Як один американський пілот зумів ще більше посварити США і СРСР

• • Author, Ніколас Барбер
  • Role, BBC Culture
• 21 хвилин(и) тому

19 серпня 1960 року, 65 років тому, московський суд виніс вирок американському пілоту Френсісу Гері Паверсу – 10 років позбавлення волі – після того, як його затримали радянські спецслужби. Це стало дипломатичною катастрофою Холодної війни.

Паверс виконував шпигунську місію ЦРУ над територією Радянського Союзу, коли його літак-розвідник U-2 збили зенітною ракетою.

“Я підняв голову, подивився навколо – і все було помаранчевим, – згадував Паверс. – І я пам’ятаю, як сказав собі: ‘Боже, тепер мені кінець'”.

Насправді Паверсу вдалося врятуватися на парашуті, але його проблеми лише починалися. Його заарештував і допитав КДБ, після чого він постав перед судом у Москві, а його сім’я могла лише безпорадно спостерігати за цим.

“Він сказав, що знав, що ми були присутні на його процесі, – розповідала BBC його дружина Барбара Паверс. – Він не знав цього заздалегідь. Але побачив, як я махнула рукою. І він сказав, що просто не міг змусити себе подивитися у бік ложі, де ми всі сиділи, бо це його надто засмучувало, і він знав, що це засмутить і нас”.

Паверса засудили до 10 років ув’язнення – три роки у в’язниці та сім у таборі. Його захоплення та суд мали нищівний вплив на відносини між Сходом і Заходом у розпал Холодної війни.

На той час Паверсу було 30 років. Син шахтаря з Кентуккі (США), він вивчав хімію й біологію, а у 1950 році вступив на службу до ВПС США. У 1956 році його завербувало ЦРУ для польотів на літаках-розвідниках U-2 над територією противника. Ці U-2 могли літати на висоті близько 21,3 км, що нібито перевищувало можливості радянської протиповітряної оборони, і водночас сучасна камера на борту могла робити детальні фотографії військових об’єктів далеко внизу.

1 травня 1960 року Паверс вилетів з Пешавара (Пакистан) із завданням пролетіти через територію СРСР і приземлитися в Норвегії.

“Запланований маршрут мав завести нас глибше в Росію, ніж будь-коли раніше, й перетинав важливі цілі, які ще ніколи не фотографували”, – писав він у своїх мемуарах “Операція Переліт”.

Підпис до фото, Барбара Паверс під час суду над чоловіком разом із його батькамиАле радянська влада вже виявляла попередні польоти U-2 і була сповнена рішучості зупинити цей за будь-яку ціну. У повітря підняли винищувачі МіГ-19, а також запустили ракети С-75 “Двіна”. Через чотири години після початку місії літак Паверса вразила одна з цих ракет поблизу російського міста Свердловськ (нині Єкатеринбург). Одне з крил відірвалося, і літак почав падати штопором, хвостом вниз.

Син Паверса, Гері Паверс-молодший, розповів цю історію в подкасті BBC Witness History.

“Він думав про катапультування – це перше, чому навчають пілотів: залишити літак, який був пошкоджений або виведений з ладу. Але він розумів, що якщо катапультується, то відріже собі ноги на виході. Кабіна U-2 дуже маленька, дуже тісна, дуже компактна. Щоб катапультуватися, потрібно зайняти ідеальне положення, інакше можна втратити кінцівку”.

Паверс вирішив не використовувати катапультне крісло: він просто відкрив кабіну та спробував вибратися. Але щойно він це зробив, його “засмоктало наполовину назовні літака”, розповів Гері-молодший. І він не зміг дотягнутися до кнопки самознищення літака на панелі приладів U-2.

“Він усе ще був з’єднаний кисневою трубкою, тож опинився наполовину в літаку, наполовину поза літаком, падаючи у штопорі до землі, то непритомніючи, то отямлюючись, і постійно бʼючися об корпус”.

Якимось чином Паверс вирвався з U-2 і приземлився на парашуті на колгоспних землях на околиці Свердловська. Але він уже помітив темну машину, що стежила за ним дорогою внизу під час спуску. Незабаром його взяли під варту працівники держбезпеки. Вони також забрали уламки U-2, включно з його камерою.

Проблема для уряду США полягала в тому, що вони не знали, чи Паверс вижив, і не знали, що U-2 не знищив себе. Державний департамент США поширив легенду, нібито Паверс летів над Туреччиною, вивчаючи погодні умови для NASA, коли випадково залетів у радянський повітряний простір.

Для цього навіть використали фотографії літака U-2 з нашвидкуруч доданим логотипом NASA. Але замість того, щоб зберегти місію в таємниці, ця поспішна спроба дезінформації лише спричинила величезний публічний скандал.

Керівник СРСР Микита Хрущов оголосив світові, що Паверс живий і здоровий – і що його камеру та фотографії знайшли неушкодженими, що доводило: він був шпигуном.

