“Тата поховали на городі, де росли троянди”. Як розділені фронтом українські сім’ї не можуть попрощатися...

• • Author, Вікторія Приседська
  • Role, BBC Україна
• 32 хвилин(и) тому

Коли вмирає близька людина, можливість поховати її є важливим ритуалом, який споконвіку допомагав людям долати горе втрати.

Війна Росії проти України позбавила цього права багато родин, які опинилися по різні боки фронту – на підконтрольній уряду території та на окупованих росіянами землях.

Доїхати до свого дому в окуповані міста і села більшість українців не можуть не лише через активні бойові дії, а й через жорстку перевірку, яку застосовує проти них Росія на кордоні.

В результаті їхніх близьких хоронять чужі люди – сусіди, знайомі. Неможливість попрощатися, а іноді навіть знати місце, де похована рідна людина, залишає глибоку рану.

Ще болісніша невідомість – чи буде колись шанс приїхати туди, де знайшли свій останній спочинок рідні.

Село, якого більше немає

“Я дізналась про загибель одразу трьох членів своєї родини – тата, бабусі й дідуся”, – каже Марія. BBC Україна не називає справжнього імені дівчини заради її безпеки, але у нас є її особисті дані та підтвердження історії.

Це сталося в середині лютого, а загинули вони у січні. Майже місяць Марія нічого не знала про своїх близьких.

Дівчина родом із маленького села на Донеччині, яке лежить на лінії фронту фактично з 2014 року. Сама вона вже багато років живе у Києві, але на Донеччині залишалися її батьки й бабуся з дідусем.

Восени 2024-го, після захоплення Вугледара, російські війська почали тиснути в напрямку Курахового. Крихітне мальовниче село Марії, де до війни мешкало менш ніж тисяча людей, опинилося на шляху планів Володимира Путіна захопити всю Донецьку область.

Марія з тривогою спостерігала, як лінія фронту почала стрімко наближатися до дому її батьків.

“Ще влітку тато працював на городі, щось там саджав, навіть робітників найняв, щоби допомагали йому по господарству”, – каже дівчина.

А вже з вересня почав зникати зв’язок, світло й вода. З того часу Марії мало коли вдавалося додзвонитися до батька, але щоразу вона просила його виїжджати у безпечніше місце. Це були короткі розмови, під час яких вона чула, як на задньому фоні бахкає артилерія.

Підпис до фото, Просування російських сил на Донбасі“Ти радієш, що вдалося додзвонитися до тата, але коли кладеш слухавку, розумієш, що вже в наступну секунду його може не стати”, – каже дівчина.

Мама Марії виїхала раніше, а батько відмовлявся – в селі залишалася його 87-річна мама, бабуся Марії, та чоловік бабусі – обидва вже дуже старенькі. Батько пояснював, що вони не витримають переїзд. А бабуся, яка в дитинстві пережила німецьку окупацію, казала: “Я пересиділа німців, і цих пересиджу”.

“Думаю, вони просто не могли до кінця осягнути весь жах, усю жорстокість цієї війни”, – каже Марія.

Потім і ці короткі дзвінки припинилися – російська армія насувалася. Марія та її батько надсилали одне одному короткі СМС-ки, але й вони згодом вже теж не доходили.

“Мені було від цього дуже сумно, – каже дівчина. – Я уявляла, як це – навколо війна, а ти кудись пишеш у порожнечу і не знаєш, чи тебе взагалі хтось чує на тому боці”.

У грудні вона дізналася, що їхній дім, в якому вона виросла, зруйнований. Марія пізніше знайшла його на відео з дронів, яке поширювали в російських пабліках.

Будинок сильно вигорів, стояв без даху, з вибитими вікнами.

Батько разом із сусідом перейшов жити до підвалу, який облаштував ще до початку російського наступу. Він поставив там пічку, деякі меблі, там також була їжа – Марія сподівалася, що він зможе там протриматися.

