“Він просто стік кров’ю у мене на руках”. Нові свідчення про вбивство азовців в Оленівці

Підпис до фото, Акції на підтримку полонених азовців, які пережили напад в Оленівці, відбуваються в різних міста

• • Author, Жанна Безп’ятчук
  • Role, ВВС Україна, Київ
• 4 хвилин(и) тому

“Якби українці, які ще залишаються в полоні, знали, що їх так підтримують, що їх так чекають, – то це додало б їм сил ще більше триматися. Адже після Маріуполя та “Азовсталі” стільки всього відбулося, – каже Олександр Веренготов, азовець, який повернувся з полону в 2025-му.

Олександр відзначає, як приємно був вражений тим, що в Україні постійно відбуваються акції на підтримку полонених. На них окремо згадують азовців, які пережили напад на Оленівську тюрму 28 липня 2022 року. Після повернення з полону він сам до них долучається.

У цьому році вперше пам’ять вбитих в Оленівці українських військових Україна вшанувала на державному рівні. 28 липня стало днем-символом скорботи за тими українськими захисниками, які були страчені, закатовані та загинули в російському полоні.

Є випадки загибелі полонених українців не лише в Оленівці, але й в інших тюрмах РФ.

Водночас українська держава, правозахисники та родини азовців наполягають на незалежному та повному розслідуванні того, що сталося в Оленівській виправній колонії № 120 у ніч проти 29 липня 2022-го.

І хоч доступу до місця злочину немає, а Росія могла знищити докази, юристи радять збирати всі можливі свідчення та дані. Для них має ще настати час, щоб встановити всю правду про події в “бараку 200”.

У нашвидкуруч приготовленому для полонених промисловому ангарі за два дні до нападу розмістили 198 азовців. Цей ангар увійшов в історію як “барак 200”. Спочатку за кількістю розміщених полонених. Але невдовзі ця назва закріпилася за ним через їхнє масове вбивство там.

Офіційно від вибухів та пожежі, що сталися в ангарі в ніч проти 29 липня 2022 року, загинули щонайменше 53 військовополонених, понад 130 отримали поранення. Медійній ініціативі за права людини вдалося незалежно верифікувати список із 47 загиблих військових.

ВВС також розслідувала, що могло статися в Оленівській тюрмі. Експерти, свідчення експолонених та OSINT-дані заперечили російську версію подій. РФ стверджує, що Україна нібито сама вдарила по своїх полонених з допомогою HIMARS. Зробила це, мовляв, для того, щоб ті не свідчили про свої злочини проти цивільних, скоєні за наказом президента Зеленського.

Російську версію також згодом заперечив спеціальний звіт ООН. Її експерти вказали на те, що, ймовірно, по колонії вдарили з артилерії зі східного напрямку. В Офісі Генпрокурора уточнили, що йдеться про удар з боку Донецька-Шахтарська. Українські війська були розташовані західніше від колонії.

У треті роковини Оленівської трагедії міністр закордонних справ України Андрій Сибіга закликав Міжнародний кримінальний суд видати ордери на арешт усіх винних у навмисному вбивстві військовополонених.

Ті, хто вижили

Для розслідування цього злочину цінність мають свідчення тих військових, які вижили в зловісному “бараку 200” й нещодавно повернулися додому. Серед них – Олександр Веренготов та Дмитро Тищенко.

32-річний Олександр з позивним “Малік” родом з Бердянська. Після удару по Оленівці він опинився з осколковими пораненнями в донецьких лікарнях. Звідти його перевели в СІЗО-2 Таганрога, а згодом – до СІЗО-2 у Камишині Волгоградської області.

22-річний азовець Дмитро Тіщенко з позивним “Веб” також повернувся з полону навесні 2025-го. У хлопця був дуже довгий і важкий шлях додому на рідну Дніпропетровщину: після Оленівської колонії та донецького шпиталю його перевели до Калінінської колонії № 27, далі були СІЗО в Донецьку, Кіровська колонія № 8 на Донеччині й СІЗО в Пермській області.

Після удару по “бараку 200” Дмитра, напівпритомного, з пробитими легенями та пораненою рукою, наглядачі колонії записали в список “200-х”. У лікарні він також опинився в списку загиблих в Оленівці. “Ну ладно, живи, малий”, – казав йому охоронець з колонії під час евакуації.

