Як ціни на нафту піднесли і розвалили СРСР. І чи повторить його долю Росія

• • Author, Анастасія Зануда
  • Role, BBC News Україна
• 30 серпня 2025

“Історія свідчить, що обставини змушували комуністів поводитися раціонально і погоджуватися на компроміси”, – сказав колись польський дисидент, журналіст і громадський діяч Адам Міхнік.

Однією з таких “обставин” для СРСР стали ціни на нафту.

Існує багато версій про те, що розвалило комуністичну імперію загалом та зокрема її метрополію – Радянський Союз.

Історики та публіцисти згадують і Гельсінські угоди 1975, підписавши яку СРСР не лише зафіксував кордони, встановлені за результатами Другої світової (як хотів), але й погодився на захист прав людини (проти своєї волі). Серед подій називають також обрання поляка Кароля Войтили Папою Римським Іваном Павлом ІІ у 1978-му, радянське вторгнення в Афганістан у 1979-му, Чорнобильську катастрофу 1986 року.

Але більшість коментаторів обов’язково згадують такий фактор, як світові ціни на нафту, що після кількох повоєнних десятиліть стабільності, зазнали кілька карколомних змін у 1970-80-х.

Стрибок цін на нафту у 1973-74 роках, а потім знову у 1978-80 викликав проблеми у США та їхніх союзників. На додачу до економічних наслідків, таких як зростання інфляції та безробіття, колективний Захід стикнувся зі розширенням геополітичного впливу СРСР у кількох регіонах – зокрема, в Азії та Африці.

Високі ціни на нафту зробили видобуток цього палива надзвичайно прибутковим для Радянського Союзу. Саме у той період СРСР випередив США і став найбільшим видобувачем нафти.

Доходи від експорту нафти дозволили Союзу імпортувати все – від зерна до технологій. А також фінансувати ВПК та новий виток гонки озброєнь.

Але коли ціни стали падати, усі ці досягнення не змогли урятувати від колапсу країну з найбільшим ядерним арсеналом, що панувала на одній шостій земної кулі – разом із соціалістичним табором у Східній Європі.

Як так сталося? І які уроки з цього може винести Україна?

Нафта як пальне світової економіки

Історія видобутку і торгівлі нафтою не дає усіх відповідей. Але без розуміння ролі та ваги цього фактору історія усього ХХ сторіччя буде неповною, а бачення могутності держав, трактування подій, зокрема, близькосхідних криз та Холодної війни – неправильним.

Винахід парового двигуна наприкінці ХVІІІ сторіччя започаткував промислову революцію у Європі та США. Проте спочатку головним пальним для цього двигуна було вугілля. І лише у другій половині ХІХ століття вугілля потроху почав заміняти керосин та інші нафтопродукти.

У 1880 США виробляли близько 85% світової нафти, а керосин був четвертою найбільшою статтею американського експорту. Але завдяки розвідці та розробці нових родовищ вже незабаром на європейському та азійському ринку в США з’явилися конкуренти із Британії, Нідерландів та Росії.

Підпис до фото, Видобуток нафти у Пеннсильванії у 1861 році. У циліндрі та фраку на передньому плані – Едвін Л. Дрейк – чоловік, який вигадав, як видобувати нафту Наступною великою подією у світі, напряму пов’язаною з нафтою, стала розробка Генрі Фордом знаменитої моделі Model T у 1908 році – першого недорогого авто, придатного для масового випуску. Вже за два роки після цього споживання бензину у США стало випереджати керосин.

До 1927 США стали найбільш моторизованою країною – на кожних 5 американців припадало по автівці. Тоді ж у найбільш розвинених європейських країнах – Британії, Німеччині, Франції – одне авто припадало на 44 людини.

Звісно, більше автівок тягнули за собою більший попит на бензин. А від 1880-х 90% американського видобутку, транспортування та переробки нафти належало Джону Рокфеллеру.

