроль над інформацією.