“Чому я маю дивитися на їхні протези?” Як в Україні змінюється ставлення до ветеранів

Підпис до фото, Експерти кажуть, що конфліктів із ветеранами може стати більше

• • Author, Ілона Громлюк
  • Role, ВВС Україна
• 44 хвилин(и) тому

Опитування показують, що нікого в Україні населення не поважає так сильно, як військових. “Ми живемо завдяки ним”, – часто кажуть люди на публіці та в соцмережах. Та складно не помітити, як на четвертий рік повномасштабної війни почастішали і протилежні історії – побутові сварки з ветеранами, обурення їхніми пільгами.

Два особливо гучні скандали, в центрі яких опинилися військові, сталися за останні кілька місяців у Львові.

У грудні жителів багатоповерхівки обурив розмір пандуса, який встановили під під’їздом військового, який втратив ноги на війні. Пандус завеликий, зайшов на клумбу, та і взагалі чоловік на двох протезах “навіть бігає”, казали люди.

А у травні в банку облаяли учасника бойових дій, який прийшов оформити картку по інвалідності. “Ти не ветеран, у тебе руки-ноги цілі”, “мало вас росіяни били” – накинулися на нього чоловік та жінка, яких обурило, що військового хочуть обслужити поза чергою.

У обох випадках реакція влади та суспільства була швидкою. Щоб розібратися у ситуації з пандусом, на місце виїхала місцева чиновниця, за військового вступився мер. А чоловіка з черги в банку, який виявився виконробом у державному університеті, на наступний день звільнили з роботи.

Але експерти кажуть, що подібних ситуацій може стати більше. Чому так відбувається і як це було під час інших воєн?

Від захвату до “бруду під килимом”

Після історії з пандусом у Львові минуло вже пів року.

Сергій Власов, чинний військовий з того під’їзду, каже ВВС Україна, що ні з ним, ні з дружиною сусіди про пандус більше не говорили.

“Відтоді я не так часто буваю вдома. Але коли буваю, то бачу, що ним усі користуються, от просто всі”, – каже він.

Скандальні сусіди живуть в одному районі з військовим, навіть не в одному будинку: “Я їх не бачив ні до, ні після”.

Але те, що сталося, каже Сергій, його не шокувало.

Він служив у армії з 2014 по 2018 рік і уже бачив, як захват змінюється негативом.

Коли добровольці закінчилися і почалися активніші хвилі мобілізації, “добросовісних та ідейних в армію вже приходило менше”.

“Часто вони були немотивовані, старші, мали проблеми з алкоголем, і це помічали цивільні”, – згадує він роки АТО.

“Я служив тоді у Миколаєві й почав соромився виходити на вулицю у формі, бо дорогою додому міг побачити п’яного військового”.

Разом із тим саме тоді в Україні зародився волонтерський рух, каже Сергій, тобто з’явилися ті, хто почав підтримувати воїнів системно і масштабно.

Підпис до фото, Жінка вітає військових 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, які повернулися з району виконання завдань під час операції Об’єднаних сил, Львів, червень 2018Але прийшла втома від війни, “і в 2016, 2017 році до АТО вже ставилися як до бруду під килимом – десь там воно є, але мене не зачіпає”.

З початком повномасштабної війни рівень поваги до військових знову злетів угору.

І хоч він уже пішов трохи на спад порівняно з 2022 роком, каже Сергій, хороше ставлення все одно відчувається.

Військовий каже, що зараз йому часто дякують на вулицях – словами чи прикладаючи до серця руку.

На його думку, таких позитивних моментів більше, ніж негативних.

Що показують цифри

В Україні регулярно вимірюють ставлення до військових.

Дослідження соціологічної групи “Рейтинг”, які проводять для Українського ветеранського фонду, показують, що українці цілковито довіряють військовим.

Про це свідчать і аналогічні дослідження інших українських соціологів. Більш-менш співвідносними показниками довіри в Україні можуть похвалитися тільки волонтери (понад 80% довіри) та президент Володимир Зеленський, якому в травні 2022 року, за оцінками КМІСу, довіряли 90%. Але для нього цей показник дещо зменшився, і вже в травні 2025 року становив 74%.