Але він щодня ходив до бабусі Марії, яка жила на іншому боці села. Він носив їй хліб та інші продукти.

Під час одного такого походу, як припускає Марія, її батька поранило вибухівкою з дрона.

Марія до кінця не знає подробиць того, що сталося. Про загибель батька розповів один із мешканців села, якому вдалося вибратися на окуповані території. Дівчина по крихтах збирала інформацію з розповідей знайомих, а також з уривчастих повідомлень у сільському чаті. Багато сусідів виїхали ще до початку активних боїв, і у селі лишалися літні люди.

Як розповіли Марії, її батько повернувся поранений додому, зайшов у зруйнований будинок, ліг на диван і помер. Його поховали на городі біля будинку, де батьки Марії вирощували троянди.

Із сільського чату дівчина також дізналась, що її бабуся з дідусем намагалися пішки дістатися до сусіднього міста й загинули по дорозі.

“Напевно, я вже ніколи не дізнаюсь точно, що сталося. Але я можу лише уявити, що там мало відбуватися, щоби старенькі люди, бабуся ледь ходила, наважилися кудись іти пішки”, – каже Марія.

Бабусю Марії й її чоловіка змогли поховати тільки через півтора місяця.

В середині січня російська армія захопила Курахове, до кінця лютого село Марії вже було окуповане росіянами.

На відео, які Марія знаходила в інтернеті, дівчина намагалася роздивитися, що лишилося від нього після приходу російської армії.

“Там кожен сантиметр землі випалений, розтрощений, розчавлений. Диво, що комусь із людей вдалося там вижити”, – каже Марія.

Вона думає про те, якими були останні дні її рідних, що вони їли, де вони спали, чи була в них гаряча їжа, чи могли вони бодай випити чаю.

“Це ж зима. Я коли про це думаю, у мене серце розривається на шматки”, – каже Марія.

Найбільшого болю їй завдає неможливість повноцінно відгорювати смерть її рідних, покласти квіти на могили та хоча б знати, де ці могили.

Марія каже, що досі підсвідомо не вірить, що вони загинули.

“Я ніколи не думала, що похорон такий важливий ритуал, – каже дівчина. – Коли ти знаєш, що людина померла і ти бачиш це. І ти перестаєш торгуватися з всесвітом про долю своїх рідних. Ти знаєш, що є місце, де вони знайшли спочинок, ти знаєш, як це місце виглядає. І це, виявляється, дуже важливо”.

Сусідів, які залишалися в селі, вивезли на окуповану територію російські волонтери. Повернутися зараз ніхто не може через замінування та бої зовсім поруч. А тому навіть попросити когось поїхати туди, подивитись і розпитати, немає можливості.

Село Марії було таким крихітним, що на деяких мапах його навіть немає. Тепер його фактично немає і в реальності.

Немає батьківського саду з яблуками та персиками і маминого ставка з лататтям і трояндових плантацій – маленького бізнесу, який був у батьків дівчини.

“Там було так красиво, троянди до горизонту… Все це просто розтоптали, так, наче життя моїх батьків, моєї бабусі не мало ніякого значення”, – каже дівчина.

Розділені

Скільки українців залишається зараз на окупованих Росією територіях підрахувати складно. Перешкоджають цьому військові дії, примусова російська паспортизація, міграція населення та переселення на ці території російських громадян.

Остання цифра, яку називала українська влада у червні минулого року, це близько 6 мільйонів людей. Центр Економічної стратегії теж минулого року оцінював їхню кількість у 5 мільйонів.

За даними правозахисників, у 2024 році понад 800 тис. українців виїхали з окупованих територій. Є й ті, хто повертається. BBC Україна відомо про такі випадки, але даних щодо їхньої кількості теж немає.

Після захоплення влади на частинах Донеччини і Луганщини проросійськими бойовиками у 2014 році, лінія розмежування розділила багато українських родин. За наступне десятиліття вона перетворилася на прірву.