Олександр та Дмитро розповіли ВВС Україна, що саме вони пам’ятають про події перед атакою по Оленівці, про сам удар, а також про евакуацію поранених і медичну допомогу їм.

Нижче наводимо важливі деталі й факти з їхніх розповідей.

Підпис до фото, Супутниковий знімок тюрми після удару не виявив руйнувань, які властиві удару HIMARS, як пояснили ВВС експерти Перед ударом по колонії

“За день до того, як оце все відбулось, до нас приходили якісь їхні робітники вдень. Вони додавали по периметру колючий дріт, тобто посилювали паркан, щоб ми не втекли. І ще один чоловік якийсь приходив і всередині біля електрощитової крутився, щось там робив”, – пригадує Олександр.

Цю електрощитову запам’ятав і Дмитро, й інші азовці, з якими спілкувалася ВВС. Вони пригадують, що спочатку вона була відкрита, а після приходу електрика її закрили. Електрощитова була розташована в епіцентрі вибухів. Але довести, що там щось заклали, наразі дуже складно чи й не можливо.

Дмитро також бачив, як неподалік від ангара охоронці копали й зводили фортифікації. Ті виглядали як капоніри, шанці для ведення вогню. “Я ще звернув увагу на це. Подумав, чого це вони аж так”.

Крім того, завдяки випадку, що фактично врятував йому життя і який він, відповідно, добре пам’ятає, спливла нова подробиця.

Перед ударом по “бараку 200” з нього вивезли всіх “300-х”, тобто військових, у яких були якісь серйозні поранення. Один із них перед від’їздом запропонував Дмитру перебратися на його зручніше ліжко.

“Це врятувало мені життя. Бо якби я лишився на тому ліжку, що в мене було до цього, я б загинув. У тому квадраті всі хлопці згоріли. Згодом у полоні я зустрів того хлопця, що запропонував мені переїхати на його ліжко. Я йому подякував і сказав, що я його боржник”, – розповідає Дмитро.

Таким чином, в ангарі лишили лише здорових.

Увечері 28 липня перед вечерею азовців вишикували. О 22-й годині мали виставити чергового на виході з барака на всю ніч. Двері до ангара мали бути зачинені.

“В ангарі були величезні ворота, металеві, товсті, міцні. І туалет на вулиці був викопаний. І щоб вночі до нього сходити, випускали тільки по одній людині. Вони на цьому зробили акцент. Перший вибух був у районі цих воріт. Моя думка така: що вони, можливо, хотіли пошкодити їх, щоб нас там забарикадувало, щоб ми не могли вибратися. А другий вибух пролунав у районі другого входу до спального приміщення”, – розповідає Олександр Веренготов.

Він також пригадує, що після вибухів вихід залишився цілим, але там була пожежа в епіцентрі вибуху.

Дмитро Тіщенко зауважує, що ці вхідні двері були настільки великими, що навряд чи їх можливо було завалити.

Після відбою хлопець чув залп російської установки “Град” поруч із колонією.

Від Оленівки до фронту тоді було 14 кілометрів. Азовці часто чули ближні виходи “Граду”. Прильотів після них не було. Але цього разу доволі швидко після цього залпу сталися вибухи просто на вході до їхнього барака й миттєва величезна пожежа.

Підпис до фото, Олександр Веренготов родом з Бердянська, прослужив в “Азові” 10 роківУдар по “бараку 200”

Досі українське слідство, свідки удару по Оленівці, експерти ООН та незалежні експерти озвучували три основні версії щодо того, яку зброю і в який спосіб використали проти азовців.

Українське слідство розглядає версію з термобаричною зброєю. Її боєприпаси могли закласти ізсередини й привести в дію дистанційно.

Радянський гранатомет “Шмель” або його потужніша російська модифікація “Рись” – це однотактна термобарична зброя. Окрім таких гранатометів, є ще двотактна термобарична зброя. Саме її вибухом можна керувати дистанційно.

ООН у своєму звіті вказали на артилерійські снаряди, що летіли зі сходу. В цьому випадку імовірним є використання російського корегованого артбоєприпасу “Краснополь” калібру 152 мм.

Ще одна версія – це могла бути комбінована атака, де удар ззовні доповнили детонацією швидкозаймистих боєприпасів ізсередини.

