Джерело: www.volynnews.com
У віці 34 років Валерій поліг у боях за Україну поблизу Торецька на Донеччині 23 грудня 2024 року, так і не побачивши народження найменшого сина, розповіла Суспільному вдова захисника. Руслана Левчук отримала орден «За мужність» III ступеня свого чоловіка, яким його нагородили посмертно.
Історія знайомства та народження сім’ї Левчуків
28-річна Руслана Левчук родом із села Мар’янівка Луцького району, зі своїм майбутнім чоловіком познайомилася випадково, коли чекали на автобус. Валерій приїхав із другом на риболовлю, а Руслана збиралася з рідного села до Луцька.
Читати ще: Від розбудови Луцька до волонтерства: життєвий шлях «Луцького Лускунчика» Андрія Вацика. Інтервʼю
З автостанції майбутній коханий допоміг нести важкі пакунки, та замість поїздки в міській маршрутці обоє вирішили прогулятися. Зі слів жінки, так знайомство переросло в подальше спілкування.
«Потім почав дзвонити, смс-повідомлення. Зустрічались раз у декілька тижнів. На третій тиждень телефонує: «Приїдеш?» Кажу: «Ні, бо не має як, мушу бути вдома, мамі треба допомагати». Він тоді: «А якщо я до тебе приїду?» Для мене це було дивно, що він готовий заради мене їхати. Привіз тоді букет і торт для мами. Це було приємно. Плюс презент для мами, хоча вони були ще не знайомі», – говорить волинянка.
Пара зустрічалася два роки. Під час відпочинку на Світязі Валерій освідчився – і пара одружилася. Мешкати молоде подружжя вирішило спершу з батьками Валерія у Луцьку.
Почалися розмови про дітей, тож, зі слів Руслани, потрібно було думати над власним житлом. У подружжя народилася перша дитина, і за пів року Левчуки переїхали в однокімнатну квартиру, яку їм вдалося придбати.
«Він хотів не одне дитя. Я йому сказала, що згідна стільки дітей народити, скільки він зможе утримати. Якщо він бере на себе фінансову відповідальність і забезпечить комфортне життя, то я не проти. У 2018 році народилася Катруся, татова донечка. Він дуже любив її, допомагав мені у декреті», – пригадала Руслана.
Перша донька Левчуків народилася у 2018 році, друга – за рік, 2019-го. Згодом подружжя придбало власний будинок неподалік обласного центру, в селі Звірів.
«Рада була, що дівчинка, думаю, що дві сестрички, дві подружки. Було важко, але чоловік взяв на себе обов’язки зі старшою донькою. Вона чекала його з роботи і знала, що він прийде і вони щось будуть вирішувати», – розповіла жінка.
Початок повномасштабного вторгнення РФ в Україну Руслана та Валерій зустріли вдома. Першим від вибухів у Луцьку 24 лютого 2022 року прокинувся чоловік. Сім’я зібрала одяг, речі й поїхала до батьків. У першу ніч, пригадує жінка, в одному домі ночувало 18 людей. Поступово, говорить Руслана Левчук, разом почали думати як діяти далі.
Читати ще: Аби син не забув батька і пишався ним: дружина загиблого воїна з Волині пише книгу спогадів
14 березня 2022-го Валерій добровольцем приїхав до обласного ТЦК та СП, а 15 березня, у свій день народження, вже прибув на місце збору з речами.
«Йому дзвонять і вітають з днем народження, а я його везу на місце збору. Спочатку було тривожно, бо незрозуміло що далі і скільки це триватиме. Він казав: «Я не буду чекати поки прийдуть до мене у хату, мушу йти, щоб бути готовим». Я не могла нічого заперечити. Він – доросла людина, самостійно прийняв рішення», – сказала волинянка.
Руслан Левчук на позивний «Флеш» служив у війську з березня 2022 року на посаді навідника мінометної батареї у 100-й бригаді територіальної оборони, яку 2024-го реорганізували в 100 окрему механізовану бригаду. У квітні 2023 року бригаду для виконання бойових завдань передислокували на Луганщину.
«Йому тоді казали, що будуть на місці тут, далеко не підуть, а коли прибув на пункт збору, там були нові розпорядження. Так вони потрапили під білоруський кордон – стояли рік. Потім через пів року їх почали перекидати. Всю бригаду перекинули у Серебрянський ліс. Очікував одне, а вийшло інше», – розповіла Руслана.
Військовослужбовець Валерій Левчук поліг під час артилерійського обстрілу в районі Торецька Донецької області 23 грудня 2024 року. Зі слів дружини, чоловік загинув майже миттєво від прямого влучання.
«23 числа вранці ми з ним переписувались. Ще о 13:00 він у мене питав, які у мене плани, а тут ввечері приїхали його брати із сестрами і сказали, що загинув… На похороні я була вагітна. Було впізнання, мене відмовляли – не йди, не треба. Але мені було важливо побачити, щоб впевнитись, що це він», – зазначила жінка.
Син Ярема, якого Валерій так і не встиг побачити, народився 9 лютого 2025 року. Зі слів Руслани, Валерій спішив жити: мріяв про свій будинок, про багатодітну сім’ю.
«Мені, здається, що він знав, що йому небагато відведено. З самого початку, як тільки ми познайомились, казав: «Вчись жити без мене». Це ніби жарти, але в кожному жарті є доля правди. Він казав: «Я перший піду». Він хотів дітей багато», – говорить вдова захисника.
Валерій прожив коротке, але гарне життя, говорить його мама Алла Левчук. За освітою був будівельником, а вдома любив готувати – пік торти, робив вареники й пиріжки. А ще любив природу, доглядав за деревами в батьків і мріяв посадити фруктовий сад у себе.
«Він ріс доброю дитиною, тому що були старші сестрички, багато родичів. Вчився, мріяв будувати будинки. Закінчив училище, будував будинки. На роботі багато друзів, кумів. Всі вони дружать по цей час і я їм за це дуже вдячна. Вони допомагають Руслані. Ніхто не думав, що так станеться, але сталося як сталось…» – розповіла Алла Левчук.
Дружина полеглого захисника Руслана Левчук додала: хотіла б, аби Україна була цілісною і повернула кордони 1991 року. Та найголовніше – аби перестали гинути цивільні та військові.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