Ще під час пандемії ковіду проїзд через пункти пропуску з боку України заблокувало керівництво самопроголошених республік “ДНР” і “ЛНР”. Ті, кому потрібно було потрапити на підконтрольну Києву територію, їхали через Росію, двічі перетинаючи “кордони” – спочатку між “ДНР” і РФ у Ростовській області, а потім між РФ і Україною – в Харківській чи Сумській.

А у 2022 році з початком повномасштабного російського вторгнення лінія розмежування стала активним фронтом. Шлях з окупованого Сходу до підконтрольних Україні міст тепер пролягав через Росію, країни Балтії та Польщу, перетворившись на кількаденне випробування.

Але з жовтня 2023 року російська влада обмежила й цю можливість. Зараз єдиний спосіб для українців дістатися до своїх домівок у Донецьку, Маріуполі, Бердянську та інших окупованих містах – через аеропорт “Шереметьєво”.

Для цього вони мають спочатку добратися до Білорусі й там сісти на літак до Москви, або прилетіти з інших аеропортів, з яких є прямі регулярні рейси до “Шереметьєва”. Там всі громадяни України обовʼязково проходять фільтрацію.

Це правило стосується тих, хто має лише паспорт громадянина України, пояснили BBC Україна у громадській організації “КримSOS”. Якщо у людини є ще паспорт РФ (Росія проводить на окупованих територіях примусову паспортизацію), то вона їде так, як їй зручно, але до них також застосовують фільтраційні заходи.

“Будь-який в’їзд на тимчасово окуповані території це рулетка – пропустять не пропустять, заарештують не заарештують”, – кажуть правозахисники.

Шереметьєво

Щоби наважитися на цю подорож – важку, коштовну і небезпечну – має бути вагома причина.

У Світлани така причина була. Імʼя жінки та деякі її особисті дані ми змінили заради її безпеки, BBC Україна має підтвердження її особи.

Минулої осені чоловік Світлани, з яким вона прожила все життя, виховала дітей і мала вже онуків, раптово помер.

Це сталося в їхній квартирі в Луганську. Після 2014 року Світлана переїхала до Києва, де жили їхні діти, а чоловік залишився, бо не хотів залишати свій дім, в якому прожив багато років. Світлана час від часу приїжджала до нього в окупований Луганськ, доки дорога не стала надто складною.

Коли почалася повномасштабна війна, Світлана була в Чехії. Там вже кілька років жила її дочка, і вона приїхала допомогти їй з онуками.

Одного дня чоловік Світлани припинив відповідати на дзвінки, і вони з донькою забили на сполох. Родичів чи близьких знайомих у Світлани в Луганську не залишилося, і потрапити в квартиру лише наступного дня зміг сусід. Він також допоміг організувати похорон, на якому не було нікого з близьких Світлани та її чоловіка.

Розбита горем, Світлана почала дізнаватися, як їй потрапити до Луганська. Вона читала телеграм-чати, де люди розповідали про свій досвід і про фільтрацію в московському аеропорту. Багатьох із них не пропускали.

Один із таких чатів, який дослідила BBC Україна і який має назву “Отказники Шереметьево”, має понад 20 тисяч учасників. В ньому обговорюють дорогу, перевірку в аеропорту російськими службами безпеки і головне – які шанси пройти “фільтрацію” та потрапити до свого дому чи до родичів на окупованих.

Через кілька тижнів після смерті чоловіка Світлана наважилася на подорож. Діти допомогли їй з покупкою квитків, адже пенсії Світлани не вистачило б на таку поїздку. Дорога до “Шереметьєво” зайняла у жінки майже три дні – вона доїхала спочатку до Вільнюса в Литві, переночувавши там, вирушила автобусом до Мінська, там знову залишилась на ніч, адже літак до Москви був уранці.

