“День бабака”: як захисники українського неба бʼються з російськими дронами

Підпис до фото, На передовій у Сумах українські вояки намагаються перехопити близько 100 російських безпілотників щоночі

• • Author, Орла Герін
  • Role, Провідний міжнародний кореспондент
• 46 хвилин(и) тому

Коли вечірнє світло починає згасати, з-за лісу виходить кілька українських військових, щоб зустрітися з ворогом у нерівнім бою. Їхня місія – збити безпілотник-вбивцю ХХІ століття зброєю, розробленою в останні дні Першої світової війни.

У Сумській області на північному сході України, що межує з Росією, такі бої відбуваються щоночі.

Одразу після того, як ми приєдналися до військових, у небі витала небезпека, а на землі — напруга та адреналін.

Командир із позивним “Єгер” прикутий до екрана, на якому висвітлюються скупчення червоних цяток. Кожна з них свідчить про безпілотник, здатний зруйнувати невелику будівлю. У небі над Сумами та сусідньою Чернігівською областю їх було вже 30.

Дві вантажівки з плоскими платформами виїздять на галявину – у задній частині кожної з них – важкий кулемет і навідник, що ретельно стежить за небом. Вантажівки оточують солдати з легкими кулеметами напоготові.

Ми почули гудіння пропелерів, перш ніж побачили дрон — ледве помітний. Військові відкрили вогонь — усі гармати стріляли в унісон, — але дрон зник удалині.

Як часто буває на війні, не обійшлося без спалахів гумору. “Ви зрозумієте, коли прилетить наступний дрон, – той низькорослий хлопець почне нервувати”, — сказав “Єгер”, вказуючи на одного зі своєї команди.

Підпис до фото, Кожна червона цятка – це дрон над СумамиКоли сутеніє, дрони продовжують наближатися, а вояки продовжують намагатися їх збити. Але що вони відчувають, коли дронам вдається проскочити, як це відбувається з більшістю з них?

“Ну, це не дуже добре”, – похмуро каже “Єгер”, відводячи погляд.

“Ви відчуваєте легкий смуток, але, чесно кажучи – як ви бачили – немає часу на емоції. Одне приходить, а одразу за ним може з’явитися інше. Ви працюєте в цьому ритмі. Якщо його збили – добре, якщо ні, ви знаєте, що за вами є інші команди, які також будуть це робити”.

Він та його люди є “мобільним пожежним підрозділом” 117-ї бригади територіальної оборони України, – всі місцеві жителі намагаються захистити не лише своє рідне місто, а й свою країну. Більшість російських безпілотників пролітають через цей регіон і заглиблюються далі в Україну.

“Вони налітають величезними хвилями, часто летять на різній висоті”, — каже Єгер.

“Коли хмари густі, вони літають над хмарами, і ми їх не бачимо. І їх дуже важко виявити, коли йде дощ”.

Сто “шахедів” за ніч – це стандарт для Сум.

До підрозділу Єгеря входять фермер (“тепер я займаюся чимось іншим у полі”, жартує він) та будівельник. Сам “Єгер” – колишній лісничий і боєць змішаних єдиноборств.

Тепер він бореться з ворогом, якого ледве бачить.

“Це одне й те саме щодня, знову і знову, – каже він. – Для нас це як День бабака”.

“Найгірше те, що роки минають, – додає будівельник Курбан, – і ми не маємо гадки, як довго все це триватиме”.

Підпис до фото, “Єгер” очолює підрозділ місцевих жителів, які намагаються захистити Суми та решту України від російських безпілотниківБагато дронів у небі над Сумами тієї ночі прямували до столиці, Києва. “Єгер” та його люди знали це. Ми також. Це усвідомлення лякало.

Киян попередили про повітряну тривогу, але протиповітряна оборона столиці була перевантажена під час дев’ятигодинної атаки. За даними українських ВПС, до ранку місто вразили майже 280 ударних безпілотників та дві балістичні ракети. У наступні кілька днів стало відомо про 30 загиблих.

На четверте літо війни в Україні поля навколо Сум всіяні кукурудзою та соняшниками, які ще не розквітли, а також урожаєм “зубів дракона” – бетонних трикутників, які можуть зупинити танки.

Минулої осені картина була зовсім іншою. Українські війська змінили ситуацію, перейшовши кордон із Росією та захопивши територію в сусідній Курській області.

До березня цього року більшість українських військ було витіснено звідти, хоча головнокомандувач ЗСУ нещодавно заявив, що Україна все ще утримує там певну територію. У травні президент Зеленський попередив, що 50 000 російських військових були стягнуті “в напрямку Сум”.

