Український військовополонений розповів про тортури, шантаж, обмін та повернення додому

• Author, Відділ новин
• Role, ВВС Україна
• Twitter, @BBC_ua
• 43 хвилин(и) тому

Олексій Новіков із Маріуполя за три роки війни побував у чотирьох в’язницях для військовополонених, включно із сумнозвісною Оленівкою. На початок повномасштабного вторгнення йому виповнилося 18 років. Із перших днів вступив у тероборону, був на Азовсталі, намагався вибратися з оточення, пройшовши майже 80 кілометрів пішки, але потрапив у полон до росіян у квітні 2022 року.

У вересні 2024 року Олексій повернувся додому в рамках обміну. Зараз він лікується у Києві.

Олексій Новіков разом із мамою Ольгою розповіли ВВС про життя в Маріуполі у перші тижні великої війни, спробу вибратися з оточення на підконтрольну Україні територію, полон, звільнення та життя на волі.

70 кілометрів пішки і затримання

Олексій завжди був патріотично налаштований і бачив Маріуполь лише українським. Коли почалося повномасштабне вторгнення він одразу вирішив приєднатися до захисту міста. 25 лютого хлопець приєднався до місцевої ТРО.

Його мама Ольга, після довгих вагань, виїхала з рідними з Маріуполя так званим гуманітарним коридором, спершу до Запоріжжя, а пізніше до Німеччини. Ольга та її син Олексій тимчасово втратили зв’язок.

Після тижня на Азовсталі Олексій потрапив у Приморський район.

Через плутанину та відсутність зв’язку багато військових втратили контакт зі своїм командуванням і діяли на власний розсуд. Хтось намагався пробратися на “Азовсталь”, а хтось – перетнути лінію фронту і вирватися із захопленої росіянами території. Олексій обрав другий шлях.

Він перевдягнувся в цивільний одяг і пройшов 80 кілометрів через російські блокпости. Перший блокпост був у Мелекіному. Звідти Олексій хотів іти до Бердянська, але щоб потрапити туди, потрібно було пройти фільтрацію.

23 квітня його зупинили на виїзді із села Малоянисоль.

“Кілька разів перевіряли мене, щоб упевнитись. Я говорю: “Ні, ні, ні, типу я цивільний”. Ну, коротше, дійшло до того, що мене просто приставили калаш до голови. Зняли запобіжник, потягли затвор, сказали: “Давай здавайся, бо я тобі голову знесу”.

Олексій зрозумів, що опиратися вже немає сенсу, так він потрапив у підвал в Малоянисолі.

Шантаж мами і жахливе Донецьке СІЗО

“Їх усіх цікавило тільки одне – як я, 18-ти річний хлопець без військового досвіду, зміг пройти стільки блокпостів”, – розповідає Олексій.

Після затримання в нього попросили номер телефону його мами. У той момент він подумав, що їй просто повідомлять де він.

“Вони зняли мене на відео, сказали, що в мене все добре і переслали їй”.

Натомість з мами вимагали зібрати п’ять тисяч євро за ніч. Вона не з’ясовувала, хто ці люди, але щоб врятувати сина зібрала гроші і передала. Але Олексій не потрапив додому, натомість за кілька днів його перевезли до Донецького СІЗО, або як його ще називали – на гауптвахту.

Підпис до фото, Мама ОлексіяДонецька гауптвахта функціонує як військовий ізолятор для російських військовослужбовців, обвинувачених у порушенні дисципліни. Там же утримують і українців – як військових, так і цивільних, звинувачених у шпигунстві та інших злочинах.

“Щодня ти чекаєш, коли можна буде вийти. Це потрібно ще випрошувати, щоб тебе випустили хоча б раз на день. Виводили – хвилини дві на людину і все”, – згадує Олексій.

Оленівка

Через два місяці Олексія перевезли до в’язниці в Оленівці, назва якої за два місяці прогриміла на весь світ.

“Хлопці, які були в Оленівці, скаржилися на їжу. А ми прийшли туди і здивувалися, як багато її. Тобто, для нас це було “нічого собі!” Якийсь чай, хліб, каша, щось подібне”.

“Режиму не було, це було й мінусом, бо ця невнормованість призводила до того, що ми, наприклад, не доїдали все одно. Якщо ми просто вставали, наприклад, все темніло в очах, намагаєшся не впасти”, – розповідає Олексій.