У 1911 році за порушення антимонопольного законодавства за рішенням суду його нафтову імперію примусово розділили, а компанії, що постали на її рештках – Chevron, Amoco, Mobil, Conoco та Exxon – формували вже історію ХХ сторіччя.

Підпис до фото, Знаменита Model T, розроблена Герні Фордом і запущена у масове виробництво у 1908 роціКоли під час Першої світової коні поступилися на полі бою танкам і літакам, нафта стала ще й стратегічним продуктом, від якого залежить безпека держав.

Під час виступу в парламенті у 1913 Вінстон Черчилль формулює принцип, актуальний не лише у всьому ХХ, але й у ХХІ сторіччі:

“Безпека та впевненість у поставках нафти полягають у різноманітності (джерел) і лише у ній”.

Тоді ж американські поставки нафти до Британії та Франції стали однією з головних мішеней для німецького флоту, зокрема, і перших підводних човнів.

Підпис до фото, Перша світова починалася кавалерійськими атаками, а завершувалася наступом піхоти під прикриттям танків. Американські військові у Франції, 1918Це продовжилося і під час Другої світової війни, коли німецькі субмарини намагалися потопити танкери в Атлантиці, а американські військові у Тихому океані – відрізати від поставок нафти Японію.

На початок цієї війни США забезпечують близько 60% світової нафти, випереджаючи Росію та Венесуелу.

Але напередодні на сцену виходить ще один гравець – Саудівська Аравія, де у 1938 відкривають значні поклади нафти. А вже у 1943 президент США Франклін Рузвельт оголошує саудівську нафту життєво важливою для безпеки США і пропонує країні фінансову підтримку.

У 1945 Рузвельт зустрічається із королем Абдулазізом бін Абдул Рахман аль Саудом для “налагодження тісніших зав’язків”. Після війни і відкриття найбільшого нафтового родовища Саудівська Аравія стає головним експортером нафти у світі.

Підпис до фото, Одразу після Ялтинської конференції президент США Рузвельт зустрівся із королем Саудівської Аравії Абдулазізом бін Абдул Рахман аль Саудом, лютий 1945Росія, яка ще на початку ХХ століття увійшла у трійку нафтових лідерів, багато чого втратила після Першої світової війни та революції 1917. Однак до 1941 СРСР відновив позиції серед найбільших видобувників, значно поступаючись США, але випереджаючи Венесуелу.

Підпис до фото, Першу половину ХХ сторіччя “російську” нафту видобували на Каспії поблизу Баку, 1906 Друга світова знову відкинула радянський нафтовий видобуток назад – і так, що СРСР аж до середини 1950-х був змушений імпортувати нафту і нафтопродукти із Румунії та Австрії. Проте у 1960 Радянський Союз вже відновив і став нарощувати видобуток.

Підпис до фото, Радянський працівник на нафтовому родовищі поблизу Баку, 1933Але конкурувати із близькосхідними видобувниками в плані цін було важко. Якщо на початку 1950-х на нафту з Близького Сходу припадало лише 7% світового видобутку, то у 1973 – вже 42%.

Саме тоді світ спіткала перша – але не остання – нафтова криза.

Перший “чорний жовтень” і кризове десятиліття

На початку 1970-х “тридцять славетних років” післявоєнного процвітання завершилися. У західні країни прийшла доба інфляції, уповільнення розвитку, зростання безробіття та соціального невдоволення.

Не в останню чергу на це вплинула безславна війна США у В’єтнамі та відмова від прив’язки долара до золота, що обвалило курси інших валют та зробило імпорт дорожчим: між 1971 та 1973 світові ціни на товари (крім палива) зросли на 70%, а на продукти – на 100%.

У 1971 президенту Ніксону довелося запровадити обмеження на ціни на основні споживчі товари, яке діяло до його переобрання на посаду президента США у 1972.

На цьому тлі по світу вдарила перша сувора нафтова криза.

