Джерело: www.volynnews.com
Про півтора року пекельного полону розвідник Ігор Павляк розповів в інтерв’ю Вікторії Кулюк на YouTube-каналі VIDверто. Волинські Новини пропонують своїм читачам ознайомитися з текстовою версією розмови. Це перша частина розлогого інтерв’ю.
Чи пам’ятаєте останню думку перед тим, як потрапили в полон?
Остання думка була: як прикро, що все так скінчилося.
Чи почуваєтеся зараз у безпеці?
На жаль, в безпеці на 100% я наразі не почуваюся, оскільки ця війна триває. Є певні переживання за близьких, а також за оточення, та й у принципі – за кожного громадянина нашої країни. На жаль, війна йде. Тобто в безпеці я нині не почуваюся, хоча дуже хотілося б.
Ви на захист нашої країни стали буквально в перші дні повномасштабного вторгнення. Чи були тоді думки про можливий полон?
Думки були різні, проте про полон я не думав. Напевно, більшість військових про полон не думають. Були думки, що я можу загинути або отримати поранення.
Читати ще: Військовий із перерізаним горлом утік з російського полону і 5 днів повз до побратимів
За яких обставин ви потрапили в полон?
У полон я потрапив на Запорізькому напрямку. Це було літо 2023 року. Контрнаступ. Ми виконували одне важливе завдання в складі розвідгрупи, були на позиціях противника і під час виконання цього бойового завдання, під час виходу вже на свої позиції ми були оточені противником, потрапили в засідку. Я отримав кілька кульових поранень. Був важко поранений. І потрапив у полон.
Сам момент потрапляння в полон був доволі специфічний, оскільки я отримав важкі поранення. Напевно, больові відчуття переважали на той момент. Я усвідомлював, що це полон. Думав, що, найімовірніше, це для мене смерть як для важкопораненого, як для розвідника, офіцера. Думав, що мій життєвий шлях закінчиться. Але так склалося, що я вижив…
Я намагався, наскільки це було можливо, думати, аналізувати, де перебуваю, куди мене везуть, що зі мною відбувається. Під час потрапляння в полон нас передали кадирівцям. Ті військові Російської Федерації, які нас узяли в полон, сказали, що нам кінець. І коли мене передали чеченцям, я усвідомив, що, напевно, мені кінець. Вони відразу дістали ножі й сказали: «Зараз ми будемо різати». Тоді я вже думав не про себе, а про побратимів, які потрапили в полон разом зі мною. Дуже переживав за них. Думав: я поранений, моя життєва історія скінчилася, а хлопців шкода. Довелося відразу визнати себе офіцером, старшим групи. Я сказав: я такий-то, всі питання до мене. Думав: мені втрачати нічого, а хлопців, можливо, збережу.
Як виявилося, це було тільки лякання. Принаймні на той момент нас ніхто не чіпав. Нас поганяли посадками. Під час пересування нам стріляли під ноги, щоб пришвидшити. Потім приїхали командири того чеченського підрозділу і мене відправили в госпіталь. На той момент я думав, що ось-ось помру. Думав, щоб скоріше це все скінчилося, бо я втомився терпіти той біль. Яскраво пам’ятаю, коли під’їхала машина і двоє чеченців сказали: «Тобі туди». Я вирішив: спробую ще дістатися до тієї машини і вже в машині помру.
Перші три дні були як у тумані. Через велику крововтрату я переважно був без свідомості. Наприклад, 15 хвилин був при тямі, а потім деякий час без свідомості. Отакими уривками в мене пройшов цей період життя. Більшою чи меншою мірою я усвідомив свою реальність уже в якомусь військовому госпіталі. Потім дізнався, що це Крим, що я в госпіталі, що навколо мене поранені росіяни, що я – один.
Тобто ви були серед поранених російських військових?
Так. Коли до мене підійшли військові росіяни і почався специфічний діалог з ними, зрозумів, де я, і що треба готуватися до випробувань у майбутньому.
Що ви маєте на увазі під специфічним діалогом?
