«Всі бар’єри – в голові» – ветеран, який водить автомобіль без рук і ніг

ЛЬВІВ ‒ 41-річний Микола Шот із Новояворівська, що на Львівщині, втратив обидві руки і ноги на війні. Він пішов захищати країну від перших днів повномасштабної війни і протягом майже двох років служби отримав два поранення. Але після першого повернувся на фронт, до побратимів.

Всередині лютого 2024 року під час мінометного обстрілу втратив дві руки і дві ноги, отримав численні внутрішні осколкові поранення.

Ветеран Микола Шот зауважує, що це не змінило ані його, ані його життя.

Він мріяв сісти за кермо автомобіля – і йому це вдалося. Сьогодні ветеран мотивує інших військових після поранення.

«Сідайте, їдемо до протезного центру», ‒ каже Микола Шот. Він знімає протез з руки, бо їздить без нього. Вмощується в водійському кріслі. Зачиняє двері машини. З усіх водійських маневрів йому найскладніше вставити автомобільний ключ запалювання. Але і це вдається. Наразі сам не може пристебнути пасок безпеки, звісно, хто поруч, той допомагає.

«Я не можу пристебнутись. Ось натягнути пасок можу, але треба витягнути і пристебнутись. А ще бокове віко відчинити можу, але не можу зачинити, бо не маю пальців. Вже думаємо з протезистом, як це вдосконалити під мене. Треба дивитись схему до тієї машини, щоб добре зробити. Тобто, двері машини – протезист мені придумав пристосування, я їх відкриваю і закриваю за допомогою протеза руки. А так, на дорозі в мене немає ніяких проблем. Їду як звичайна людина, як всі люди їздять», ‒ каже Микола Шот.

Ветеран показує, як відчиняє і зачиняє двері автомобіля, як газує, гальмує.

«Газую ногою, а гальмую рукою. Рука постійно тут стоїть. Є людина, яка виготовляє ручне управління. Оце вона мені таке зробила. Я вислав фотографії, в якому стані перебуваю. І той чоловік подивився на мою ампутацію. Все по телефону сказав, як зробити. Якщо годинник уявити, то мені під культю на кермі зроблено на 8:13. Він побачив фотографію і так встановив.

Треба на світлофорі зупинитись ‒ легко. Передачі включаю без проблем, повороти теж. Тут глушу машину. Закриваю і оцим протезом тягну. Натискаю і плечем відкриваю двері. Кермо слухняне, чутливе. У мене є пристосування на ньому на дві руки. Лівою рукою вмикаю поворот. Я шукав таку модель машини, щоб було комфортно, бо маю крісло вмістити. Є великий плюс, що у мене коліна свої. Навіть хлопці чи багато людей, які їдуть зі мною, кажуть, що я краще їжджу, ніж люди з руками і ногами. Я їздив 100-150 кілометрів без проблем, у заторах по місту теж. Я вже злився з машиною в одне ціле», ‒ каже ветеран.

Під час реабілітації у центрі Unbroken («Незламні»), коли Микола Шот працював у спортзалі, проходив фізичне і ментальне відновлення, не просто зрозумів, а вирішив, що буде їздити за кермом.

«Треба було зробити так, як в минулому, як я жив. Так і мав жити далі. Без всяких перешкод, як звичайна людина. Я не маю можливості автобусом їздити, маршруткою. Таксі дуже дорого. А так собі сів і поїхав, коли захотів, із ким захотів, куди захотів. Ні від кого не був залежним. У мене 20 років було водійського стажу. Я щодня був за кермом», ‒ розповідає ветеран.

Місцева влада Новояворівська, звідки він родом, запропонувала ветеранові придбати крісло колісне. Була зібрана досить велика сума коштів під час благодійної події, але він попросив придбати за зібрані гроші автомобіль. Микола Шот шукав таку машину, яка б відповідала його вимогам: по комфортності, бо возить крісло колісне, був добрий огляд. Переобладнання, яке зроблене в машині, сертифіковане. В техпаспорті зроблено відповідну позначку. Водійські права йому не потрібно було переоформлювати.

Протезист центру Unbroken Олесь Солодуха сприймає Миколу Шота не як пацієнта, а вже як друга. Вони пройшли довгий шлях реабілітації, і протезист допомагав ветерану переобладнати автомобіль.

«Микола шукав людину, яка займається переобладнанням. Цей чоловік приїхав з Києва – і Миколі все сподобалось. Під час їзди побачив, що ще потрібно вдосконалити. Я лише деякі елементи доробив, щоб покращити його комфорт. Ці куксоприймачі, які я зробив на кермо, то була наша спільна розробка. Ми думали, як правильно зробити. Головне, щоб людина мала бажання. Як будеш щось хотіти і воно буде тобі подобатись, то воно буде в тебе виходити. Микола показує всім приклад, а там в майбутньому, можливо, ще хтось з ветеранів захоче кермувати сам», ‒ говорить Олесь Солодуха.