Підпис до фото, Сирійські солдати здаються ізраїльським військовим через кілька днів після початку війни Судного дня, жовтень 1973У суботу, 6 жовтня 1973 року, війська Єгипту і Сирії атакували Ізраїль з Синайського півострову та Голанських висот.

Якщо лунає знайомо, то це тому, що напад ХАМАС 7 жовтня 2023 року на Ізраїль відбувся у 50 річницю нападу 1973. Як і тоді, події розгорталися на Йом-Кіпур, або “Судний день” – найбільше свято іудейського релігійного календаря.

У цьому конфлікті Радянський Союз підтримував арабські країни, а США були на боці Ізраїлю.

Незабаром після початку того, що згодом отримало назву війна Судного дня, успіх перейшов до ізраїльтян – одразу ж, як вони оговталися після перших днів шоку.

Тоді Організація арабських країн-експортерів нафти оголосила, що скорочує видобуток, аби змусити Європу та Японію (великих імпортерів нафти) не підтримувати Ізраїль. А до США, які надавали Ізраїлю фінансову та військову підтримку, а також були найбільшим імпортером нафти на той момент, застосували заборону на поставки. Ембарго також поширювалося на Нідерланди, Португалію, Південну Африку та Родезію.

Підпис до фото, Через нафтове ембарго арабських країн до заправок у США вишукувалися величезні черги, а іноді авто до них треба було доштовхати. Бостон, 1973Це був не перший випадок, коли нафту спробували використати як зброю. До того арабські країни намагалися застосувати цей інструмент під час Суецької кризи у 1956 та Шестиденної війни між Ізраїлем та Єгиптом у 1967. Але тоді ця “зброя” вистрелила холостими, – у США було достатньо надлишкових потужностей, аби наростити видобуток на випадок дефіциту.

Проте у 1970-х все було по-іншому. Між 1960 та 1972, споживання нафти у світі подвоїлося, і вже до 1973 США імпортували до третини своїх потреб. У Європі цей показник був ще вищим.

Із запровадженням ембарго арабських країн ціни на нафту на світових ринках одразу підскочили на 70%, а якщо рахувати від початку 1973 року – удвічі, а потім і вчетверо.

До кризи барель нафти коштував 1,8 доларів, вже до березня 1974 він став коштувати 11,65 доларів. Якщо перекласти це на нинішній ціни, то таке подорожчання відповідало б зміні ціни із 14 до 80 доларів за барель.

Підпис до фото, Чотири вершники бензинового апокаліпсису на вулицях Амстердама, листопад 1973. Нідерланди також зазнали повного ембарго на поставки нафти з арабських країнСама війна Судного дня завершилася 25 жовтня 1973. Але її наслідки – саме через нафту – були набагато тривалішими.

На той час нафта та нафтопродукти вже давно стали головним пальним світової економіки, до того ж доступним та дешевим. На ньому працював практично весь транспорт – як на землі, так і у повітрі та в морі. Нафтопродукти також відігравали важливу роль у виробленні тепла і світла.

Якщо ще у 1950 у Західній Європі тверде паливо (переважно вугілля) становило 85%, а нафта – лише 8,5% енергобалансу, то у 1970-му на тверде паливо припадало вже 29%, тоді як на нафту – 60%.

Післявоєнний споживчий бум лише посилював тенденцію – автівки, які тепер стали доступними, не могли їздити ані на вугіллі, ані на електриці з атомних електростанцій.

Підпис до фото, На початку 1970-х “тридцять славетних років” післявоєнного процвітання, споживчого буму і дешевої нафти завершилися. 1950, авто-кінотеатр у СШАХоча на той час вже існували атомні підводні човни, більшість кораблів, так само, як і літаків, а також наземний військовий транспорт заправлявся пальним на основі нафти. Крім того, основним пальним американських військових баз по всьому світу, які дозволяли пильнувати національні інтереси США та союзників, також були нафтопродукти.

