“Окупований Донецьк нікому не треба”. Як молодь після повноліття їде з окупації у “вільну Україну”

Підпис до фото, Як пояснюють молоді люди, повномасштабне вторгнення змусило їх задуматися про політичну ситуацію в Донецьку і почати ставити питання

• Author, Мар’яна Матвейчук
• Role, BBC Україна
• 25 травня 2025

Валі 21 рік. Вона працює баристою в кав’ярні в центрі Києва. Кілька місяців тому вона одна, без батьків і родичів, виїхала з містечка поблизу окупованого Донецька, проїхала Росію і Білорусь, щоб перетнути український кордон.

У 2014-му, коли на українському сході заговорили про так звану Донецьку народну республіку, Валі було 10 років.

“Мої батьки не висловлювалися ні за Росію, ні за Україну. Вони в принципі про це нічого не говорили, – згадує Валя. – А я жила своїм дитячим життям і ні про що таке не думала”.

На час повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022-му дівчина вже була підлітком. Розбіжність між тим, що писали в російських чи проросійських медіа, і тим, що публікували в телеграм-каналах люди з Києва, змусила її задуматися.

“Ми з однолітками почали говорити, питати, шукати, докопалися до подій Майдану, – згадує Валя. – Це був час палких суперечок у мережі. Деякі друзі перестали бути друзями”.

Про саму можливість виїхати на підконтрольну Україні територію Валя дізналася від старших студентів коледжу в Донецьку, де навчалася.

“Чимало моїх однолітків залишаються в Донецьку, дехто їде в Росію. Але є ті, хто вже виїхав або в Україну, або за кордон. Тож я знала, що це можливо”, – розповідає дівчина.

“Батьків тримає біля Донецька дім і прожите життя, а мене там нічого не тримало. Там немає майбутнього”, – каже вона.

Імена всіх героїнь змінені з міркувань безпеки.

Політична аполітичність батьків

За кілька місяців життя в Києві Валя встигла поміняти роботу і звикнути до українських обгорток продуктів у супермаркетах. Але з батьками на Донеччині дівчина зв’язок не обірвала.

“Моє рішення їм було прийняти непросто. Але я знала, що батьки підтримають, навіть якщо вони зі мною незгодні, – розповідає дівчина. – У них свої причини залишатися на Донеччині”.

У 2014 році, з початком війни на сході України, батьки Валі з друзями виїхали у Бердянськ, але виклики життя переселенців швидко змусили їх повернутися додому.

На уроках історії в донецькій школі, які до 2016 року проводили за українськими підручниками, все частіше вчителі просили пропускати розділи про історію України.

До 2019 року раз на тиждень в учнів був спільний урок української мови і літератури – але проводили його радше у вільному форматі (можливо, завдяки цим урокам Валя розмовляє зі мною гарною українською).

Для вступу в коледж потрібні були документи. На той момент паспорт так званої ДНР лише запровадили. Щоб його отримати, були великі черги.

У 2019 році дівчина з татом поїхала в Маріуполь, щоб зробити їй українську ID картку та закордонний паспорт батькові. Але паспорт ДНР згодом все-таки довелося таки отримати – без нього коледж не виплачував стипендію.

Попри позірну аполітичність батьків, Валя помічала маленькі знаки підтримки України.

“Тато до останнього не змінював українські номери на авто і навіть зараз десь зберігає їх в гаражі, – каже дівчина. – Крім того, батьки ніколи не називали російсько-українську війну СВО, як це оголосив Путін, завжди казали “війна”.

У пошуках “кращого життя” Валя спершу виїхала в Севастополь до подруги.

“В окупований Крим росіяни вкладають, бо він для них туристично привабливий. Окупований Донецьк нікому не треба”, – вважає дівчина.

Але в Криму було складно знайти однодумців, і Валя черед деякий час повернулася додому.

Шлях в Україну

Свою “еміграцію” з “ДНР” вона запланувала ще в 2023.

“А тоді раптово Пригожин пішов на Москву, а пункт пропуску в Сумській області закрили. Довелося чекати”. Це був гуманітарний пункт пропуску, який діяв перші роки великої війни.

Залишився єдиний варіант гуманітарного в’їзду в Україну – через Білорусь. Перевізники, за словами Валі, просили від 300 до 500 доларів за всю дорогу. Але дівчина хотіла зекономити і вирішила купити всі квитки сама.