Натомість рівень довіри до українських військових з 2022 року залишається стабільно дуже високим.

Різниця починає відчуватися, коли українських військових розбивають на різні підкатегорії. І тоді виявляється, що рівень довіри до чинних військових та, наприклад, тих, хто відслужив лише у АТО, відрізняється.

Найбільше, як свідчить дослідження “Рейтингу”, довіряють тим, хто воював під час АТО і продовжує воювати зараз – таких 96%. Тим, хто почав воювати в 2022 чи пізніше, і тим, хто воював тільки під час АТО (ООС) уже довіряють трохи менше – 91 та 88% відповідно.

Але обидві цифри все одно надзвичайно високі, і за останні три роки вони зменшилися тільки на незначні кілька відсотків.

Чому ж тоді виникають побутові конфлікти?

Якщо коротко, соціологи виділяють низку причин: вплив інцидентів із ТЦК, героїзація військових у медіа, де їхній образ часто подають нереалістичним та ідеалізованим, а також втома від війни.

Як показують опитування групи “Рейтинг”, працівникам ТЦК в країні довіряють найменше з усіх військових – усього 29%, хоч тим, хто служить в тилу, але не в ТЦК, – довіряє 95%.

“Таке негативне ставлення до військових ТЦК навряд чи покращиться і за кілька років. Зрозуміло, що мобілізація потрібна, але якими методами вона робиться – це інше питання. Це палка з двох кінців, яка як з одного боку, так і з іншого, б’є суспільство”, – каже ВВС Україна Любомир Мисів, заступник директора групи “Рейтинг”.

Стають відомими резонансні випадки затримання чоловіків працівниками ТЦК, і це впливає на образ людей у формі загалом, каже Анастасія Селянінова, аналітикиня Українського ветеранського фонду (УВФ).

При цьому у ТЦК також працюють учасники бойових дій, тобто ветерани, зауважує експертка. Відтак є певна суперечність у тому, як люди сприймають різні групи військових.

Підпис до фото, Ветерани на колісних кріслах в центрі КиєваХоч соціологи додають, що коли йдеться про військових, люди схильні давати відповіді, які, на їхню думку, від них очікують у суспільстві.

На тлі високої довіри до чинних військових падає довіра до тих, хто служив у АТО, але не служить зараз: у липні 2022 їм “цілком довіряли” 60% опитаних, а в грудні 2024 таких вже лише 42%.

“Хто має більший внесок у те, що відбувається у моменті, – у того і більший рейтинг”, – пояснює це Селянінова.

Але щодо чинних військових люди теж почали частіше обирати варіант “скоріше довіряю”, а не “цілком довіряю”, тобто їхня довіра стає “менш інтенсивною”, пояснюють соціологи.

У 2022 році, каже Любомир Мисів, відчувалася “ейфорія і переможні реляції, які несли пропагандистський характер”.

“І нічого поганого у пропаганді не було – це об’єднало суспільство. Питання тільки в тому, як довго можна втримати людей у такому стані”, – пояснює соціолог.

“Є певна втома від війни – і це не про те, що люди готові капітулювати. Але на четвертий рік вони як психологічно, так і соціально та економічно втомилися”, – каже Мисів.

Війна тисне на людей, і щоб обмежити цей тиск, каже Мисів, вони починають звертати більше уваги на приземлені проблеми – робота, сім’я, виживання, тривоги, майно.

Це не означає, що вони стають байдужими до війни – “війна чіпляє кожного, навіть якщо людина не воює”.

Просто тепер підтримка військових, за яких вони переживають, як і раніше, “у списку їхніх пріоритетів стоїть нижче”, каже Мисів.

Ветерани, які “знахабніли”

І дані всеукраїнських опитувань, і заміри серед ветеранів свідчать про один і той самий тренд – падіння поваги до ветеранів.

У липні 2022 року 93% опитаних групою “Рейтинг” вважали, що суспільство поважає ветеранів, а в грудні 2024 їх уже було 78%.

Водночас 59% ветеранів в одному з останніх опитувань групи “Рейтинг” сказали, що суспільство не поважає їх.