“Ембарго 1973 року потрясло світовий енергетичний ринок. Воно також перезапустило усі геополітичні процеси, змінило розстановку сил у світовій економіці, дало початок новій енергетичній ері. Її наслідки стали визначальними для змін у політиці, інвестиціях та інноваціях”, – так описував результати першої нафтової кризи віцеголова S&P Global Даніель Єргін.

У США нафтова криза та турбулентність, спричинена відв’язкою долара від золота, супроводжувалася політичною кризою на тлі відступу із В’єтнаму та Вотергейтського скандалу.

У серпні 1974 року президент Ніксон подав у відставку (наразі єдиний з американських президентів, який пішов з посади добровільно), і його заступив віцепрезидент Джеральд Форд (єдиний із американських лідерів, який не пройшов через вибори, щоб стати президентом).

Але на цьому проблеми не завершилися. Щойно у 1978-79 вдалося врегулювати конфлікт між Ізраїлем та Єгиптом і оформити це у Кемп-Девідські мирні угоди, як сталася друга світова нафтова криза – після Ісламської революції в Ірані. У період до травня 1980 ціни на нафту зросли на 150%. Тож можна сказати, що між 1970 та 1980 світ пережив кризову енергетичну десятирічку.

Але те, що з цієї десятирічки виніс Захід та СРСР, різнилося.

Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими?

Через пів року після запровадження ембарго 1973-го арабські країни погодилися зняти його – за умови, що США допоможуть досягти перемир’я між Ізраїлем та Єгиптом із Сирією.

Головним архітектором процесу став Генрі Кіссінджер, Держсекретар, якого Ніксон призначив на цю посаду за пару тижнів до початку війни Судного дня.

Через кілька днів після її початку, коли ізраїльська прем’єрка (і уродженка Києва) Голда Меїр сигналізувала, що хотіла би прилетіти до Вашингтону на переговори, щоб домовитися про збільшення допомоги США, президент Ніксон повинен був давати раду відставці свого віцепрезидента через Вотергейт.

Підпис до фото, Прем’єр-міністр Ізраїля Голда Меїр та міністр оборони Мойше Даян зустрічаються із військовими на Голанських висотах, жовтень 1973Коли трохи пізніше Кіссінджер перебував у Москві, намагаючись домовитися про умови плану з припинення вогню на Близькому Сході, Ніксон звільняв спецпрокурора – також через Вотергейт.

Ще через кілька днів, коли члени адміністрації зібралися на нараду з приводу планів Радянського Союзу надати ядерну зброю близькосхідним союзникам, Ніксон, за словами очевидців, виглядав “надто відстороненим”. І, знову ж таки, за спогадами очевидців, у цей момент Держсекретар та одночасно радник з питань нацбезпеки Кіссінджер виглядав як втілення легітимності влади у США.

Як написав Мартин Індик у своїй книзі “Майстер гри”, зануреність Ніксона у Вотергейтський скандал дала можливість Кіссінджеру “працювати замість президента переважну більшість часу”.

В кожному разі шалена “човникова” (через багато подорожей “туди і назад” на переговори – Ред.) дипломатія Кіссінджера принесла результати.

Перемир’я набуло чинності, єгипетські та ізраїльські військові зустрілися на прямих переговорах, напруга між США та СРСР послабилася. Процес завершився підписанням Кемп-Девідських та Вашингтонських мирних угод 1978-1979 років.

Але мир на Близькому Сході був лише частиною проблеми.

Підпис до фото, Президент США Річард Ніксон та Держсекретар Генрі Кіссінджер на борту президентського літака, 1973Високі ціни на нафту підлили палива у вогонь інфляції, маховик якої розкручувався ще до кризи.

На відміну від попередніх разів Вашингтон не міг прийти на допомогу європейським союзникам, адже США і самі потерпали від кризи та дефіциту нафти.

