Джерело: www.volynnews.com
Інтерв’ю з волинянином опублікували на офіційному сайті української збірної «Ігор Нескорених».
Про себе: Ніколи не задумувався, який я, але точно можу сказати, що співпереживаючий. Якщо в когось щось болить, я зразу переношу це на себе. Особливо, якщо це знайома і небайдужа мені людина.
Я спокійний. Мене важко вивести з рівноваги. Проте я не маю сталевого терпіння. Колись міг поводитися егоїстично – щось не подобається, зібрався і пішов. Але коли народилася дитина, змінилися погляди на різні речі, став поступливим.
Про натхнення і підтримку: На мене дуже жінка повпливала. Вона постійно говорила, що усі ситуації можна обговорювати. І до мене дійшло, що говорити – це важливо.
Ми одружені з жовтня 2015 року. А зустрічалися з 2011 року. Сьогодні відчуваю, що дружина мене надихає, вона завжди мене підтримує. А коли бачить, що справа не варта зусиль, говорить, щоб я подумав, чи мені воно потрібне. Дуже мудра жінка. Напевно, без неї я б не виріс у того, ким є сьогодні. Хоча, коли вперше зустрілися, вона була такою гострою на язик, що я пожартував: «Оце, комусь жінка дістанеться».
Читати ще: Луцьк без бар’єрів: у бібліотеці імені Олени Пчілки відбулися змагання з фехтування на візках. Фото
Про роботу і захоплення: Я – вчитель фізкультури, викладав у коледжі. Та після народження доньки звільнився і поїхав у Францію на роботу – робив ремонти. Я дуже люблю шпаклювати, плитку класти, будувати. Після поранення, реабілітолог мені сказав: «Сергію, ти ж розумієш, що на візку ти цього не робитимеш? Це нереально. Або робитимеш з такими зусиллями, що тобі того не захочеться». Спершу я повірив у його слова. Але потім вигадав сам собі щось подібне на велику табуретку на колесах, дружина допомагає і ми разом будуємо наш будинок: я стіни можу пошпаклювати, електрику зробити, плитку покласти…
Зараз повернувся до коледжу працювати тренером з шахів і додатково – вчителем електротехнічних дисциплін. Ще навчаюся на психолога. Завжди мені крутиться ідея якоїсь власної справи. Хочу бути незалежним фінансово від людей і рости над собою. А на першому місці в мене – бути прикладом для доньки.
Вона мене завжди підтримує, говорить: «Татусечко, давай я тобі допоможу», або «Тато, давай мамі щось купимо». Ми з нею банда.
Про війну: Уявляти себе у війську я міг тільки в дитинстві, коли грався у войнушки палицями. Десь в 11 класі зрозумів, що військові знання мені знадобляться, бо був період, коли почувався незграбним. Почав грати у футбол, хоча не вмів, я стояв на воротах. Міг на тиждень разів пʼять грати, тренуватися, з друзями, з командою. Під час навчання в університеті ходив на тренування інтенсивно. І якось тренер запропонував мені взяти участь у чемпіонаті сільських команд, але на обласному рівні. Ось, що означає, коли інтенсивно тренуєшся, навіть не знаючи до чого – колись воно дасть результат. Так і про строкову службу – я знав, що воно мені знадобиться. Хоча, у 2016 році мене до армії не взяли.
Читати ще: У Волинській ОВА відзначили учасників Invictus Games
Я чомусь був переконаний, що більшої війни не буде. А 24 лютого в мене стався розрив уяви – не люблю, коли щось спонтанно стається. А воно для мене сталося саме так.
Мені подобається армійська буденність. Я не зважаю на бункер з 4 градусами тепла і 100% вологості. Мені подобається копати окопи, ночувати в окопах чи просто неба. Подобається йти в штурм, або коли йдеш на ціпочках, десь за деревом ховаєшся, подобається передбачити ситуацію, прихлопнути когось з ворогів. Я завжди ходив на штурм, мені в цьому кайфово було. Я й жінці говорив, що почуваюся у своїй тарілці.
В мене фізична ненависть до росіян. Вони нищили нас завжди і я хочу помститися: і за нашу вбиту ними еліту, за людей, яких заморили голодом, за дисидентів, за сучасників. Мені випала така честь зараз.
Про поранення і відновлення: Під час однієї з зачисток села на Харківщині отримав поранення. Донька, коли мене вперше побачила, злякалася. Я був дуже худим, й сам себе злякався, як у дзеркалі побачив. Вже коли повернувся додому після усіх лікарень, все нормалізувалося. Мені достатньо підтримки родини, я з ними можу цілий день проводити, особливо з донькою. Ми з нею граємо у шахи, доміно, карти, настільні ігри, монополію, на турніках займаємося. Якби я міг ходити, ми б ще активніше час проводили, на велосипедах каталися б, в баскетбол грали б.
Моя дитина залишається моєю найбільшою мотивацією – я знаю точно, що ходитиму, бо мені треба танцювати з нею на випускному і підвести її до вінця.
Мене дуже надихнув Сергій Калитюк (учасник національної збірної Ігор Нескорених 2022), коли він до мене приїхав. Я тоді лежав, як замухрижка в шпиталі, а в Сергія такі «банки», він такий сильний. Я його запамʼятав, і вирішив, що теж хочу бути таким красунчиком. Пані Леся (тренерка нацзбірної зі стрільби з лука) також приходила, кликала і з лука стріляти, і в баскетбол на кріслі колісному грати.
Я був переконаний, що Ігри Нескорених мені нічого не дадуть для реабілітації, хотів більше надихати хлопців. Але вийшло, що й мене відновила моя участь, я вже хочу багато чого спробувати, займатися.
Про щастя: Мене сьогодні багато чого робить щасливим. Люблю, коли моя дружина цвіте від позитивних емоцій. Дитина росте, дружина мною пишається, будинок будуємо – це моє щастя.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