Діалог, який складався з погроз, образ. Для них ми всі нацисти, фашисти, погані люди. Я не хочу це все озвучувати. Дуже прикро, що в ХХІ сторіччі люди ще живуть якимись середньовічними критеріями. Вони справді думають, що ми їмо людей. Вони навіть не усвідомлюють різниці між поняттями фашизму і нацизму.
У перший тиждень я навіть не міг стати на ноги, бо мені було дуже погано. Однак мене все одно ременями прив’язали до ліжка, оскільки вважали особливо небезпечним полоненим. Відв’язували тільки, коли я просився в туалет або щоб дати мені попити води. Перші три-чотири доби я провів прив’язаним до ліжка. Єдине добре, що мене на той момент ніхто не чіпав, тобто не бив.
Далі були трешові пригоди – потрапляння в Таганрог і тюрма.
Як вважаєте, росіяни справді вірять, що українці – нацисти?
Це гарна робота російської пропаганди. Це їхня неосвіченість. Вони живуть тим, що бачать у медіа. І вони досить залякані. Думаю, переконати в зворотному покоління, якому зараз 20-30 років, неможливо. Старші люди, наприклад, віком 40-50 років, більш адекватно ставляться до реальності, з ними можна було якось знайти дотичні моменти в спілкуванні. З молоддю – ні. Це те, що я бачив, те, що чув.
Як до вас ставилися в Криму? Яким було ставлення медиків?
Я вважаю, що мені в Криму дуже пощастило. Ставлення медичного персоналу було доволі об’єктивне, адекватне. Вони виконували свої обов’язки.
Більшість часу я лежав один, а на поверсі ще було 40 поранених російських військових. Я розумів, що в будь-який момент до мене можуть прийти, щоб вбити. Вони знали, хто я. Чув, що в коридорі просилися, щоб їх впустили до мене. «Ми його порвемо!» «Ми його вб’ємо!» І я розумів, що в будь-який момент моє життя може зупинитися.
Скільки часу провели у госпіталі в Криму?
Я був там двічі. Уперше близько місяця. Це безпосередньо відразу після поранення, коли мене складали докупи, щоб я вижив і був транспортабельний. Потім мене відвезли в Таганрог. Там просидів близько місяця. І після цього мене знову відправили в Крим на доліковування. Але ніхто мене не доліковував. Як потім аргументували: «У нас своїх поранених вистачає. Ворога ніхто лікувати не буде». І в такому стані відправили назад у Таганрог.
Більшу частину полону ви провели в Таганрозі?
Так.
Можете пригадати перший день?
Перший день був специфічний, оскільки я не знав, куди їду, що зі мною буде. І це був перший період полону, коли ти сподіваєшся, що ось-ось тебе поміняють, ти поїдеш додому і для тебе це швидко скінчиться. До того ж, я був важкопоранений і лікарі казали, що мене підлікують та відправлять додому. І під час першого переїзду я думав, що це відправка додому. Але оскільки їхав дуже довго, близько 11 годин, то зрозумів, що точно їду не додому.
Коли мене привезли безпосередньо на місце, відчинилися двері того автозака і я почув крики «вилазь», то остаточно зрозумів, що потрапив не додому. Мене витягли й почалися фізичні втручання. Зі всіх боків – крики, лайка, образи, штурханина, удари кулаками. Ще подумав: куди я потрапив?
Вам не повідомили, де ви?
Ні, ніхто не повідомляв, ніхто нічого не знав. Це вже потім, коли мене посадили в камеру, коли я переночував і був новий день, хлопці сказали мені, що я в Таганрозі. Вони всі були оборонці Маріуполя. Отак почався мій полон у тюрмі.
Таганрог – це одна з найбільш небезпечних колоній для утримання українських полонених, так?
На жаль, так. Я думаю, вона була такою, оскільки там тримали захисників Маріуполя. Для них було створено, як розумію, специфічні важкі умови, щоб їм було дуже важко. Взагалі ставлення до хлопців з «Азова» було дуже жорстоке. І я туди потрапив, тобто разом з усіма проходив ці всі випробування.
Прийомка в мене була специфічна, оскільки я був важкопоранений. Як приїжджав уперше, вони кричали: «О, кого нам привезли? Каліку! Навіщо він нам потрібен? Він тут здохне». Тобто я отримував менше, ніж отримували, як мені розказували, здорові хлопці. Але мій стан був такий, що мені, в принципі, вистачало й того.