Пікантності ситуації додавало й те, що європейські країни, а також Японія, потребували допомоги США та їхніх ресурсів для приборкання нафтової та економічної кризи, але хотіли дистанціюватися від політики США на Близькому сході.

Підпис до фото, Сподіваючись на допомогу США у подоланні економічної кризи, в Європі критикували американську близькосхідну політику. Демонстрація на захист звільнення Палестини в Лондоні, листопад 1973Спроби сепаратних переговорів з арабськими постачальниками нафти при цьому автоматично зменшували вагу та ефективність спільного міжнародного тиску – і це при тому, що СРСР навпаки розширював свій вплив у близькосхідному регіоні.

Намагаючись приборкати інфляцію та безробіття, за умов падіння економічного росту західні країни почали накопичувати борги, із якими було покінчили за повоєнні десятиліття.

Справи були настільки кепські, що у квітні 1977 Британія звернулася по допомогу МВФ.

Загалом, як написав у своїх мемуарах Кіссінджер, нафтова криза 1970-х “безповоротно змінила світ порівняно із тим, яким він був увесь післявоєнний період”.

СРСР – переможець?

На відміну від Заходу, здавалося, що Радянський Союз став одним із головних переможців від нафтових криз 1970-х.

Поки США та Західна Європа переживали жорстку економічну кризу, у СРСР запанувала епоха “золотого брежнєвського застою”.

Підпис до фото, Генеральний секретар КПРС Леонід Брежнєв (ліворуч) та президент США Річард Ніксон (праворуч), 1972. Іменем першого назвуть епоху застою – останній сплеск стабільності в СРСР. Другого чекає Вотергейтський скандал, ганьба в’єтнамської поразки та відставка. Але за ким, врешті, була перемога?Ріст цін на нафту зробив видобуток в Радянському Союзі не просто економічно вигідним, а дуже прибутковим. А відкриття багатих родовищ у Західному Сибіру зробило СРСР також власником найбільших – після країн Перської затоки – покладів нафти.

До 1980 року Союзу став найбільшим експортером нафти у світі.

Підпис до фото, Радянські буровики в Тюмені вітають перші струмені нового родовища, листопад 1961. Промисловий видобуток нафти там почався у 1966Східноєвропейський табір, а також Куба та В’єтнам отримували радянську нафту за пільговими цінами.

Проте експорт до західних країн приносив СРСР тверду валюту. Вже за підсумками 1973 року валютні доходи Радянського Союзу від експорту нафти подвоїлися. А у наступному 1974 також зросли удвічі. До 1976 доходи від нафтового експорту вже складали половину валютної виручки СРСР.

Але найголовніше, такий раптовий притік нафтодоларів дозволив Радянському Союзу імпортувати все те, з виробництвом чого соціалістична економіка вже не могла впоратися через свою неефективність, – від зерна до промислових товарів та технологій (останні були критично важливі, аби і надалі підтримувати видобуток експортної нафти на високому рівні).

Підпис до фото, Радянські робітники з’єднують дві частини нафтопроводу, яким нафта потече до Братислави, 1961Радянські здобутки від нафтової кризи були не лише прямими. Арабо-ізраїльський конфлікт дозволив СРСР наростити експорт зброї та продукції подвійного призначення, особливо на Близький схід. За 10 років, від 1974 до 1984, СРСР експортував зброї на 19 млрд доларів за тверду валюту, і ще на 34 млрд доларів – за м’які валюти або за бартер.

Таким чином впродовж 1970-х утворився парадокс: робота провідної галузі СРСР – видобування нафти і газу – напряму залежала від західних технологій, але отримані від експорту цієї нафти кошти спрямовувалися на збройне протистояння із Заходом та імпорт необхідних товарів для власного населення.

Здобуток, який обернувся втратами

Проте настав час, коли переваги почали перетворюватися на проблеми.