“Я можу розповісти вам багато ганебних історій”, – каже ВВС Україна ветеранка Руслана Данілкіна.

Ми горимо у коридорі реабілітаційного центру Superhumans у Львові, де вона працює. Навколо нас постійно кружляють чоловіки чи то на протезах, чи то на колісних кріслах.

Руслані було 19, коли вона втратила ногу на фронті. А зараз у неї 130 тисяч підписників у інстаграмі, які стежать, як вона стрімко перетворюється на інфлюенсерку – знімається у фотосесіях, стає обличчям українських брендів, і при тому багато пише про проблеми військових і ветеранів під час реабілітації.

Але не всі підписники задоволені.

“Ми всі розуміємо, що я дівчина, і я навіть не зобов’язана була, але люди пишуть – а чому ти не на фронті? Показую, що мені боляче, а вони – то що тепер кожного жаліти та гроші давати?” – розповідає вона.

Якось випадковий чоловік, який Руслану раніше не бачив, і за її штанами не міг розгледіти протез, почав зневажливо говорити про військових. “А чому вони ходять і напоказ тицяють своїми протезами?”

“Найсмішніше, що він мені сказав – а якщо мені неприємно дивитися на їхні протези, то чому я маю на них дивитися?” – розповідає військова.

Підпис до фото, Руслана Данілкіна втратила ногу в 2022 році, а зараз працює із іншими військовими з ампутаціямиА скільки скандалів було із таксистами, коли вони приїжджали на виклик та бачили хлопців на кріслах, каже Руслана.

“Так, треба викликати таксі-універсал. Та воно не завжди є. Крісло колісне можна легко скласти в багажник, нічого не подряпавши”, – розповідає зі свого досвіду дівчина.

Люди, каже ветеранка, мало знають про реалії життя на протезах та кріслах.

“Але вони й не цікавляться”, – додає вона.

Руслана, як і багато експертів, говорить про негативний вплив героїзації військових у ЗМІ.

З одного боку, це важливо для формування позитивного образу військових і підняття морального духу, але цей часто нереалістичний образ розчаровує при реальному контакті, кажуть в УВФ.

“Люди хочуть, що ми були виховані, чемні та займали відповідальну позицію. Але ніхто з нас не ідеальний”, – каже Руслана.

Щобільше, каже військова, “дуже багато людей” обурюються, що ветерани нібито “знахабніли”, багато вимагають, “та ще і вчать, як правильно їм дякувати”.

“Тому з’являються люди, – каже Руслана, – які ставляться до ветеранів навіть не ніяк, а негативно”.

Історія із маршрутки

Олександр Чаморсов, головний психолог гарячої лінії УВФ, зі свого досвіду каже, що ветерани теж можуть перебільшувати.

“Коли я повернувся з АТО у 2016 році, у мене було враження, що світ різко змінився. Та насправді за два роки змінився я, а світ залишився таким самим”.

“Окремі випадки негативного ставлення були й будуть повторюватися, і не тільки до ветеранів, це стосується вихованості суспільства в цілому”, – додає психолог.

Насправді, каже він, в суспільстві бракує поваги до всіх.

Він розповідає, як добирається на роботу з Борисполя у Київ і щодня бачить одну і ту ж картину.

Як і всі учасники бойових дій, Олександр має право на безплатний проїзд у громадському транспорті. Але приватні перевізники обмежують кількість пільгових місць до двох чи трьох.

Такі ж пільги в Україні мають пенсіонери.

Щоб отримати заповітне пільгове місце, пенсіонери стоять на зупинці в окремій черзі.

“І от водій під’їжджає на кінцеву і відкриває двері. Пенсіонерка починає підійматися, вона рухається поволі, а водій їй каже – почекайте ще на вулиці, нехай зайдуть люди з грошима”, – каже ветеран.

Олександр має інвалідність, не може ходити без палиці. Та коли він заходить в маршрутку після пенсіонерки, водій каже йому те саме.

“Я з категорії тих ветеранів, які можуть заплатити за свій проїзд, але для мене це символ того, що держава пам’ятає”, – каже ветеран.