“Тато мене відвіз з нашого містечка в Донецьк. Там я сіла на автобус до Ростова – дорога зайняла чотири години. Звідти добу їхала поїздом до Мінська. А тоді пересіла на електричку до Бреста. Переночувала в хостелі і о 5 ранку сіла на автобус до села на білорусько-українському кордоні”, – розповідає дівчина про логістику. Вся дорога, за її словами, обійшлася близько семи тисяч гривень.

Автобус висадив Валю в центрі Мокран. Звідти вона – з двома валізами – мала йти до кордону пішки.

“Автобус до Мокран був напівпустий, там не так багато людей живе. Місцеві мене питали, чи я з України. То казала, що так, повертаюся. На щастя, одна бабуся підказала, в який бік іти”, – згадує Валя.

Дівчину з великими валізами помітила місцева білоруська прикордонниця, яка їхала на роботу. Жінка зрозуміла, куди вона йде і підвезла Валю.

Пропускний пункт працює з восьмої ранку до обіду. Того дня Валя там була першою.

Наразі це єдина точка в’їзду для українців з Білорусі. З території Росії в’їхати в Україну наразі неможливо.

Пункт пропуску Мокрани-Доманове працює лише в один бік – тобто українці можуть повернутися додому, а от виїздити в Білорусь заборонено навіть місцевим.

Для в’їзду в Україну прикордонникам достатньо показати будь-який український документ – внутрішній або закордонний паспорт, ID-картку чи й навіть свідоцтво про народження в Україні.

Підпис до фото, Залізнична станція на кордоні окупованої Донеччини та Ростовської областіУ ході кількох розмов з українцями, які поверталися з окупації, BBC Україна з’ясувала, що наявність двох паспортів (російського чи так званої ДНР та українського) на кордоні ніхто не приховує – і ті, й інші документи показують білорусам.

Українські прикордонники подекуди забирають російські паспорти у своїх громадян, а інколи дозволяють їх залишати – або на пам’ять, або якщо люди планують повернутися на окуповані території (наприклад, доглядати за старшими батьками).

Білоруську частину кордону Валя пройшла відносно легко – прикордонники оглянули валізи, передивилися телефон, запитали, звідки і куди їде.

Після цього вона пішки подолала таку собі “сіру зону”. Біля знаку “з поверненням в Україну” Валю зустріли українські прикордонники.

“Я розмовляла з трьома чоловіками і жінкою. Загалом усі були привітні, – згадує Валя. – Декілька разів відповідала на одні й ті самі запитання. Всередині все трусилося – сидиш там і не знаєш, пропустять тебе чи ні. А що як доведеться їхати назад? Питали про моє життя в Криму, чи служить хтось із рідних в російській армії тощо”.

Валю, звісно, пропустили. Свідоцтва про народження та української ID-картки, хай навіть простроченої, було достатньо для повернення.

З українського боку кордону пішки йти не довелося. Дівчину зустріли волонтери з громадської організації Helping to Leave – “нагодували, напоїли і допомогли з подальшою логістикою до Ковеля”.

Підпис до фото, Укріплення на кордоні між Білоруссю та Україною “Усі два дні дороги тато зі мною не розмовляв. Не дзвонив, щоб не сказати щось зайве. Перед від’їздом просив залишитися”, – розповідає Валя.

Зараз дівчина часто говорить з батьками. “Вони й сумують, і намагаються підтримати”, – каже вона.

Найбільше Валі не вистачає маминого швейного ательє під боком: “Я могла купити будь-який одяг і знала, що мама його доведе до ладу. А в Києві вже такої розкоші немає”.

Щоб вберегти рідних від можливих цькувань, дівчина наполягала на анонімності розмови. Молодший брат Валі, за її словами, поки не має ніякої політичної позиції: “Йому 17 років і він просто хоче тусити з друзями”.

Життя в Києві дає багато можливостей, вважає Валя.

“Спершу було дивно звикнути до тривог. У Донецькій і Луганській областях, так званих ЛДНР, їх немає. Лише вибухи. Такий трохи фаталізм. А в Севастополі сирени виють, аж поки не завершаться – кілька годин або всю ніч”, – згадує дівчина.

Але найбільша цінність в українській столиці для Валі – це люди.

“Тут я можу говорити українською і не боюся сказати щось не те. В Донецьку і Севастополі мені цього дуже не вистачало. Там треба було вгадувати натяки між словами”.

Український атестат

Вісімнадцятирічній Альоні, яка теж нещодавно виїхала з окупованої Донеччини, з позицією батьків пощастило менше.

“Ти підтримуєш країну, яка тебе вбиває”, – говорили вони дівчині про Україну.