Легкі нафтові гроші створили залежність СРСР від імпорту. Вливання у розвиток нафтової промисловості вимили ресурси з інших галузей (крім ВПК). Пільгові поставки до Східної Європи та інших дружніх режимів створили коло “утриманців”, відданість яких оплачувалася дешевою нафтою.

Загалом нафтодолари 1970-х лише замаскували проблеми і дали ілюзію життєздатності системи, яка вже хворіла. Навіть попри жорстку економічну кризу через стрибок цін на нафту, економіки США та Західної Європи випереджали за розвитком країни соцтабору та СРСР.

Через систему фіксованих цін у соціалістичних планових економіках справжню вартість товарів неможливо було встановити, а відтак, задовольнити потреби чи зреагувати на дефіцит.

Можливість доступу до дефіцитних товарів став способом винагородження за лояльність до режиму.

Звідси відомі усім жителям СРСР “спецрозподільники” для партійних керівників, де залежно від рангу можна було купити дефіцитні товари (якими потроху ставали усі), та магазини на кшталт “Берізки”, де товари можна було купити за валюту, що залишалася у тих небагатьох, кому пощастило мати закордонні відрядження.

Особливою ганьбою СРСР став імпорт зерна. Загалом, від 1970 до 1982 радянський імпорт харчів зріс утричі.

Громадяни відповідали державі взаємністю. Популярною була фраза, що за соціалізму “ви удаєте, що працюєте, а держава удає, що платить вам за працю”.

Підпис до фото, “Нафту – Батьківщині!” На початок 1980-х від бадьорих оптимістичних шістдесятих, коли в Сибіру знайшли нові поклади нафти, майже нічого не залишилося, попри високі ціни на “чорне золото”Все це не було секретом для Заходу.

За визначенням німецького канцлера Гельмута Коля, СРСР був лише “Буркіна-Фасо з ракетами”.

У 1977 три дослідження, проведені незалежними групами в ЦРУ, засвідчили, що видобуток нафти в СРСР сягне піку у 1980, а після цього почне скорочуватися, що змусить Союз та його сателітів у Східній Європі шукати нафту – і допомогу – деінде.

Після початку радянського вторгнення в Афганістан наприкінці 1979 США та інші західні країни почали запроваджувати санкції проти СРСР, передусім у галузі технологій. Це одразу ж ускладнило видобуток.

Проте часом Х, у який карета перетворилася на гарбуз, став початок 1980-х, коли ціни на нафту почали падати.

У середині 1980-х років “золота” нафтова жила, яка живила бюджет СРСР, зникає. І хоча видобуток все ще є великим, кон’юнктура цін вже не на користь Радянського Союзу.

Підпис до фото, Москвичі та гості радянської столиці очікують в черзі, коли “викинуть” нову партію взуття, 1983Економіка, яка і на високих цінах на нафту не змогла запрацювати швидше, із падінням цін й сама почала вже відкрито занепадати.

Жоден із показників плану 11-ї п’ятирічки за 1981-1985 роки не був виконаний.

Підняття цін не було опцією для радянського керівництва, особливо коли воно дивилося на те, до яких протестів це призвело на початку 1980-х у Польщі, де наприкінці 1981 запровадили навіть воєнний стан.

Проблему спробували вирішити позиками, які на певний час прикрили зниження доходів від експорту нафти і бюджетну діру.

У 1971 загальний борг соцтабору становив 6,1 млрд доларів. До 1980 він зріс до 66,1 млрд доларів, а у 1988 сягнув 95,6 млрд.

Якщо брати окремо СРСР, то його борг у 1986 становив близько 30 млрд доларів, а у 1989 – вже 54 млрд.

Як писав у “Після війни” британо-американський історик Тоні Джадт, СРСР жив не лише на позичені гроші, але й на позичений час. Соціалізм міг триматися, поки його підтримував капіталізм.

США, Саудівська Аравія і падіння цін

Від другої половини 1970-х посеред негараздів, спричинених нафтовою кризою, на Заході починає викарбовуватися новий енергетичний порядок.