“Я почув два вибухи. Перший відбувся ближче до основного виходу з ангара, а другий вже в самому ангарі”, – розповідає Олександр Веренготов.

Він пригадує, що після першого вибуху ще спав. “Коли відбувся другий вибух, то я вже відчув його на собі. Я в спальнику спав. Він почав на мені горіти, плаватись. Я скинув спальник і побачив на собі поранення. І ще не міг зрозуміти, що відбувається. Такий шум, пилюка, крики, а також величезне полум’я з правої сторони. Скловата вся горіла”.

“Загоряння було дуже швидким. Скрізь горіла скловата, яка не так легко горить, як мінеральна вата”, – пригадує Дмитро. Згодом у лікарні, крім крові й мазуту, на своєму тілі він виявив якусь ще сторонню рідину, що запеклася.

Продираючись назовні з розпеченого барака, хлопець знепритомнів на якусь мить. Але отямився й зібрав усі свої сили, щоб вибратися звідти.

Олександр пам’ятає, як від дуже високої температури, що виникла практично миттєво, почали плавитися ліжка. Крім них, в промисловому ангарі залишилися преси з маслом. І це масло розтікалося та горіло.

Після вибухів в промзоні колонії зникло зовнішнє освітлення. Запанувала тотальна темрява. Азовці намагалися дістатися стометрової алеї поруч із ангаром, де вцілілі намагалися допомогти пораненим. У вогні, хаосі та муках, що панували навколо, розгледіти пошкодження барака було неможливо.

Після лікування в донецькому шпиталі Олександра на якийсь час повернули до Оленівської колонії. Й ось тоді він ще раз побачив цей ангар з пробитим дахом. Уже в спокійному стані можна було розгледіти значно більше.

“Мені було видно дах. Моє враження, що вибух був таки зсередини. Тобто теоретично при попаданні снаряда в той дах ззовні, він повинен був би й вигнутись туди, тобто в середину ангара. Але там було якраз навпаки – металевий дах був вивернутий “розочкою” назовні”, – розповідає азовець.

Підпис до фото, Дмитро Тіщенко, крайній ліворуч, разом із побратимами на околицях Маріуполя під час битви за місто навесні 2022-гоЕвакуація та медична допомога

Олександр Веренготов чітко пам’ятає, що адміністрація Оленівської колонії не надала жодної медичної допомоги важкопораненим від вибухів.

Вони протягом трьох-чотирьох годин стікали кров’ю на алеї неподалік від ангара. Вона стала в буквальному сенсі “стометрівкою крові”.

Ті, хто могли самі ходити, крутили “ремені” з футболок, щоб перев’язати руки й ноги тим, у кого були видимі кровотечі.

Під час евакуації Дмитру дали скривавлений спальник іншого хлопця. Будучи важкопораненим, він вимушений був у нього загорнутися. Це у підсумку теж допомогло йому врятуватися. Спальник зігрівав. Про ризик заразитися чимось через кров ніхто навіть не думав у тих обставинах.

За якийсь час охоронці кинули азовцям пакет з простирадлами та пляшки з водою, як пригадує Дмитро Тіщенко. Оце була вся домедична допомога.

За словами азовців, на той момент у колонії не було жодного штатного медика.

“Мені побратим допоміг вибратися на алею. Там були ворота – виїзд з цієї промзони. Тобто вони були закриті. Всі росіяни були за цими воротами. Хлопці, які вибралися з ангара першими, прибігли до тих воріт, просили про допомогу, про евакуацію. Охоронці почали стріляти в повітря, щоб хлопці відійшли від паркану, бо “вони зараз усіх їх положать”, – пригадує Олександр.

Дмитро пам’ятає цей момент. “Я подумав, що вони будуть нас усіх там прикончувати”.

Упродовж усього цього часу він кілька разів непритомнів. Як розповіли азовцю побратими згодом, на “стометрівці крові” йому робили серцево-легеневу реанімацію і повернули до свідомості. Хлопцю було важко дихати. Як виявилося, в нього була пробита легеня. Це побачив український полонений медик, якого пустили на алею з пораненими лише через кілька годин після вибуху.

У цей час Олександр бачив, як його побратими поруч стікають кров’ю. “Вони помирали просто на моїх очах у муках. Потім прийшли наші військовополонені медики з інших бараків з якимись бинтами, знеболювальними. У них був мінімальний комплект, якого на всіх, звісно, не вистачило”.