В аеропорту “Шереметьєво” у Світлани та кількох її попутників, які також мали проходити фільтрацію, одразу взяли відбитки пальців, перевірили паспорти і сказали чекати. Чекати довелося кілька годин.

Разом зі Світланою на перевірку очікували інші люди, хтось їхав у Маріуполь, хтось у Бердянськ. Були й жінки з дітьми і дуже літні люди, хтось навіть на візку.

В якийсь момент у Світлани забрали телефон і планшет, попросивши паролі від них та від акаунтів у соцмережах. Коли Світлану нарешті викликали на допит, девайси їй вже повернули й на них був наклеєний зелений папірець.

“Я подумала, це означає, що в них нічого (підозрілого. – Ред.) не знайшли”, – каже Світлана.

Вона розповідає, що не користується активно соцмережами, була підписана на кількох блогерів, але видалила ці підписки перед поїздкою. Вона також про всяк випадок видалила з телефону контакти людей, яких не дуже добре знала і з якими колись могла контактувати у побутових справах.

Розмова Світлани зі співробітником російської Федеральної служби безпеки тривала близько 40 хвилин.

Він розпитував про все її життя – де вчилася, як потрапила до Луганська (Світлана народилася в іншому місті тодішнього Радянського Союзу), питав про роботу і чому вона переїхала до Києва у 2014 році.

Були питання й про її життя за кордоном, наприклад, чи вчить вона там мову, а також про дітей, співробітник записав всі їхні дані й контакти. Коли Світлана пояснила, що їде залагодити справи після смерті чоловіка, її також запитали, чи планує вона повертатися.

“Я хвилювалась, але говорила все чесно, нічого не приховувала”, – каже жінка.

Коли розмова закінчилася, Світлана була впевнена, що її пропустять. “Я ж сказала, що там помер мій чоловік, тому й їду”, – каже вона.

Через деякий час її запросили в інший кабінет, у неї взяли з рота мазок, ще раз відбитки пальців і попросили поставити підпис на якомусь документі. Після цього її викликали ще в одну кімнату, і там оголосили, що їй заборонений вʼїзд на територію Росії.

“Я була в паніці, запитувала, чому, але ніхто нічого не пояснював”, – каже Світлана.

Паспорт їй віддали вже під час посадки на зворотний рейс до Мінська.

Як Світлана зʼясувала пізніше, її не пропустили на підставі статті про загрозу безпеці Російській Федерації. Вʼїзд їй заборонений до завершення “спеціальної військової операції”, як влада Росії називає свою війну проти України.

За даними російської прикордонної служби на квітень цього року, з початку дії режиму фільтрації у жовтні 2023-го (тобто за півтора року) до “Шереметьєво” прибули понад 135 тисяч громадян України. 30 тисячам із них відмовили у в’їзді – тобто не вʼїхав приблизно кожен пʼятий. Україна не може підтвердити чи спростувати ці дані.

Співробітники російської Федеральної служби безпеки регулярно звітують у ЗМІ про те, що під час фільтрації вони виявляють “небезпечних” громадян України.

За словами російських силовиків, у телефонах та ноутбуках українців виявляли “пости на підтримку бойовиків київського режиму, образливі висловлювання на адресу російської армії та фотографії Адольфа Гітлера”.

У телеграм-чаті “Отказники Шереметьево” є історії про те, як люди намагалися проїхати на похорон родичів або попрощатися з близькою людиною, яка помирала, але їм відмовили у вʼїзді.

Інші учасники групи пояснюють – немає гуманітарних причин, з яких вас можуть пропустити, єдина умова – успішне проходження фільтрації.

Як можна припустити з багатьох коментарів у чаті, важливою під час перевірки є демонстрація лояльності російській владі.

Громадян України запитують про їхнє ставлення до війни, яку Росія веде на їхній території, вбиваючи їхніх співвітчизників, декого просять на камеру порвати український паспорт.

