“Частковий успіх” чи новий Мінськ? П’ять питань, які залишились після Стамбула

• Author, Святослав Хоменко
• Role,
• Reporting from Стамбул, Туреччина
• 17 травня 2025

Перші за останні три роки між Росією та Україною прямі переговори не принесли прориву у мирному процесі. Їхнім головним результатом стало те, що сторони домовилися домовлятися, щоправда, незрозуміло, де, коли і про що.

ВВС спробувала осмислити підсумки цих переговорів та відповісти на головні питання, які вони поставили перед спостерігачами.

Хто залишився задоволеним?

“Загалом ми задоволені результатом і готові продовжувати контакти”, – перші рядки лаконічної заяви глави російської делегації Володимира Мединського насправді підбили підсумок стамбульських переговорів для Москви.

Ще зовсім недавно стартова позиція України полягала в тому, що вона не згодна навіть обговорювати припинення вогню без надійних гарантій безпеки з боку західних партнерів. Потім Київ заявляв, що будь-які українсько-російські переговори неможливі без встановлення режиму припинення вогню. Потім – що шлях до миру можуть забезпечити лише прямі переговори лідерів двох держав.

В результаті – українська та російська делегація таки опинилися за столом переговорів, але при цьому інтенсивність бойових дій залишається на колишньому рівні, а зустріч Володимира Путіна та Володимира Зеленського так само не проглядається на горизонті.

Прямі переговори України та Росії розбивають фундамент під концепцією дипломатичної ізоляції Москви, яку зі змінним успіхом, але послідовно лобіював Київ протягом останніх років. Адже зараз, виходить, якщо з Росією веде переговори Україна, то чому б цього не могла робити будь-яка інша країна світу.

Попри це, перший заступник міністра закордонних справ України Сергій Кислиця назвав стамбульські переговори “частковим успіхом”. Та й інші члени української делегації не говорили про них як про марну трату часу чи провал.

Підпис до фото, Сергій КислицяВидається, у цього є одразу кілька причин. По-перше, не варто забувати, що автором ідеї про те, що саме прямі переговори між Києвом і Москвою здатні закінчити українсько-російську війну, є президент США Дональд Трамп.

Тому всі танці Києва та Москви навколо теми переговорів безліч українських та західних експертів порівнюють з театром одного глядача: обидві сторони старанно намагаються переконати Трампа, що це саме вони всією душею виступають за якнайшвидше закінчення війни, а це їхній опонент всіляко гальмує мирні зусилля.

От і зараз у Києві чудово розуміють, що критикувати ідею Трампа – собі дорожче.

Трампу потрібно дякувати, його потрібно хвалити, а псує настрій йому нехай інша сторона.

Нарешті, єдиним зримим досягненням стамбульських переговорів стала домовленість про наймасштабніший з початку війни обмін полоненими – тисячу на тисячу людей. Вже одне те, що тисяча українських родин вже найближчим часом може зустріти з полону своїх рідних, казали українські перемовники, не дає нікому права назвати цю зустріч провальною.

“У нас історія така: добре, якщо вийде обмін, нам треба повертати людей. Все інше – дуже важливо, що світ бачить, що Путін спеціально прислав слабку делегацію, спеціально не дав їй повноважень, спеціально все затягує. Ми адвокатуємо посилення тиску на Росію, і Путін сам цьому дуже допоміг, пославши саме таку делегацію замість себе”, – ділиться з ВВС своїми міркуваннями співрозмовник в українській владі, який попросив про анонімність.

Чому не приїхав Путін?

Ще з четверга – дня, в який провести українсько-російську зустріч від початку запропонував Володимир Путін, – українська сторона давала зрозуміти, що ці переговори приречені на провал через низький рівень делегації, яку надіслала до Стамбула Москва.

Чи можна її назвати, виражаючись словами Володимира Зеленського, “бутафорською”, – питання відкрите.

З одного боку, в ній справді не було явних політичних важковаговиків, які відповідають рівню міністра закордонних справ, міністра оборони, керівника головної спецслужби країни, які прибули до Туреччини разом із Володимиром Зеленським.

З іншого – хай там що, Володимир Мединський входить до числа людей, які приклалися до формування у Володимира Путіна стійкого переконання в тому, що Україна – це держава, яка не має права на існування.

Інший член російської делегації, Ігор Костюков – може, й не найпублічніша людина в Росії, але взагалі-то є керівником російської військової розвідки, того самого ГРУ, фактично відповідником українського Кирила Буданова, тільки 64-річним і в ранзі адмірала. А заступник міністра закордонних справ Росії Михайло Галузін відповідає у своєму відомстві за держави СНД – читай за колишній СРСР, читай за Україну, – а до того ж за деякими даними є близьким до впливового глави Адміністрації президента Росії Антона Вайни.