Служба, поранення, поверненняДо великої війни Микола Шот працював будівельником. На початок повномасштабної російсько-української війни був у Києві.

Неподалік будинку, де мешкав, стояв блокпост. Він приходив до чоловіків і бачив, як розгортуються події. Попросився на блокпост, але там було достатньо людей. Взяв військовий квиток і пішов у військкомат. Спершу служив у бригаді спеціального призначення імені Івана Богуна. Коли підрозділ, у якому служив Микола Шот, розформували, він продовжив службу у 93-й бригаді «Холодний Яр».

У 2023 році був поранений у боях у Вовчанську Харківської області. Тоді лікарі врятували руку і ногу. Він протягом трьох місяців проходив реабілітацію. Але не повернутись до побратимів просто не міг.

«Мені лікар говорив, що може написати «непридатний». Справді, мені важко було, бо у нозі був вставлений метал, стопа була роздроблена, рука не загоїлась до кінця. І три місяці реабілітації – то не так багато. Але я постійно був на зв’язку з хлопцями. Вони стали для мене рідними. Я відчував, що моя допомога там потрібна. І ще хотів віддати трохи їм (росіянам – ред.) за те, що вони зробили», ‒ розповідає Микола Шот.

Всередині лютого, 13-14, 2024 року Микола Шот потрапив під російський мінометний обстріл на Бахмутському напрямку. Нікуди було сховатись, каже чоловік, обстріл тривав близько п’яти годин.

«Я якраз попав під той обстріл. Був спалах і вибух, мінометний обстріл. І все, ліва нога. Я впав. На свої очі бачив, як мені ліва нога відлітала. Не знаєш, чи сон, чи реальність, але бачив, як ліва нога переді мною на метрів два чи три відлетіла. Внутрішні органи у мене перебиті були осколками. Одну третю правої легені відрізали, кишківник зшивали. Все всередині у мені перебито. Ще дуже повезло, що мені в голову не влучило. Контузія, правда, була. Перебував у комі, прийшов до свідомості у госпіталі в Києві.

Чесно кажучи, я ні на що не жалівся. Добре, що живий. Значить, я ще маю багато зробити у цьому житті. Треба ще робити. Є багато ідей», ‒ говорить Микола Шот.

Цікавлюсь, чи він завжди мав почуття гумору і був таким швидким, яким є на протезах. Жартує, що «ви мене ще не бачили до поранення, що я витворяв». Ветеран не вважає себе людиною з інвалідністю. Пройшов непростий шлях відновлення, адже його м’язи були атрофовані, він не міг ані повернутись, ані їсти самостійно. А ще особиста гігієна. З усіма побутовими речами дає собі раду. Перші протези йому поставили у США. Там він зрозумів, що мусить навчитись жити самостійно.

«Лікар-протезист у США мені сказав, що інвалідність не в тілі, а в голові. Я собі це взяв до уваги. Бо, дійсно, всі бар’єри стоять в голові і їх потрібно зняти. Все починається від голови, як собі заклали, запланували. Просто треба бути цілеспрямованим. Я собі сказав, що буду і все. Коли після коми я прокинувся, наді мною стояла мама, яка плакала, плакала. Мені її було більш шкода, ніж себе, хоч я все знав, в якому стані. І тоді я захотів зробити так, щоб мама мною раділа. І так сьогодні є», ‒ каже ветеран.

Микола Шот сів за кермо автомобіля і став прикладом для інших бійців, які на війні втратили кінцівки. Дехто з ветеранів уже цікавиться, як він переобладнав машину.

Під час розмови Микола Шот кілька разів запитував: «Чого то всі так зацікавились мною? Я ж нічого особливого не роблю».

Як реагують на нього за кермом люди? Одного разу, говорить Микола Шот, він припаркувався, а збоку біля автомобіля стояла жінка з двома маленькими доньками. Він зачинив машину, одягав на руку протез, а вони троє мовчки на нього дивились. І лише запитали, чим допомогти.

«Я сказав, що допомога не потрібна. Жінка почала питати, як я. Це була делікатна ситуація і таке не ображає. Це приємно, коли запитали, чи допомогти, що країна не без добрих людей», ‒ каже Микола Шот.

Він старається просто жити, як жив раніше. А, може, й краще, як зауважив. Шукає більше «плюсів», а не «мінусів», старається бути корисним і потрібним. Попереду чекає на нього робота в Unbroken, бо має що сказати іншим і допомогти.