Гарантії безпеки: що означатиме угода, «подібна до статті 5», для України?

Стів Віткофф заявив CNN 17 серпня, що під час саміту на Алясці було досягнуто згоди, що Вашингтон і його союзники можуть надати Україні «гарантії, здатні змінити хід гри», у формі «захисту, подібного до статті 5», хоча конкретики він не навів.

Він також зазначив, що після зустрічі президента Дональда Трампа з Володимиром Путіним Росія не заперечуватиме проти такого варіанту як частини потенційного мирного плану.

Фраза «подібні до статті 5» походить від 5-ї статті договору НАТО, ключового положення, яке визначає, що збройний напад на одного члена вважається нападом на всіх.

Всупереч поширеній думці, стаття 5 не зобов’язує країни НАТО автоматично втручатися у війну на захист іншого члена альянсу, якщо на нього напали.

Насправді вона говорить про те, що кожен член НАТО «допоможе Стороні або Сторонам, на які було здійснено напад, негайно, індивідуально та спільно з іншими Сторонами, вживаючи таких дій, які він вважає необхідними, включаючи застосування збройної сили».

З моменту створення НАТО у 1949 році стаття 5 застосовувалася лише один раз – після терактів 11 вересня. Це призвело до операцій під проводом альянсу та заходів підтримки, хоча внесок країн-членів відрізнявся за масштабами та термінами.

Угода, подібна до статті 5, ймовірно, використовувала б концепцію колективного захисту поза рамками договору НАТО. Вона не зробила б Україну членом альянсу – чого Трамп, до речі, прямо не підтримує.

Також вона не запускала б автоматично механізми інтегрованої структури НАТО; натомість ідеться про спеціальну угоду, яку укладуть ті країни, що готові до неї приєднатися.

Що може означати «подібне до статті 5»?Будь-яка паралельна система для України повністю залежатиме від тексту, узгодженого сторонами.

Важливим є не формулювання, а деталі: хто, до чого, як швидко та рішуче зобов’язується діяти у разі нового нападу на Україну.

Саме ці деталі і викликають скептицизм.

Українці обережно ставляться до розмитих обіцянок після Будапештського меморандуму 1994 року, який надав Україні «гарантії безпеки» в обмін на відмову від ядерної зброї, успадкованої після розпаду СРСР.

Ці гарантії не змогли зупинити агресію Росії.

І скептицизм – не лише з боку України. Міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський зазначив, що проблема Києва не у відсутності гарантій, а в тому, що їх не дотримуються.

«22 квітня 2004 року Володимир Путін урочисто ратифікував Договір про російсько-український кордон. Варто просто дотримуватись його – і війна завершиться», – написав він у X.

Тим часом президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн привітала цю ініціативу та заявила, що ЄС «готовий зробити свою частину».

«Як я неодноразово казала, Україна має стати сталевим дикобразом – неїстівним для потенційного загарбника», – сказала вона.

Із геополітичної точки зору, ця пропозиція породжує парадокс. Якщо гарантії дійсно будуть еквівалентними стримуючому ефекту НАТО, чому Кремль погодився б на них?

Можлива відповідь – Москва може вважати ненатовські гарантії менш автоматичними чи обов’язковими, ніж членство в альянсі, або такими, що підлягають переговорам щодо обсягу чи географії.

Коли на CNN Віткоффу прямо поставили запитання, чи дозволить Росія «гарантії за статтею 5 НАТО», він відповів:

«Я сказав, що ми досягли згоди, що США та інші європейські країни можуть ефективно запропонувати гарантії безпеки з формулюванням, подібним до статті 5».

У той же час, якщо ці гарантії будуть надто розмитими, щоб отримати схвалення Росії, вони ризикують не стримати нікого – а найменше Москву.