Підпис до фото, Російська делегація на переговорахТобто називати цих людей “технічним персоналом”, як це поспішили зробити деякі українські та західні коментатори, думається, все-таки дещо неправильно.

До того ж можна заперечити критикам складу російської делегації, на нещодавніх американо-російських переговорах у Саудівській Аравії Москву представляли цілком впливові та статусні Сергій Лавров та Юрій Ушаков, але це, здається, не зробило ту зустріч більш результативною.

Інша річ, що складно сперечатися з тезою Володимира Зеленського та його соратників про те, що єдиною людиною в Росії, яка може ухвалювати стратегічні рішення щодо війни з Україною, є сам Володимир Путін, тому і вести перемовини про її закінчення потрібно вести саме з ним. Однак його приїзд до Стамбула з самого початку виглядав малоймовірним.

По-перше, складно уявити собі, що Путін без крайньої потреби летить на зустріч з людиною, яка уособлює собою фіаско “другої армії світу” в Україні, з людиною, яку російський лідер донедавна називав нелегітимним керівником України.

По-друге, – і це пояснення можна зустріти в російських ЗМІ, – сам політичний стиль Путіна має на увазі, що він уникає імпровізацій та несподіванок. Його візитам на важливі переговори завжди передує нудна підготовча робота, а обговорювати принципові домовленості зненацька він просто не бачить сенсу.

Нарешті, Володимир Путін чудово усвідомлював, що вже на першій хвилині стамбульської зустрічі він почує від Володимира Зеленського пропозицію, а то й ультиматум про припинення вогню на тридцять днів. Припиняти бойові дії без попередніх умов Путін не хоче і не робить із цього секрету, але виглядати в очах усього світу людиною, яка могла одним словом зупинити смерті та руйнування, але не пішла на це зі складно зрозумілих причин, він теж не хотів. Тому він і проігнорував пропозицію зустрічі, озвучену Зеленським.

Чому не вдалося домовитись?

Головний ключ до розуміння того, чому стамбульські переговори не закінчилися проривом – це різниця в очікуваннях сторін від цієї зустрічі.

Темою номер один для української делегації в Стамбулі було обговорення умов та реалізації режиму припинення вогню мінімум на строк у тридцять днів. За словами представників української сторони, якби гармати затихли, це створило б сприятливу атмосферу для подальших переговорів про більш стійкий мир.

Росія ж, заявляли її представники, наполягала на тому, що в першу чергу потрібно обговорити “першопричин українського конфлікту”. Згідно з найпоширенішою інтерпретацією, такими “першопричинами” є те, що в прагненні України до незалежності Росія бачить “руйнування єдиного духовного простору колишнього Радянського Союзу та Російської імперії”, а також підступи Заходу з метою завдання Росії стратегічної поразки.

На будь-яке припинення вогню Москва згодна тільки після усунення цих самих “першопричин”.

Зрозуміло, маючи такі передумови важко було очікувати, що переговори принесуть якийсь значний поступ на шляху до миру.

Так воно і сталося. Тон переговорам задало те, що зустріч української та російської делегацій почалася без рукостискань. Учасникам переговорів було складно знайти спільну мову – у прямому розумінні цього слова: за переговорним столом українські та російські делегації спілкувалися через перекладача.

Формально дорога для подальшого руху до миру не є закритою: за словами Володимира Мединського, до наступної зустрічі українська та російська делегації “представлять своє бачення можливого майбутнього припинення вогню, пропише це в деталях”, а потім, слід розуміти, настане час для обговорення цих бачень. Втім, було б наївним вважати, що сама наявність конкретних мирних планів сильно прискорить мирний процес: Україна і Росія вже мають досвід семирічного обговорення конкретного алгоритму закінчення військових дій, освяченого на найвищому політичному рівні. Звичайно, говорити про те, що стамбульський процес може перетворитися на таку собі подобу мінського процесу, тільки під акомпанемент повноцінної війни в її гарячій фазі, зарано, але замислитися про таку перспективу теж варто.

Це продовження Стамбула-2022?

Ще одна фундаментальна розбіжність між представниками Києва та Москви стосувалася того, чим, по суті, є нинішні переговори.

У баченні Москви вони є прямим продовженням переговорного процесу, розпочатого навесні 2022 року – і тієї ж весни перерваного. Володимир Путін не раз заявляв, що новий мирний процес є можливим лише у вигляді повернення до певного документа, “парафованого” тоді, 2022 року, у Стамбулі українською делегацією. У цій логіці навіть призначення керівником російської делегації на Стамбул-2025 уродженця Черкащини Володимира Мединського, який обіймав цю посаду і три роки тому, є кроком багато в чому символічним.

