Джерело: www.bbc.com
- Author, Наталія Патрікєєва
- Role, BBC Україна
- Reporting from Мархалівка, Київська область
- 31 травня 2025
На вулиці Шевченка у Мархалівці за 15 кілометрів від Києва чути гучний спів шпаків, що поєднується зі звуками трактора і гупанням молотків. Стоїть стійкий запах горілого. У дворах ледь зачервонілися черешні.
Кілька днів тому, 25 травня, від російського обстрілу тут постраждали майже піввулиці: кілька будинків повністю зруйновані, ще понад двадцять — пошкоджені. Тієї ночі у своєму будинку загинув 77-річний науковець Микола Ліхтер, багато мешканців досі в лікарнях, а руїни їхніх будинків розбирають волонтери.
“Побіг в чому був вниз”
Щоб зайти до будинку родини Федоренків треба пробиратися через гору цегли і скла, яке тріщить під ногами і дає власникам знати, що хтось зайшов до подвір’я. Їхній дім один із тих, від якого залишилося лише згарище — у стіну від вулиці влетіла балістична ракета.
Подружжя Івана та Любові Федоренків живуть тут з 1996-го. Будинок зводили протягом чотирьох років і після того постійно його вдосконалювали — добудували барбекю, басейн, теплицю, колодязь. І великий сад, до якого Іван Никифорович має особливі почуття — тут і груші, і шовковиця, троянди, піони та багато інших рослин.
Підпис до фото, Подвір’я родини ФедоренківІван Федоренко — український спортивний функціонер, був президентом НОК України протягом 1998—2002 років. Про ніч на 25-те травня він розповідає на вулиці під старою черешнею, половина якої також обгоріла. Її сухе листя пооблітало на землю. Поруч, ближче до будинку, стоїть ще одне обгоріле і знищене вогнем дерево — калина.
Дочка з дружиною в цей час спускаються до підвалу, щоб перевірити, чи збереглося щось там із речей.
У суботу напередодні обстрілу Федоренко був на нагородженні команди Юнаки Динамо U19, які саме виграли чемпіонат України.
“Аплодував, радувався тому, що це результати колишньої роботи моєї, тому що зараз я на пенсії. Після нагородження приїхав додому, з дружиною повечеряли, я ліг спати. Прокинувся від тривоги, але ще затримався у ліжку. Дружина вискочила в підвал шукати рюкзак з документами на будинок. Від удару ракети злетів дах. Я підняв ковдру, скинув з нею все, що попадало на ліжко і побіг в чому був вниз”, — згадує чоловік.
Підпис до фото, Через балістичну ракету будинок залишився без стіниДо того ще намагався загасити пожежу на кухні вогнегасником, але зрозумів, що в цьому немає сенсу, потрібно рятувати себе. Над будинком навпроти в той час вже здіймалося кількаметрове полум’я.
“Сусід викликав ДСНС, приніс мені костюм спортивний свій, старенький такий, ну але хороший костюмчик, я його одягнув і ми тут разом дивилися, як це все палає, як приїхала ДСНС, почали тушити. Тушили десь до годин п’яти вечора. Навіть сейф, в якому теж була частина документів, кошти — все перетворилося на попіл”.
Тварин врятувати не вдалося
Поки розмовляємо на подвір’я заходить сусідський чорний пес — він щось шукає, але підходити до людей боїться. Іван Федоренко намагається його нагодувати і пояснює, що собака сусідський і після обстрілу став глухий. Власних собак чоловіку врятувати не вдалося. Тварини від переляку заховалися у будинку і загинули. Кішка також зникла і господарі насправді не знають, що з нею сталося.
Будинок, в якому родина прожила майже 30 років, відновленню не підлягає. Все, що можна тут зробити — знести його до фундаменту і зводити новий. Але поки що таких планів немає. Через те, що всі документи згоріли, Іван та Любов поступово їх відновлюють.
Підпис до фото, Будинок Федоренків усередині“Оскільки район тепер не Васильківський, а Фастівський, документи наші не знайшли. Довелося їхати в БТІ. З БТІ в ЦНАП… Ждемо, коли комісія все опише і подадуть документи у Дію. От і все. Тепер думаємо, що далі робити”.
Родині допомагають колеги Федоренка з якими працював, близькі відкрили збір для підтримки.
“Місцева влада пообіцяла, що як тільки буде визначено збитки і оформлять всі документи, то приїдуть і вивезуть звідси все будівельне сміття. Красиво було перед будинком. Піони… Це треба бачити. Красу піонів, які тут були. Дружина це все садила”, — зі смутком згадує господар.
У неділю до подружжя збиралися приїхати діти і внуки. Вони часто збиралися в будинку в Мархалівці і лише за щасливим збігом обставин не приїхали в гості раніше.
“Ми готували для них неділю свято. Басейн, була температура води вже підготовлена 24 градуси, мали приїхати правнуки, у нас є їх два, внуки, ну і Людочка (дочка. – Ред.), тому що старша її сестра померла, на жаль. Заслужена вчителька України”, — каже Федоренко.
Замість свята пожежники викачували воду з басейну, щоб гасити будинок. Через кілька днів після обстрілу всередині хати досі капають краплі води зі стелі. У згорілих шматках металу можна впізнати пральну машинку, плиту, чайник.
Підпис до фото, Іван Федоренко показує обгорілу черешню“Є люди недоброзичливі, які кажуть: “Він багатий, відновиться”. Але я нікому такого не бажаю”, — каже чоловік.
Згадуючи про своє життя до обстрілу він ходить по подвір’ю і розповідає про кожне дерево, кущ, квіти, теплицю, де росла розсада, а тепер все завалено дрібним склом. Запрошує за місяць на шовковицю і повторює “Все було чудово”.