Ці полонені військові медики зробили все, що могли. Їм допомагали ті, хто мав легкі поранення й міг ходити.

Олександр переконаний, що вижив завдяки тому, що потрапив у першу групу евакуації. Сортували поранених на евакуацію також ці медики. Писали на лобі номер черги для завантаження в КАМАЗи: “один”, “два”, “три”.

Вивозили важкопоранених, перемотаних “жгутами” з футболок у КАМАЗах. Дорогою померли ще кілька військових.

Колонію в липні 2022-го охороняли представники так званої “ДНР”. До псевдореферендуму щодо незаконної анексії Донецької області Росією у вересні того року саме вони відповідали за тюрми й колонії на окупованих територіях. Хоча з травня, як розповідають експолонені, там уже майорів російський прапор та були присутні російські силовики.

Перед завантаженням до КАМАЗів один із представників воєнізованої міліції “ДНР” звіряв списки поранених і загиблих. Для цього азовці мали назвати своє ім’я та прізвище.

“Були хлопці, які марили вже. Були хлопці без свідомості. Вони не могли назвати своє ім’я. Не називаєш своє ім’я – тебе не пропускають. Вони зробили все можливе, щоб максимально затягнути евакуацію”, – розповідає Дмитро Тіщенко.

В Олександра на колінах у КАМАЗі лежав хлопець із великою діркою в голові.

“Він просто стік кров’ю у мене на руках. Я вже не міг нічим йому допомогти, я намагався затикати його рану руками, але сенсу в цьому ніякого не було. Я перевіряв пульс, але його вже давно не було. І я нічого не міг із цим зробити”.

Від часу, коли до поранених азовців пустили полонених медиків, до евакуації вантажівками, минуло ще близько трьох годин. Вибухи сталися близько опівночі, а вивозити поранених почали не раніше п’ятої-шостої години ранку. Але до повноцінної меддопомоги в лікарні потрібно було ще доїхати й далі ще дочекатися її. Цей час, за словами Олександра, йому здався вічністю.

Відстань від Оленівки до Донецька – 26 кілометрів. Але дороги в так званій “ДНР” розбиті, тому їхали довго й важко.

В Олександра, як виявилося, в тілі було три уламки. В першій лікарні, куди його привезли, він лежав і стікав кров’ю в коридорі. Там йому зробили знімок. Потім перевезли в іншу лікарню, де довелося чекати хірурга.

Пройшли ще години перш ніж його відвезли на операцію. Загалом від вибухів до отримання професійної меддопомоги, окрім діагностики, минуло щонайменше сім-вісім годин.

Підпис до фото, На цьому фото Олександр вперше після полону побачився з дружиною Софією та своїми дітьми після трьох років чеканняВ Дмитра ситуація була ще складніша. Він пролежав три дні у лікарні без належної допомоги, допоки з відпустки не вийшла одна з лікарів. У нього в ці дні була лихоманка.

“Якби нам одразу надали медичну допомогу, то в багатьох були б шанси вижити. Перші хлопці, які вибігли з барака, кричали адміністрації колонії і просили про допомогу. Але ті просто втекли подалі від нас за паркан, за виїзд з цієї промзони. Поки хлопці самі не розірвали цей паркан, щоб дістатись до виїзду, де була адміністрація. І вони просили вже там про допомогу. Її так і не надали”, – розповідає Олександр, як це все виглядало в ту ніч.

Те, що важкопоранені в колонії військовополонені не отримали медичної допомоги, а їхня евакуація була травматична та максимально затягнуто, – це саме по собі порушення міжнародного права.

За Женевськими конвенціями, Росія зобов’язана не лише зберегти життя, але й надавати військовополоненим медичну допомогу, захистити від катувань, забезпечити достатньо їжею. Взяття в полон військових медиків – це також порушення, як пояснюють юристи-міжнародники.

Після Оленівки Олександр та Дмитро витримали ще побиття, катування електрошокером, голодування, холод та ізоляцію в інших російських колоніях і СІЗО.

Сьогодні азовці проходять тривале лікування. Вони, нарешті, зустрілися після років чекання з рідними.

Попереду довгий шлях реабілітації.

Але жоден шлях не може бути таким довгим і важким, як стометрова алея в Оленівці.