Коли Олександр запитав, чому він має чекати, водій глянув на його посвідчення і мовчки махнув рукою.

І навіть таке зневажливе ставлення може виглядати як прогрес, тому що в 2016 році, коли Олександр вперше повернувся з фронту, водії бориспільських маршруток могли сказати йому, що “ви це посвідчення надрукували на принтері”, згадує чоловік.

Підпис до фото, Олександр Чаморсов зі свого досвіду каже, що у ветеранів після повернення з війни усі відчуття загострені, тому вони можуть сприймати дійсність емоційніше“Водії зараз стараються не чіпати ветеранів, і не ставлять їх в одну чергу із пенсіонерами, тим самим відштовхуючи одну групу в суспільстві від іншої”, – каже Олександр.

Він додає, що намагається завжди заходити в маршрутку вже після старших людей, щоб не забирати їхніх пільгових місць.

Прикрі ситуації у транспорті відбуваються часто, і через це деякі військові навіть відмовляються від пільг, щоб не принижуватися.

У Чернігові, розповіла в інтерв’ю для дослідження УВФ одна ветеранка, військових із посвідченням учасника бойових дій у маршрутках навіть почали зневажливо називати “покемонами”, халявщиками.

Пенсіонери терплять таке ставлення роками, але вони звикли і мовчать, а ветерани реагують бурхливо, у них усі відчуття загострені, пояснює психолог.

Як це було раніше

Нинішні військові часто говорять між собою про те, що коли вони повернуться з війни, про них усі забудуть.

І в історії справді були приклади, коли ветеранів намагалися нібито не помічати. І з цією проблемою зіштовхувалися усі країни – від бідних до багатих, як переможені, так і переможці.

У СРСР, розповідає ВВС Україна історик Кирило Галушко, поняття “ветеран” уникали.

Після перемоги більшовиків 1917 року статус “воював у Червоній армії” сприяв тільки кар’єрі, в іншому особливого ставлення не було.

Після Другої світової у ветеранів теж майже не було пільг.

А у 1947 році їх стало ще менше – у країні припинили салюти, урочистості для ветеранів, а 9 травня знову оголосили робочим днем.

З одного боку, пояснюють історики, Сталін хотів переключити увагу країни з військових подвигів на трудові – країна після війни ледве зводила кінці з кінцями.

З іншого боку – йому хотілося перетягнути більше уваги на себе, щоб люди поменше згадували про свої жертви, і побільше – про військовий геній Сталіна.

“Мільйони воювали, що ти тепер хочеш?” – описує Галушко ставлення до ветеранів у суспільстві в ті часи.

Сталін боявся збройного повстання військових, які під час війни побували в Європі та побачили інші реалії життя, а тому збиратися їм у СРСР не дозволяли.

Звісно, не було і програм повоєнної реабілітації для військових. “Іди працюй на завод, а як він буде це робити – нікого не цікавило”, – розповідає історик про становище радянського ветерана після війни.

Підпис до фото, Стіна пам’яті американських військових, які загинули під час війни у В’єтнамі. Вашингтон, 2002 рікА як же ті, хто втратив руки, ноги, осліп чи отримав опіки на війні?

Їхній вигляд і спосіб життя “не відповідали “естетичним стандартам” та символічному порядку денному радянського керівництва, яке воліло не бачити каліцтва на вулицях міст і сіл країни-переможниці”, пише докторка історичних наук Олена Стяжкіна у своїй монографії “Рокада: Чотири нариси з історії Другої Світової”.

Фото фронтовиків із ампутаціями чи понівеченими обличчями не друкували в пресі. А у січні 1945-го, пише Стяжкіна, цензори НКВД почали вилучати такі фото навіть із листів звичайних радянських громадян.

Тих, хто мав кілька ампутацій, каже Галушко, ізолювали у закритих закладах.

Чи не єдиним способом реалізуватися для ветеранів із інвалідністю було просити милостиню на вулицях.

І не раз було так – це також траплялося і в Києві – розповідає Галушко, коли їх відстежували, накачували горілкою, а потім забирали ордени і гроші.

“Це була ганебна ситуація, але тоді ганебного було багато, тому люди байдуже це сприймали”, – пояснює історик.