Проблемою є те, що українська сторона заявляє, що її представники жодних документів у 2022 році не парафували. Ба більше, той переговорний процес в українській історіографії розглядається як спроба Москви нав’язати Києву обговорення умов капітуляції України: саме так тут трактують вимоги Росії обмежити чисельний склад і номенклатуру озброєнь української армії, відмовитися від військової співпраці з західними партнерами і від наміру вступити до НАТО. Отож, повертатися до тих переговорів у Києва немає ані найменшого бажання.

От і виходить ситуація: Україна каже, що двічі до одного Стамбула не увійдеш, і переговори мають розпочатися з чистого аркуша. Росія вважає, що починати треба з моменту закінчення розмов 2022 року, але “з урахуванням реалій на землі”.

“Реалії на землі” – це, мабуть, “включення” Росією до свого складу чотирьох українських областей, жодну з яких російська армія не контролює повністю, однак зараз вимагає вивести з території цих регіонів українські війська.

Але це ще не все. Якщо вірити витокам у ЗМІ, у ході нинішніх переговорів Росія висунула нові умови для початку повноцінного мирного процесу: вона погрожувала захопити Харків, вимагала створити “зону безпеки” в Сумській області і нарешті вустами Володимира Мединського нагадувала, що свого часу Росія воювала зі Швецією 21 рік, і запитувала: а скільки, мовляв, готові воювати ви, українці?

ВВС не вдалося підтвердити, що такі погрози справді лунали під час переговорного процесу. Однак приклад 21-річної війни зі Швецією як аргумент тези про те, що Росія готова воювати протягом дуже довгого часу, Володимир Мединський навів під час інтерв’ю російській державній телекомпанії ВГТРК вже після закінчення переговорів.

Українська делегація, судячи з усього, ставитися до такої риторики опонентів стримано.

“Я не можу розкривати зміст переговорів, це було б некоректно. Можу лише підтвердити, що (під час переговорів від росіян) прозвучала низка вимог, які ми вважаємо неприйнятними. Ми до цього готувалися, ми знали, що так буде, тож українська делегація витримувала дуже спокійний тон та спокійно захищала свою лінію, висловлювала свою позицію. Ми вважаємо, що українська делегація зробила це досить ефективно та результативно”, – заявив журналістам речник українського МЗС Георгій Тихий.

Що буде далі?

Формально – сторони домовилися, що переговори між Україною та Росією продовжаться. Інша справа – що російська сторона, схоже, хотіла б вести дискусію у бік обговорення чи то горезвісних “першопричин конфлікту”, чи то технічних деталей того, як має виглядати перемир’я без, власне, його реалізації. Україна ж налаштована наполягати на прямій зустрічі Володимира Зеленського з Володимиром Путіним, вочевидь у розрахунку на те, що лідери, які відіграють ключову роль у політичних системах своїх країн, зможуть досягти принципової домовленості про припинення вогню.

Вплинути на нинішню диспозицію можуть як мінімум два фактори.

Перш за все, це загроза посилення санкцій проти Росії, яка пролунала від лідерів Великої Британії, Німеччини, Польщі та Франції за результатами їхнього візиту до Києва минулими вихідними: саме вона запустила процес, який в результаті привів до нинішніх стамбульських переговорів.

Київ виступає за те, щоб санкційний тиск на Москву посилювався – безвідносно до початку стамбульського процесу.

По факту Путін не виконав умову європейців, відмовившись від тридцятиденного перемир’я. Але чи реалізують вони свою погрозу, питання відкрите. Відповідь на нього залежить від позиції президента США Дональда Трампа. І його реакція на стамбульські переговори – це другий фактор, який може зрушити ситуацію з мертвої точки.

Адже це Трампу подзвонили європейські лідери в той самий день, коли вони озвучили погрозу посилення санкцій проти Росії. Це його позиція стала справжньою причиною, з якої Зеленський взагалі вирішив відповісти згодою на заклик Путіна до прямих перемовин і приїхав до Туреччини особисто, а потім відправив до Стамбула частину української делегації.

Поки що те, як саме бачить ситуацію Трамп, залишає чимало питань. Політик, який довго виступав за прямі переговори України та Росії, зараз стверджує, що без його особистої участі у процесі нічого досягти не вдасться. І водночас фактично відмовляється від візиту до Стамбула, який теоретично міг би змусити Володимира Путіна вирушити туди само.

Останні новини на цьому фронті такі: Дональд Трамп не виключив, що вже найближчим часом зідзвониться з українського питання з Володимиром Путіним. З іншого боку, у п’ятницю Трамп провів іншу телефонну розмову – з Володимиром Зеленським, Еммануелем Макроном, Фрідріхом Мерцем, Кіром Стармером та Дональдом Туском.

Найімовірніше, те, як саме розвиватиметься ситуація довкола українсько-російських переговорів і ширше, навколо розв’язаної Росією війни безпосередньо залежить від того, який із цих дзвінків справив чи справить на Дональда Трампа більше враження.

За участю Сергія Горяшка