Пам’ятаєте, який вигляд мала ваша камера?
Так, дуже добре пам’ятаю. У мене було близько року, щоб усе роздивитися. Ми сиділи в напівпідвальному приміщенні. Арки викладені з цегли, цегла покрита пліснявою, обсипається, все старе-старе. Ми сиділи, і я інколи казав хлопцям: прикольно, ніби сидиш у якомусь середньовіччі, як в кіно про інквізицію. Кольори пригнічені, темно-сірі. Нари побиті, криві, брудні. Російський полон. Російські тюрми.
Скільки було людей в одній камері?
Уперше я потрапив у камеру для 14 хлопців. У нас було від 11 до 13 людей. Переважно це були хлопці з «Азова». Розмір камери – приблизно 20-25 квадратів. Був маленький столик, на якому могло сісти п’ять-шість людей, а решта мусила або стояти, або десь шукати собі притулку.
Спілкуватися між собою вам дозволяли?
У Таганрозі дозволяли спілкуватися. І це єдине, що рятувало в плані проведення часу. Час до часу заїжджали нові люди, а це нова інформація, нові враження, нові історії. Це рятувало. Як потім потрапив на Урал, там узагалі жодного спілкування не було, повна ізоляція. Було дуже важко, оскільки ти просто постійно ходиш у своїх думках, мусиш мовчати.
Що дозволяло вам триматися в полоні?
При тямі в полоні мене тримала віра. Віра в те, що це все скінчиться для мене. Віра в те, що мене вдома чекають.
Чи думали про смерть як про порятунок?
Про смерть як про порятунок я думав, напевно, безпосередньо в момент свого поранення і в момент потрапляння в полон. Потім цих думок не було.
Яким був ваш типовий день у полоні?
Напевно, для кожного полоненого типовим було бажання, щоб перевірка, яка відбувалася приблизно після сніданку, десь о восьмій ранку, пройшла якнайшвидше і якнайбільш безпечно для тебе особисто і для твоїх співкамерників. Та і взагалі, щоб день минув якнайшвидше, бо кожен із нас розумів: що швидше мине день, то скоріше ти повернешся додому. Як ми казали, на один день ближче до обміну.
А були прогулянки?
Кожен вихід з камери – це був квест. У нас скрізь паралельно йшло побиття. Прогулянка в Таганрозі – це коли ти біжиш коридором, і твоє завдання – пробігти якомога швидше крізь російських спецпризначенців, крізь російських тюремщиків, щоб тебе ніхто не вдарив, не копнув, не штовхнув, якомога швидше забігти на прогулянковий дворик. Прогулянка тривала буквально дві-три хвилини. Потім відчинялися двері дворика і ти так само якомога швидше біг у камеру, щоб тебе якнайменше вдарили. Це була вся прогулянка в Таганрозі.
Ми не хотіли гуляти, бо що рідше ти виходиш із камери, то менше шансів, що тебе хтось вдарить. Коли перебуваєш у камері, ти закритий, ти не бачиш нічого, проте тебе ніхто не чіпає. Коли відчиняються двері, ти не знаєш, що тебе чекає в коридорі. Чи тебе просто виведуть, чи тебе виведуть і поб’ють.
Чи знали ви щось про ситуацію в Україні? Чи отримували новини?
На жаль, ні. Місце утримання, де перебував я, – це абсолютна ізоляція від зовнішнього середовища. І це, напевно, було найважче. Незнання, що відбувається вдома. Незнання, що відбувається з твоєю сім’єю. Незнання, що відбувається з країною. На допитах слідчі завжди казали, що все погано, що України вже немає. Ми розуміли, що це роблять спеціально. Нам казали: «За що ви боретеся? Переходьте на наш бік, бо вам немає куди повертатися. Дому немає. Країни немає». Ми розуміли, що це пропаганда. Але певний осад залишався.
Ми намагалися слухати коридор. І те, що чули в коридорі, ті фрази росіян якось намагалися аналізувати. Більше інформації не було жодної.