За півгодини його дружина Любов Михайлівна виходить з підвалу з ящиком.
“Головне, що нитки залишилися”, — каже жінка, яка дуже любить шити і в’язати.
У будинку згоріли всі її вироби і швейна машинка. Але діти та внуки вже пообіцяли подарувати нову.
Не могли вийти через ґрати на вікнах
Григорій Олексійович також живе на вулиці Шевченка. Його будинок розташований за кількадесят метрів від епіцентру вибухів — постраждав дах, вилетіли усі вікна. Чоловік у ту ніч був на роботі, а дружина з сином не могли вибратися з хати через залізні ґрати на вікнах. Вхідні двері деформувалися від уламків і не відкривалися. Сусіди виламали двері та визволили людей.
“Живемо тут майже 15 років. Спочатку була лише “коробка”, більше нічого. Це вже сам я побудував будинок. Але знаєте, коли сюди переїхали моя дружина Мотря, каже: “Григорію, все добре тут, але одне погане”. Я кажу: “Що тут погане?” Вона каже: “Військова частина рядом”. Не дай Бог що, то нам тут достанеться. Уявляєте?”.
Підпис до фото, Григорій Олексійович з родиною живе у Мархалівці вже 15 роківМархалівка вже не вперше потерпає від російських обстрілів. На початку повномасштабного вторгнення село було під авіаударами, тут загинули шестеро людей. Під час тих атак дружина Григорія Олексійовича отримала сильний стрес, а після того пережила інсульт.
“Під час цього останнього обстрілу син отримав поранення, я приїхав додому і завіз сам бистренько його у Васильків, на скору, тому що весь в крові був, йому посікло спину, коліна. Оце сьогодні тільки приїхав він додому і ще треба ходити на перев’язки”.
Ми розмовляємо на подвір’ї, сидячи на купі новенького шиферу, одне вікно будинку закрите дошкою. Будівельні матеріали дала місцева влада.
“Зараз оформляємо ті самі компенсації. Щось місцева влада дасть. Потім треба через Дію оформити вже, як кажуть, велику компенсацію. Буде чи ні, ну, побачимо. Буду займатися цим. Найголовніше зараз кришу зробити і вікна. А там потихеньку. Ну що зробиш? Виходу ніякого немає”, — розповідає чоловік.
Ґрати з вікон збирається тепер познімати. Колись думав, що захистить оселю від грабіжників, а тепер інші небезпеки.
Волонтери з перших днів розбирають завали
П’ятий день після великого обстрілу у Мархалівці спекотний. До цього йшли дощі і заважали розбирати завали.
На вулиці Шевченка працюють кілька команд волонтерів. В одному із дворів “Добробат” — громадська організація, добровольчий будівельний батальйон. Тут вони зібрали будівельне сміття і ремонтують дах.
Підпис до фото, Вулиця ШевченкаДмитро Іванов, виконавчий директор організації, розповідає, що волонтери допомагають у селі з перших днів обстрілу.
“У цьому будинку ми бачимо вікна, двері, тобто фасадні частини постраждали, але найголовніше зараз зробити дах, щоб не було затікань всередину”, — розповідає Дмитро.
Організація пропонує допомогу сама, або люди звертаються через “сарафанне радіо”. У цей день у Мархалівці працює з “Добробатом” близько 15 людей, за кілька днів вони планують завершити дах одного із будинків на пошкодженій вулиці.
Волонтер Метью Хомяк родом із Канади і вже допомагав цивільному населенню відновлювати житло. Вперше він приїхав до України у 2023-му, а останні сім місяців тут живе і чекає посвідку на проживання.
Предки Метью переїхали з Галичини до Канади на початку 20 століття.
Підпис до фото, Метью сприймає Україну як дім“Я вірю, що українці – найсильніші люди у світі, бо ми піклуємося про своїх, про свою батьківщину. І хоча я народився на іншому боці планети, в мені було покликання приїхати сюди. Тому я допомагаю цим людям, які стали жертвами московського тероризму”, — каже хлопець.
Його колега Том Раймер лише кілька днів тому приїхав до України вперше. У США він має маркетингову компанію та службу прибирання. Про “Добробат” дізнався з інтернету — шукав можливості волонтерства в Україні. Планує тут бути щонайменше місяць, а можливо і три.
“Щоб бути чесним, я розповів лише невеликій кількості людей про те, що я роблю, щоб вони не хвилювалися”, — каже Раймер.
Коли вперше приїхав на вулицю Шевченка він був вражений. Не лише руйнуваннями, а й станом схвильованих і шокованих людей.
“Те, що ми робимо, це не лише про ремонт вікон, це також про підтримку людей, які потрапили у такі складні обставини”, — розповідає американець.
Підпис до фото, Ларс ФерстерсКоваль Ларс Ферстерс зі Швеції вдома має власну майстерню і ферму, в Україні він також не вперше.
“Я народився через рік після смерті Йосипа Сталіна. Швеція не воювала з 1814 року. Але я розумію, що Росія не повинна перемогти в Україні, бо вона піде далі. Тому для мене важливо допомагати тут людям”, — розповідає Ферстерс.
Підпис до фото, Мішки з будівельним сміттям у дворі будинку, де триває ремонтНад Мархалівкою раз за разом пролітають лелеки. Чорні будинки і діряві від уламків паркани на вулиці Шевченка ще довго будуть нагадувати про ту страшну травневу ніч. Частину із них вже не відновити, так само як і не повернути втрачене життя Миколи Ліхтера, якого днями поховали на місцевому кладовищі.
Але люди намагаються повертатися до життя, підтримувати одне одного. По обіді на вулицях села з’являються діти у святковому — у сільській школі сьогодні останній дзвоник.