“Найвинахідливіший трюк з часів Троянського коня”. Як радянський твір мистецтва шпигував за США

• • Author, Метт Вілсон
  • Role, ВВС Culture
• 6 хвилин(и) тому

Пристрій для підслуховування, захований у витворі мистецтва у 1945 році, залишався непоміченим американською службою безпеки у резиденції посла протягом семи років – і це не єдиний приклад того, як мистецтво використовували для шпигунства.

Вісімдесят років тому, у фінальні тижні Другої світової, загін радянських піонерів подарував послу США в Москві різьблену вручну велику печатку Сполучених Штатів у його офіційній резиденції – Спасо-хаусі.

Подарунок символізував співпрацю між СРСР і США під час війни, і посол Штатів Вільям Аверелл Гарріман з гордістю повісив його у своєму будинку, де він висів аж до 1952 року.

Але посол та його служба безпеки не знали, що печатка містила прихований пристрій для підслуховування, який згодом американські технічні фахівці охрестили “Річчю”.

Він шпигував за дипломатичними розмовами, залишаючись абсолютно непоміченим протягом семи років. Використавши на перший погляд безневинний витвір мистецтва, щоб проникнути до ворога й здобути стратегічну перевагу, радянські спецслужби здійснили найгеніальніший трюк від часів Троянського коня Одіссея.

І це не вигадка зі шпигунського роману – це правдива історія.

Як працювала “Річ”? Джон Літтл, 79-річний спеціаліст із контрспостереження, вже давно захоплюється цим пристроєм і навіть створив власну його копію.

Він описує технологію “Речі” у музичних термінах: “вона складалася з трубок, як в органі, і мембрани, як у шкіри барабана, що вібрує на людський голос”.

Але все це було стиснено до крихітного об’єкта, схожого на шпильку для капелюха – і могло залишатися непоміченим для контррозвідки, бо “не мало електроніки, не мало батареї й не нагрівалося”.

Інженерія такого пристрою була надзвичайно точною – “щось середнє між швейцарським годинником і мікрометром”. Історик Г. Кіт Мелтон стверджував, що у свій час “Річ” “підняла науку аудіостеження на рівень, який раніше вважався неможливим”.

Підпис до фото, Вільям Аверелл Гарріман прийняв подарунок від радянських піонерівУсередині Спасо-Хаусу “Річ” активувалася лише тоді, коли у сусідній будівлі вмикали віддалений передавач. Той випромінював високочастотний сигнал, що відбивав усі вібрації, які сприймала антена “жучка”.

Лише у 1951 році британський військовий радист у Москві випадково налаштувався на точну частоту, яку використовувала “Річ”, і почув розмови з віддаленої кімнати. Наступного року американські техніки обшукали резиденцію посла, й після трьох днів пошуків зрозуміли, що невидимим вухом, яке підслуховує посольські розмови, є різьблена вручну печатка.

Мистецтво шпигунства

Розмірковуючи над успіхом “Речі”, один із радянських техніків, який її обслуговував, Вадим Гончаров, казав: “Тривалий час наша країна могла отримувати специфічну й дуже важливу інформацію, яка давала нам певні переваги… у Холодній війні”.

І досі ніхто поза радянською розвідкою не знає, скільки інших “Речей” СРСР міг використати для шпигунства проти Заходу.

Але успіх цього пристрою був пов’язаний не лише з технічними новаціями. Він був ефективним, бо експлуатував культурні уявлення про красиві предмети. Ми схильні довіряти мистецтву й декоративним речам як пасивним символам статусу, смаку чи культурних інтересів. Радянська розвідка використала цю довіру, замаскувавши пристрій у різьбленій кленовій великій печатці.

І це не єдиний приклад в історії, коли мистецтво використовували для шпигунства, інтриг і воєнної стратегії. Леонардо да Вінчі, крім того що написав “Мону Лізу”, також розробляв танки й облогові машини, а Пітер Пауль Рубенс був шпигуном під час Тридцятирічної війни.

Художники з різних країн під час Першої та Другої світових створювали системи маскування та операції з обману. А Ентоні Блант, британський історик мистецтва (і хранитель Королівської художньої колекції), був радянським шпигуном у роки Другої світової й на початку Холодної війни.

У дивній історії “Речі” важливе й музичне підґрунтя. Її геніальний автор, Лев Термен, був уродженцем Росії, винахідником і талановитим музикантом. Він створив перший у світі електронний музичний інструмент – терменвокс, названий на його честь.

На ньому можна грати, не торкаючись нічого руками. Звуком керують рухи у повітрі біля антен. Моторошний тембр терменвокса став символом саундтреків до американських науково-фантастичних фільмів 1950-х – можливо, найбільш відомим є “День, коли Земля зупинилася” (1951), який, цілком доречно, часто вважають притчею про параною Холодної війни.

Підпис до фото, Винахідник “Речі”, Лев Термен, також створив перший у світі електронний інструмент, названий на його честь терменвоксомПісля виявлення “Речі” американська розвідка тримала її у суворій таємниці. Але в травні 1960 року, у розпал ядерних перегонів, над територією СРСР збили американський шпигунський літак U-2.

Під час цього дипломатичного скандалу чиновники Державного департаменту публічно продемонстрували печатку на засіданні Ради безпеки ООН, щоб довести, що шпигунство часів Холодної війни не було одностороннім.

Проникнення до резиденції посла стало настільки принизливим провалом безпеки, що, на думку Джона Літтла, “лише збиття шпигунського літака змусило винести “Річ” у публічну площину”. Але справжню технічну досконалість пристрою так і не розкрили широкому загалу.

За зачиненими дверима цей пристрій ретельно вивчали британські контррозвідники, які дали йому кодову назву SATYR. Деталі залишалися державною таємницею, аж поки колишній співробітник спецслужб Пітер Райт не розповів про все у своїх мемуарах “Ловець шпигунів” (Spycatcher) у 1987 році.

“Річ” зачаровує істориків тим, наскільки технічно досконалою вона була для свого часу та як вплинула на шпигунську гру Холодної війни.

Але вона також відкриває дивний і темніший бік високої культури, що розгорталася поза розкішшю оперних театрів та художніх галерей, де класичні музиканти створювали пристрої для підслуховування, а різьблені витвори мистецтва ставали інструментами для збору військової розвідки.

Підписуйтеся на нас у соцмережах