Тільки 17 років потому, з приходом до влади Брежнєва, перемогу в СРСР знову почали святкувати. Змінився і підхід до ветеранів – їм дали ювілейні ордени, пільги, дачі, влаштували їхні збори на 9 травня. На той час це вже були постарілі чоловіки, “не схильні до авантюризму”.

Відтоді Росія перетворила 9 травня на свій найбільший культ.

А от коли з війни повернулися афганці – ними ніхто не займався.

“Тому вони пішли в банди, були суїциди та інші прикрі моменти”, – каже історик.

У Європі та США ветерани почувалися не набагато краще – про це багато писали такі письменники і ветерани як Ремарк.

Коли американські солдати у 1953 році повернулися з Корейської війни, вони очікували на героїчний прийом, який отримали у США їхні попередники під час Другої світової війни. Але так не сталося.

Про Корейську війну мало писали у ЗМІ, вона отримала ярлик “забутої”. А після її закінчення багато хто вважав, що вона була ще й “марною”, зайшла в глухий кут, і в цьому нібито є провина ветеранів.

Чоловіки, які повернулися після В’єтнаму в 1970-х, теж почувалися не в своїй тарілці. У фільмі “Таксист” Мартіна Скорсезе молодий Роберт де Ніро грає такого ветерана, який намагається облаштуватися у Нью-Йорку.

Через В’єтнам пройшли в тому числі строковики, і по поверненню їх вважали “чи то дивними, чи то радикальними”, каже Галушко.

Було поширене таке поняття, як “в’єтнамський” чи “афганський синдром”, зараз ми його знаємо як ПТСР, що як діагноз офіційно визнали тільки в 1980 році.

Хоч уже з 1960-х на Заході піклувалися про ветеранів краще – з’явилися пандуси, іклюзія та розуміння інших їхніх потреб.

Зараз у ставленні до ветеранів у світі рівняються на США, каже історик та сержант ЗСУ Володимир Бірчак.

Там існують різні програми – спеціалісти працюють і з родинами, готуючи їх до повернення батька, сина чи дідуся.

Але реінтеграція все одно залишається проблемою і викликом для держави та суспільства.

“Якби шанобливо у США не ставилися до ветеранів, після війн в Афганістані й Іраку там щороку відбуваються десятки тисяч суїцидів”, – каже Бірчак.

Попри зусилля сім’ї все одно руйнуються, а тисячі військових опиняються на вулиці, “тому що їм не вдається реалізуватися”.

Конфлікти можуть почастішати

Яким шляхом у ставленні до ветеранів піде Україна?

Це важко спрогнозувати, тому що війна триває і попри мирні перемовини кінець не вимальовується.

Але соціолог Любомир Мисів налаштований оптимістично. На цей раз надто багато людей залучені у війні, ставлення до них буде позитивнішим і не піде на спад так, як це було під час АТО, вважає він.

“Коли такий фактор як війна зникне, ставлення до ветеранів буде спокійним, середньостатичним, а не піднесеним, і це нормально”, – каже Анастасія Селянінова із УВФ.

Підпис до фото, Військові, ветерани та родичі на Личаківському кладовищі вшанувують пам’ять загиблих воїнів, травень 2025 рокуВійськові та експерти кажуть, що зважаючи на прірву, яка з кожним днем усе більше розширюється між цивільними і військовими, держава має негайно почати готуватися до реінтеграції останніх у суспільство.

І сприяти або ж не заважати активістам, які вже цим займаються – створюють різні секції, хаби та клуби для ветеранів.

Із кожним опитуванням, розповідає соціолог, українці усе вище оцінюють ризик виникнення серед ветеранів таких негативних явищ як психоемоційна нестабільність, труднощі з отриманням медичної допомоги, проблеми з пільгами, конфлікти в сім’ї, безробіття, зловживання алкоголем чи наркотиками, злочинність та самогубства.

Самі ж ветерани оцінюють такі ризики ще вище.

Це вказує на те, що хоч масового негативу до ветеранів не буде, каже Мисів, побутові конфлікти, от як із пандусом у Львові, в найближчому майбутньому можуть почастішати.