5 березня 2025 року Альоні виповнилося 18, а через кілька днів вона вже перетнула українсько-білоруський кордон.

“Мої батьки за Росію, і мені просто нізвідки було дізнатися якусь іншу історію, – зазначає Альоні. – Я не розуміла, чому почалася війна”.

Коли у 2014 році на вулицях містечка поблизу Донецька з’явилися озброєні люди в формі, Альоні було сім років. Разом із бабусею та молодшою сестрою вони виїхали на територію РФ, де жили до 2018 року, аж поки не повернулися назад на Донеччину.

До початку російського вторгнення в Україну сім’я Альони мешкала в невеликому містечку в Донецькій області, а тоді переїхала в Донецьк – бо “стало дуже гучно”.

У березні 2022 року все змінилося. Альона в інтернеті познайомилася з хлопцем із Києва. Він розказав їй, як відчуває і переживає напад Росії на Україну і що бачив на власні очі.

“До цього знайомства у мене не було якихось чітких поглядів. Головне, щоб люди були адекватні і нічого поганого мені не казали”, – зізнається Альона. Довгі дискусії в мережі дещо змістили акценти в її світогляді.

Від однокласниці Альона дізналася, що та дистанційно вчиться у школі зі Слов’янська – за українською програмою і з українськими вчителями. Вона теж почала так робити.

“У школі в Донецьку навчання було дистанційне, то вдень я займалася там, а ввечері – у школі зі Слов’янська, – згадує дівчина. – Робила це потай від батьків або в навушниках. Коли було зовсім підозріло, то відключалася. Вчителі знали, що я в Донецьку і не сварили. Так я отримала український атестат”.

Вже тоді Альона вирішила тікати з Донецька і шукати можливості вступу в український університет. Але треба було дочекатися повноліття.

Щоб батьки нічого не запідозрили, в 17 років дівчина вступила в місцевий навчальний заклад на архітектурний факультет.

Альона не один раз самостійно їздила з подругами в Таганрог. Тому перед повноліттям вона сказала батькам, що святкуватиме свій день народження саме там.

Натомість вирушила до Мінська і провела близько тижня – в очікуванні на так званий “білий паспорт” – посвідчення особи на повернення в Україну. Цей документ підтверджує громадянство і дає право на в’їзд в Україну, якщо людина не має паспорта.

“Перед виїздом я потайки від батьків зробила ксерокопію українського паспорта мами, а також домової книги. Ці документи разом зі своїм свідоцтвом я подала в консульство в Мінську”, – розповідає дівчина.

З логістикою та організацією процесу дівчині допомагала Українська мережа за права дитини та президентська ініціатива Bring Kids Back.

“Насправді зараз я знаю, що свідоцтва про народження в Україні було б достатньо, але тоді ми вирішили перестрахуватися”, – згадує Альона. Як і Валя, вона перетинала кордон на пункті пропуску Мокрани-Доманове.

Лише в Білорусі дівчина зізналася рідним, що не повернеться додому.

“Батьків охопив шок, вони почали на мене тиснути, просили залишитися в Мінську і в жодному разі не віддавати російський паспорт. Я їх не послухала – ні в першому, ні в другому. Нащо мені той паспорт?” – згадує Альона.

Зараз дівчина живе у Сумах разом із хлопцем, який трохи раніше виїхав з окупованої території. Вона готується до здачі НМТ і вступу в український університет – на архітектурний факультет.

“В Донецьку я навмисне обрала спеціальність, яку хотіла надалі опановувати в Україні”, – пояснює вона.

Спілкування з батьками Альоні дається важко: “Вони казали нічого не викладати з українським прапором і не говорити українською. Але як мені не говорити українською в Україні?”

Найтісніший контакт дівчина підтримує з молодшою сестрою, якій зараз 14.

“А батьків просто хочеться заблокувати”, – каже Альона.

“Нормальна” освіта

“Щоб мати нормальну освіту, треба вступати на вільні території”, – розповіла BBC Україна Тамара, яка виїхала з Донецька у 2023 році.

Старший брат Тамари покинув Донецьк у 2016 – поїхав вчитися в Дніпро. Слідом за братом ще школяркою дівчина вирішила отримати українську вищу освіту.

“Я не можу сказати, що мала дуже свідому позицію. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, то зацікавилася історією і почала краще розуміти, що насправді відбувається”, – каже Тамара.

У 2014, коли почалася війна на сході Україні, дівчині було вісім років: “Я пам’ятаю, як у в новинах показували щось дивне. Я нічого не розуміла. Батьки нічого не пояснювали. Пам’ятаю перші вибухи…”

Тоді батьки відправили її на рік до бабусі – у тоді ще спокійний та віддалений від воєнних дій Вугледар.