В деяких бараках були телефони, Олексій зміг додзвонитися до мами. Для неї це було справжньою несподіванкою.

“Я не могла повірити, навіть не знала, як реагувати”, – каже

У ніч проти 29-го липня 2022 року в одному з бараків у Оленівці стався вибух. Загинули 53 українських військовополонених, які в цей момент спали. Десятки полонених зазнали поранень.

Російська сторона стверджувала, що вибух спричинив обстріл ЗСУ, але незалежні експерти та журналісти дійшли висновків, що є ознаки підриву барака зсередини. Жоден співробітник колонії не постраждав унаслідок вибуху. Російська влада не допустила на територію колонії представників місії ООН для розслідування.

Олексію пощастило – за кілька годин до вибуху його етапували в іншу в’язницю – у Горлівку, яка стане ще більшим випробуванням для нього.

Знущання у Горлівці

“Тоді (у Горлівці. – Ред.) я вперше зіткнувся з таким явищем, як “прийомка” (жорстоке поводження з новими в’язнями. – Ред.), от в повному обсязі, скажімо так. Там були люди, які, точно мали якісь психічні порушення. Один так і казав: “Я садист, мені подобається”, – розповідає Олексій.

Люди на одній зі змін постійно били в’язнів, карали, чіплялися за будь-які дрібниці.

“Забава у них була, це коли ми йдемо їсти. Це найскладніший момент дня. Коли йшли їсти, повинні заспівати якусь пісню, пройти коло по плацу, дійти до їдальні. Там купа моментів, які можуть не сподобатися. Не так ідемо строєм, не так виконуємо команди, не так співаємо чи не співаємо, не вивчили, ще щось”, – згадує Олексій.

Він також розповів, що в’язнів били військові зі спецназу.

Найбільша їхня забава, розповідає колишній полонений, – це електрошокер.

“Вони дуже любили його. Підійти до когось, вдарити електрошокером, наприклад. Людям просто не давали їсти, наприклад”.

“Але ми якось трималися. Не падали духом”, – каже Олексій.

Обмін і життя після полону

Останній переїзд Олексія – з Горлівки до Тореза, там він залишився ще на чотири місяці до обміну у вересні 2024 року.

З Тореза Олексія та інших військовополонених відвезли до Ростова, звідки літаком доправили до Білорусі, і вже звідти привезли на кордон з Україною, де і обміняли 14 вересня 2024 року – 103 на 103 військовополонених.

“Я чекав цього моменту, як ковтка води, тому що хотілося вже і робити, і говорити, що хочеш, і як хочеш. Настає цей момент нарешті. Тоді я дуже зрадів, але дуже сумбурні почуття якісь. Перші сильні емоції отримав лише коли подзвонив мамі”, – згадує Олексій.

Підпис до фото, Обмін 103 на 103Повернувшись додому, Олексію складно звикнути до нового життя. Він відновлюється, але думає про можливе повернення у військо.

Мама хотіла би, аби син вчився, він наразі студент факультету міжнародних відносин. Але Олексій переконаний, що спочатку країну потрібно захистити, а потім відбудовувати.

“У нас немає вибору. Ми або переможемо, або зникнемо. Тому, я думаю, ми переможемо. Перемога, я думаю, все ж таки полягатиме в тому, що ми відновимо свою цілісність. Не знаю, в яких точно межах, але принаймні я ще планую повернутися до Маріуполя”, – каже Олексій.

За даними української влади, від початку війни з російського полону звільнили понад 5 700 українців.

Процедура обміну залишається непрозорою. Україна стверджує, що намагається домогтися повернення всіх полонених, але реальне рішення, кого саме відпускати, ухвалюють російські військові та спецслужби, виходячи з політичних міркувань, публічності конкретного полоненого і його “обмінної цінності”.

Точна кількість українських полонених, який утримують у Росії та на окупованих територіях, невідома. Amnesty International твердить про “тисячі як військових, так і цивільних”. За оцінками журналістів, тільки військовополонених – близько 8 тисяч людей. Росія не надає повного списку утримуваних, попри зобов’язання в рамках Женевських конвенцій.

За даними AP, за час повномасштабного вторгнення у російському полоні загинули понад 200 полонених.