Поставлений перед фактом, президент США Дуайт Д. Ейзенгауер змушений був визнати, що збрехав, і виправдовувався тим, що Сполучені Штати мали право стежити за ворогом.

Такий розвиток подій виявився катастрофічним: адже незабаром він мав зустрітися з Хрущовим у Парижі на конференції за участі також керівників урядів Франції та Великої Британії. Це був перший за п’ять років саміт, у якому брали участь лідери США і СРСР, і існувала надія, що він сприятиме зміцненню дружби по обидва боки залізної завіси. Але скандал із Паверсом зруйнував ці сподівання.

Підпис до фото, Барбара та Френсіс Паверси вдома в Каліфорнії, 1970 рік“Пан Хрущов зажадав вибачень перед початком переговорів, – повідомляло BBC 17 травня. – Він також сказав, що США повинні пообіцяти більше ніколи не порушувати радянський повітряний простір і покарати всіх винних у цьому інциденті. Президент Ейзенгауер відкинув ці вимоги, зруйнувавши потенційний мирний саміт… Обидві сторони тепер звинувачують одна одну в провалі конференції”.

Частина відповідальності за цю дипломатичну катастрофу лягла й на плечі самого Паверса.

“Зрадник” в очах преси

До моменту, коли його судили в Москві в серпні, тон висвітлення BBC був чемно-поблажливим. Один із репортерів, Ієн Макдугал, описав його як “вражаюче наївну людину… наляканого чоловіка, загнаного в глухий кут… [який] провалив свою роботу… не був дуже хоробрим… [і] чітко дотримувався порад свого російського адвоката”.

На щастя для Паверса, у 1962 році його звільнили. За повідомленням BBC, радянське радіо подало його звільнення як акт милосердя – “у відповідь на прохання батьків і родичів Паверса, а також через його чесне визнання своєї тяжкої провини”.

Насправді ж Паверса відправили додому в обмін на агента КДБ, який перебував під вартою у США – Вільяма Фішера, відомого також під ім’ям Рудольф Абель.

Цей обмін ув’язненими став темою фільму Стівена Спілберга “Міст шпигунів”, що вийшов у 2015 році, хоча Паверс (у виконанні Остіна Стовелла) був у ньому лише другорядним персонажем.

Ще у 1962-му експерт із питань шпигунства Бернард Ньюмен сказав BBC, що СРСР отримав більше вигоди з цієї угоди, ніж США. Абель, зрештою, був високо підготовленим і добре поінформованим агентом, тоді як “капітан Паверс був дуже добрим пілотом, але з точки зору шпигунства все, що він мав робити, – це натискати кнопки”.

Деякі медіа висловлювалися ще жорсткіше: для багатьох американських коментаторів Паверс виглядав боягузом, а можливо, і зрадником.

“Редакційні статті писалися ще тоді, коли він сидів у в’язниці, – згадував Гері-молодший. – У цих статтях в американській та британській пресі фактично стверджували, що він перейшов на бік СРСР. Що він посадив літак неушкодженим, що видав “совєтам” усе, що знав, або що не виконав накази… усе це було частково правдою, напівправдою, дещо відвертою брехнею та інсинуаціями”.

Теорії змови крутилися навколо того, що Паверс не натиснув кнопку самоліквідації U-2 і що дозволив себе заарештувати, замість того щоб покінчити життя самогубством.

“Однак мого батька, яким він був, це не турбувало, – казав Гері-молодший. – Йому було байдуже, що інші думали про те, як він мав або не мав чинити”.

Влада США все ж зробила певні кроки, щоб відновити репутацію Паверса. Кілька сенаторів відзначили його мужність після виступів на слуханнях у спеціальному комітеті Сенату з питань збройних сил у 1962 році, а в 1965-му він отримав від ЦРУ Зірку за розвіддані.

Після розлучення й нового шлюбу він працював льотчиком-випробувачем у Lockheed, а згодом – пілотом гелікоптера на телебаченні в Лос-Анджелесі, на каналі KNBC Channel 4. Але у 1977 році він загинув під час цієї роботи, коли його вертоліт зазнав аварії.

Тоді Гері-молодшому було лише 10 років, і він мало що знав про місії батька. Згодом він вирішив самостійно дослідити той період і зрештою у 1996 році став співзасновником Музею холодної війни у Воррентоні, штат Вірджинія, щоб зберегти історії Паверса та інших людей, подібних до нього.

“У дитинстві я ріс із розумінням, що мого батька збили над Радянським Союзом, ув’язнив КДБ і зрештою обміняли на радянського шпигуна, – сказав Гері-молодший. – Але для мене, як для дитини, це було цілком нормально. Це була тема для звичайних розмов. Я думав, що в усіх батьки переживали щось подібне”.

Підписуйтеся на нас у соцмережах