“Коли я повернулася в Донецьк, то здивувалася, що в школі треба вчити гімн ДНР. А якщо хтось не співав, то погрожували викликати батьків, – згадує Тамара. – Я відчувала – щось не те. У Вугледарі такого не було”.

“Пам’ятаю, у нас навіть проводили тиждень української мови, в класі висів портрет Шевченка і щось розповідали про Україну, – згадує дівчина. – А вже в 2016-му завезли російські підручники, зокрема з історії й географії Росії. Українська мова, яку разом із літературою викладали раз на тиждень, зникла в 2018”.

Ще з початком війни на сході України, у 2014 році, в донецькій школі Тамари повісили дошку з підписом – “екстремістські матеріали”. Там, за її словами, було ім’я Оксани Забужко, полк “Азов”, книги про свідків Єгови тощо.

“Також ввели “урок гражданствєнності Донбаса”, початкову військову підготовку, де ми вивчали біографію Гіркіна зокрема, а одним з домашніх завдань було – написати усі батальйони “ДНР”, – розповідає дівчина. – До школи приїжджали “ополченці” і вчили “любити родіну”. У 2022 році до гімну “ДНР”, який змушували співати, додався ще гімн Росії”.

Підпис до фото, Для Тамари важливо розказувати всім, що вона з ДонецькаНа початку великої війни Тамарі було 16. Інтенсивні бойові дії на Донеччині розпочалися ще 18 лютого 2022 року.

“Я чула вибухи, а більшість моїх однокласників почали радіти. Мені було складно зрозуміти – чому”, – згадує Тамара.

Саме тоді вона остаточно вирішила виїхати з Донецька: “Батькам залишатися там простіше, ніж їхати кудись. Я їх не засуджую, але для себе зробила інший вибір”.

“Я б сказала, що мене врятувала музика, – пояснює дівчина свій вибір поїхати. – Чомусь завжди любила українську музику, ще задовго до повномасштабного, слідкувала за співаками, від них більше дізнавалася про Україну і в цілому була в українському медіапросторі”.

За словами Тамари, її тато завжди був свідомий і ще в 2014 році ходив на проукраїнські акції. У мами була інша позиція – вона вважала, що в протесті немає сенсу, “бо всі все вже вирішили”. Але саме мама допомагала Тамарі виїхати з так званої “ДНР”.

“Я сказала мамі про своє рішення, і вона списалася зі своєю знайомою, яка працює в українській школі. За рік я змогла екстерном пройти програму випускних класів і отримати атестат”, – згадує Тамара.

Дівчина вибрала для вступу Дніпровський національний університет і почала готуватися.

“Мама пройшла цей шлях зі мною, адже я була неповнолітня. Ми дуже хвилювалися, що нас не пропустять або щось піде не так. На блокпостах говорили, що я їду вступати в Бєлгород”, – згадує Тамара.

У 2019 році дівчині, як і Валі, зробити українську ID-картку. Саме цей документ вона показала українським прикордонникам на Сумщині. Невдовзі після цього цей пропускний пункт на кордоні з Росією закрили.

Зараз 19-річна Тамара живе в Дніпрі, вчиться на логопеда і волонтерить. В соціальних мережах вона ідентифікує себе як “східнячка”.

“Я часто при знайомстві розповідаю, що я з Донецька. Мені це важливо. Люди мало знають, що там відбувалося з 2014 року”.

Зв’язок із батьками підтримує, але спілкування, за її словами, досить специфічне: “Тато якось намагається шифрувати повідомлення, ставить три крапки… Щось пише, тоді стирає. Він працює на заводі, але також як священник ПЦУ тривалий час таємно служив українською мовою в окупації. Тому обережний”.

Вже після того, як Тамара поїхала, до будинку її батьків ввірвалися представники ФСБ – вимагали віддати заховані українські прапори. Мама Тамари ще в 2014 принесла їх додому садочка, де вона працювала – не змогла викинути.

“Батьки все віддали. Але під час обшуків батьків, зокрема, запитували, де діти і що вони роблять в Україні. А також на тата подали в суд за старий антиросійський пост у соцмережах”, – розповідає Тамара.

За словами дівчини, в Донецьку батьків тримає дім, коти, а також відчуття, що в іншому місті вони нікому не потрібні.

“Спершу я дуже хвилювалася за рідних. Але з часом – змирилася”, – каже вона.

Колаж Ангеліни Корби