В рамках Організації з економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) країни запускають ініціативу, покликану захистити їх від перебоїв із постачанням нафти. Зокрема, напрацьовуються заходи з енергоефективності, заміни нафти на інші джерела – в тому числі і на електрику, а також зниження імпорту нафти з Близького сходу.

В результаті лише від часу другої нафтової кризи з 1979 до 1985 споживання нафти у несоціалістичному світі скоротилося із 51,6 до 46,3 млн барелів. Крім того, на багатьох підприємствах нафтопродукти замінив газ, а також деякою мірою вугілля, а використання енергії з атомних станцій в індустріально розвинених країнах зросло удвічі.

На ринок стало надходити більше нафти з таких країн як США, Британія, Норвегія та Мексика, тож ринок став більш диверсифікованим.

З часом високі ціни на нафту сприяли збільшенню видобутку, зменшенню споживання, а це привело до того, що маятник хитнувся в інший бік – до падіння цін, яке стали називати “нафтовим шоком навпаки”.

Такою є суто економічна версія подій.

Але існує також інша версія – про додаткову таємну домовленість між США та Саудівською Аравією про зниження цін на нафту завдяки нарощуванню видобутку.

Підпис до фото, Президент США Рональд Рейган та король Саудівської Аравії Фахд під час зустрічі в Овальному кабінеті у лютому 1985 року. Незабаром після цієї зустрічі ціни на нафту почали падатиЕкономісти, історики, дипломати і досі дискутують про існування цієї домовленості.

У статті, яку в березні 2024 року опублікував Wall Street Journal, голова Офісу президента України Андрій Єрмак писав про неї як про доконаний факт.

“У 1986 році президент Рональд Рейган та король Саудівської Аравії Фахд розробили план зниження цін на нафту. Зниження цін на 10 доларів на кожному барелі позбавило б Совєтів 10 млрд доларів за рік… Колосальні втрати разом із масованими військовими витратами підірвали радянську економіку. Що сталося далі, ми знаємо: СРСР розвалився у 1991. І найбільший у світі ядерний арсенал не врятував”, – йшлося у статті Єрмака у WSJ.

Проте представники адміністрації президента Рейгана заперечували наявність нафтової змови, зокрема, і у відповідь на цю статтю.

Але багато оглядачів сходяться на думці, що така домовленість була би в інтересах як США, так і Саудівської Аравії. Штати прагнули низьких цін на нафту, аби дати поштовх своїй економіці після інфляційної кризи 1970-х та заразом “підставити” економіку СРСР – свого залежного від нафтодоларів ворога, якого президент Рейган назвав “імперією зла”.

Саудити, зі свого боку, мали власні інтереси у стабільності в регіоні та підтримці зв’язків із США, зокрема в обмін на військову підтримку і захист. А також у нарощуванні своєї присутності на світовому нафтовому ринку завдяки своєрідному демпінгу.

Одним словом, якби такої домовленості не існувало, її варто було б вигадати.

І багато хто з науковців та експертів очікують, що розсекречення якихось архівів дасть відповідь на цю загадку.

Проте факт полягає у тому, що ціни на нафту почали падати, – із 35 доларів за барель у 1980 році вони знизилися до 10-15 доларів за барель у 1986.

Новий радянський лідер Михайло Горбачов, який після приходу до влади оголосив про плани реформувати економічне і політичне життя СРСР через “гласність” та “перестройку”, розраховував, що здійснити це йому допоможуть нафтові доходи.

Але цьому не судилося статися.

Підпис до фото, Москвичі в черзі за молоком, яку навіть у столиці СРСР треба було займати з ночі, 1990

Підпис до фото, Черга за курями в Ленінграді, 1989

Підпис до фото, Перед відкриттям магазину, Ленінград, 1989Як свідчить оприлюднений архівний запис про нараду у президента Рейгана у квітні 1986, у Білому домі знали про радянські проблеми і вже тоді припускали, що реформи Горбачова не спрацюють.