Тільки з російським паспортом

Українські правозахисники розповідають, що похорон на окупованих територіях став ще одним інструментом тиску на мешканців, який застосовує окупаційна адміністрація.

Поховати людину фактично неможливо без російського паспорта, пояснює BBC Україна засновник Східної правозахисної групи Павло Лисянський.

Він каже, що паспорт громадянина Російської Федерації необхідний, щоб отримати місце цвинтарі, викопати могилу, сплатити інші ритуальні послуги.

“Без паспорта ти також не можеш забрати тіло померлого з морга, а російські морги зберігають тіла сім днів, а потім утилізують”, – каже правозахисник. (З поважних причин строк можуть продовжити до 14 днів, але потім, якщо тіло не забрали, його вважають незатребуваним і передають на поховання за рахунок держави).

Правозахисниця Віра Ястребова також звертає увагу на “непосильну” для родин вартість похорону в Донецьку.

Щоб поховати там людину, необхідно укласти договір з компанією-монополістом, яка пропонує ритуальні послуги. За її словами, поховання може обійтися у 80 тис. руб. (понад 40 тис. грн.), а державна компенсація в гривневому еквіваленті дорівнює близько 4,5 тисяч, і щоби отримати її потрібен російський паспорт.

Днями Верховна Рада ухвалила закон про множинне громадянство, один із пунктів якого може торкнутися мешканців окупованих територій.

Закон, який ще має підписати президент і який може набрати чинності через шість місяців, дозволить українцям мати паспорти кількох країн, за винятком тих, у кого є російське громадянство.

На думку правозахисників, це створює проблему для жителів окупованих територій, які брали російський паспорт під примусом, адже тепер вони ризикують втратити громадянство України.

Водночас в уряді наголошують, що у законі підстави втрати громадянства чітко прописані і вони стосуватимуться людей, щодо яких є однозначні докази діяльності проти національної безпеки та інтересів України. Це участь у війні проти України або в окупаційній адміністрації на захоплених РФ територіях, а також вироки судів за злочини проти України.

Правозахисник Лисянський також звертає увагу, що Росія використовує паспортизацію для виправдання військової агресії.

“Вони почали роздавати паспорти на Донбасі ще до повномасштабного вторгнення, а потім заявили, що там живуть мільйони їхніх громадян, – каже він. – Так було в Абхазії, у Придністровʼї, а потім в Україні. Тобто це певний алгоритм дій”.

Водночас правозахисні організації допомагають родичам померлих на окупованих територіях громадян отримати українські свідоцтва про смерть.

Для цього потрібно через суд встановити факт смерті людини.

“Ми збираємо максимальну кількість документів для суду – свідоцтво про смерть, видане адміністрацією окупованих територій, медичну довідку про смерть, довідку про поховання, іноді навіть фото могили”, – розповідає BBC Україна юристка ГО “КримSOS”.

Рішення суду отримати не так просто, тому що деякі судді вимагають оригінали документів або щоби паспорт не був прострочений, хоча під час воєнного стану це дозволяється, каже юристка.

У реєстрі судових рішень України десятки тисяч таких справ – адже частина українських територій є фактично під тимчасовою окупацією вже понад 11 років.

“Це дуже тяжко для людей, – каже юристка “КримSOS”. – Коли родичі на підконтрольній території, а померлі – на окупованій, і це часто можуть бути батьки”.

“Людина не може туди дістатися, не може попрощатися зі своїми близькими. Їх хоронять чужі люди, сусіди, знайомі. Це дуже боляче”.

…

Марія сподівається, що колись вона зможе поїхати в своє село, знайти могили тата й бабусі з дідусем, покласти квіти і попрощатися.

А також проститися зі місцем, сповненим її дитячих спогадів.

“Якщо цього не станеться, це буде рана, яка ніколи не загоїться. Це неможливість поставити крапку для себе”, – каже Марія.

Засушені троянди із саду її батьків лежать у неї в шухляді.

Підписуйтеся на нас у соцмережах