До червня понад 200 сіл і селищ Сумської області евакуювали, оскільки російські вояки повільно просуваються вперед.

Досі немає жодних ознак масштабного наступу, але президент Путін хоче створити “буферну зону” вздовж кордону та говорить про загрозу місту Суми.

“У нас немає завдання захопити Суми, але я не виключаю цього”, – сказаві він.

Президент Зеленський каже, що плани Росії щодо Сум є “божевільними, як завжди”.

Увага: наступний розділ містить тривожні подробиці

Війна, яку веде Росія, вже наблизилася до 37-річної Маргарити Гусакової, загрожуючи її селу. Вона попередила свою сестру, щоб та не приїжджала, бо там вибухи.

“Вона все одно приїхала, — каже Маргарита, — і місяць все було добре, тихо і мирно, поки ми не сіли в той автобус”.

Вранці 17 травня сестри разом з іншими родичами сіли в мікроавтобус, щоб поїхати до міста.

“Я пам’ятаю, як ми приїхали, сіли в автобус, як ми сміялися, раділи, – каже Маргарита. – Потім ми почали їхати, і це сталося”.

Автобус був розірваний російським безпілотником під час атаки, загинули дев’ять людей – усі цивільні – включно з матір’ю, сестрою та дядьком Маргарити.

Саму її витягли з-під уламків із розтрощеною правою рукою, яку тепер тримають сталеві стрижні.

Підпис до фото, Маргарита втратила матір, сестру та дядька внаслідок удару дрона по її автобусу. Вона вижила, залишившись із покаліченою рукою.Її мучать і втрата, і те, що вона побачила.

“Я відкрила очі, а автобуса не було, – каже вона, і її голос починає зриватися. – Я озирнулася, а голова моєї сестри відірвана. Моя мама теж лежала там із раною у скроні. Мій дядько випав з автобуса, було видно його мізки”.

Ми зустрілися в Сумах у заваленому мішками з піском приймальному центрі для евакуйованих. Маргарита сиділа надворі на дерев’яній лавці, шукаючи розради в сигареті. Вона сказала мені, що планує поїхати до дому іншого родича, але боїться, що її восьмеро дітей також можуть бути там у небезпеці.

“Можливо, нам доведеться тікати ще далі, – каже вона, додаючи: Скрізь страшно. Мені страшно не за себе, а за дітей. Я мушу їх врятувати. Це головне”.

Поки ми розмовляли, над головою завила сирена повітряної тривоги – звук такий знайомий, що Маргарита не відреагувала. Як і всі навколо.

“Тепер ми біжимо лише на вибухи, – пояснив український журналіст, – і лише якщо вони гучні та близько”.

Підпис до фото, Вояк на позивний “Студент” пережив руйнування стосунків через роки війниУ Сумах мало говорять про припинення вогню, не кажучи вже про припинення найбільшої війни в Європі з 1945 року.

Президент США Дональд Трамп більше не стверджує, що може досягти миру за один день. Він втягнутий у нову війну, бомбардуючи іранські ядерні об’єкти.

Переговори між Росією та Україною посприяли лише обміну полоненими та поверненню тіл. Президент Путін, схоже, підбадьорився та посилює свої вимоги.

Ми йшли вибоїстою стежкою вглиб лісу, щоб зустріти щойно прибулих на передову солдатів. Вони проходили тренування на віддаленому полігоні. Серед групи був загартований у боях 35-річний чоловік з поголеною головою та густою бородою із позивним “Студент”.

“Думаю, що війна не закінчиться в найближчий рік чи два, – сказав він мені. – І навіть якщо вона закінчиться через шість місяців якимось припиненням вогню, вона знову почнеться через чотири чи п’ять років. Президент Путін має імперіалістичні амбіції”.

Війна завдає ран – видимих ​​і невидимих.

“Студент” відправив свою родину за кордон у пошуках безпеки невдовзі після повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року і з того часу не може бачитися зі своїми двома доньками.

Його дружина зустріла когось іншого та розлучилася з ним. Інші вояки, яких ми зустріли, також розповідали про розірвані стосунки та шлюби, які зруйнувалися під тиском війни.

“Студент” описує війну як “кров, бруд і піт” і не намагається приховати її ціну. “Ми приєдналися до нашого батальйону, взводом із 30 сусідів, – розповів він мені. – Сьогодні в живих залишилося лише четверо з нас”.

За участі Вієцке Буреми, Мооса Кемпбелла та Володимира Ложка