У Пермі взагалі була стовідсоткова ізоляція. Ми нічого не знали: ні де ми, ні що відбувається. Нуль.
Із рідними ви не мали змоги контактувати?
На жаль, ні. Це було чи не найважче, оскільки я дуже переживав: що вдома, що з моєю сім’єю?
Як часто тривали допити? Що намагалися дізнатися росіяни?
Думаю, що в плані допитів мені особисто дуже пощастило, оскільки в мене їх було не дуже багато (десь три-чотири) і вони пройшли лайтово. Мене на допитах майже не били. Хлопці багато мені розповіли про допити й відразу попередили: «Ігорю, якщо тебе поведуть на допити, почнуть бити і проситимуть щось підписати, то підписуй. Ти все одно колись підпишеш. А так хоч не позбудешся решти свого здоров’я». Хлопці розповідали, що їх змушували підписувати документи про якісь вигадані військові злочини, щоб людям ці злочини потім у їхньому фейковому суді пред’являти. Були хлопці, які трималися як справжні воїни, які по три-чотири доби витримували побої. Проте в кожного є межа.
Допитували. Били. До них застосовували середньовічні тортури. Їх нещадно били. Хлопці, які зі мною сиділи, розповідали, що людина виходила з камери, а потім заносили шматок м’яса… На жаль, не всім нашим героям вдалося і вдасться живими повернутися з полону. Дехто загинув там, загинув як справжній герой. На жаль.
Ви були свідком таких випадків?
Безпосереднім свідком я не був, проте є достовірна інформація, що хлопці помирали від побиття, від знущань, від тортур. Особливо це було поширено, як мені розповідали, у 2022-2023 роках. Згодом почалася якась тенденція до зменшення тих знущань, того побиття. Думаю, це відбулося через втручання якихось міжнародних організацій…
Початок мого полону в Таганрозі було витримати фізично, психологічно дуже важко.
Які тортури застосовували до військовополонених?
Диба. Це коли людину підвішують на специфічний пристрій і виламують суглоби під неприродніми кутами. Влітку нас почали забивати електрошокерами, в прямому сенсі цього слова. Один із яскравих негативних споминів, які залишилися в мене з полону, – це коли ти забігаєш після перевірки в камеру, хлопці стоять, а від них іде дим. Їх забивали електрострумом і стояв запах смаженого людського м’яса. Це було літо 2024 року. Мали міняти нашу дислокацію і нас почали доволі сильно забивати електрострумом.
Чи росіяни морили голодом полонених?
Так. Голод – це дуже важке випробування. Не кожен здатен його пройти. Декому з хлопців було дуже важко. У когось уже починалися психічні розлади через голод, тобто люди від голоду психічно ламалися. Дуже сильно декого це травмувало. І росіяни це бачили.
Ваша дружина розповіла, що перше, що ви придбали в Україні після звільнення з полону, – це шоколадний батончик. І навіть привезли його додому.
Так, ця історія трохи специфічна. Вона певною мірою стосується голоду. Бо в полоні ти мусиш їсти, наприклад, гнилу картоплю і в тебе виникають фантазії про їжу. Я думав, що дуже хочеться з’їсти Snickers. І коли вийшов з полону, взяв цей Snickers, дивився на нього, напевно, протягом трьох місяців і не чіпав. Думав: він у мене є, це дуже добре, хай буде.
Читати ще: Понад два роки провів у полоні: у Луцьку зустріли військового Сергія Колошву. Фото
Як ви назвали би фільм про свій полон?
Напевно, «Кошеня в темряві». Тому що кошеня – це та свідомість, яка в мене залишилася під час потрапляння в полон. Усе решта – темрява, біль, які оточували мене, моє тіло. У мене такі спогади, така аналогія.
Найсильніше, що зробив для вас інший полонений?
Людина, яка поділилася своєю їжею. Це дуже важливо в полоні. Це людяний вчинок.
Яка звичка з полону з вами залишилася?
Мовчання.
А що більше лякає зараз: гучний звук чи тиша?
Гучний звук дратує. Тиша вже зовсім не лякає. Навпаки, тиша – це краще, ніж гучні звуки.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