Більше того, на нараді йшлося, що радянська економіка почувалася навіть гірше, ніж очікували більшість експертів. Це підтверджували і два графіки – падіння ВВП СРСР та зменшення нафтових доходів.

Показово, що на нараді у Білому домі у 1986 брали до уваги не лише суто економічні показники, але й рівень смертності та очікуваної тривалості життя, а також алкоголізму в СРСР, – президент Рейган пожартував, що смерть, мабуть, є єдиним способом втекти з Радянського Союзу, тому дедалі більше людей вдається саме до нього.

Крім того, учасники дискусії в Овальному кабінеті обговорювали те, як негаразди вплинуть на здатність СРСР фінансувати воєнні видатки – прямі та приховані, які тоді оцінили приблизно у чверть радянського ВВП.

Говорили також про те, який обсяг боргів та їхнього обслуговування є критичним для Союзу, і зійшлися на думці, що при 20 млрд доларів боргу та щорічних виплатах у 2 млрд доларів на обслуговування, нафтових доходів СРСР вже бракуватиме, аби покрити ще й критичний імпорт – продовольства та обладнання.

Підпис до фото, Найкраща лікарня СРСР – Інститут швидкої допомоги ім. Скліфосовсього в Москві, перевезення пацієнта, 1986

Підпис до фото, В очікуванні народження дитини в СРСР, 1989Як вважає історик та фахівець з питань Холодної війни Майкл Де Гроот, остання нафтова криза змусила СРСР довести свою нафтову галузь до межі витривалості, що призвело до кризи у відносинах із соцтабором.

Хоч Радянський Союз і був найбільшим виробником нафти, але не зміг витримати попит на неї всередині самої країни та в державах-союзниках, – та ще й за пільговими, нижчими за світові цінами.

Щойно СРСР відмовився від пільгових цін і члени Організації економічної взаємодопомоги були змушені шукати нафту деінде за ринковими цінами, соціалістична система почала розпадатися.

Прикметно, що дехто з істориків називає другу половину 1980-х і початок 1990-х часом третьої нафтової кризи, результатом якої став розпад радянської імперії.

25 грудня 1991 року прапор СРСР із серпом та молотом, що майорів над Кремлем, опустили, а на його місці з’явився російський триколор.

Можна повторити?

Чи може повторитися цей нафтовий гамбіт?

Багато хто вважає, що це було б можливо, якщо говорити про сучасну Росію, економіка якої, як і СРСР, живиться за рахунок продажу енергоресурсів, – і переважно нафти (після того, як РФ втратила свого найбільшого газового клієнта – Європу).

Підпис до фото, Президент Росії Володимир Путін вважає розпад СРСР “найбільшою геополітичною катастрофою сторіччя”“Російська економіка є залежною від природних ресурсів країни, так само, як це було за часів Радянського Союзу. Її зростання залежить від цін на нафту, які доклалися до розпаду Радянської імперії і можуть покласти край нинішнім спробам Володимира Путіна відновити режим. Саме нафта може позбавити російського диктатора реваншистських амбіцій”, – вважає голова Офісу українського президента Єрмак.

Проте саме нафтові санкції, як виглядає, даються особливо важко і європейським союзникам України, і США. Вони є, але виглядають половинчастими.

А тому Росія й надалі отримує десятки мільярдів доларів за свою нафту, які може спрямовувати на подальше фінансування війни проти України.

Підпис до фото, У певний момент новітню Росію стали називати “державою-бензаколонкою”. Авторство належить республіканцю Джону Маккейну, який у 2008 році був кандидатом у президенти, але тоді на виборах переміг Барак ОбамаОдразу після початку другого терміну президента Трампа у січні 2025 року та його заяв у стилі “Drill, baby, drill” і певних сигналів із Саудівської Аравії, багато хто почав запитувати, чи не хоче новий старий американський президент повторити успіх Рейгана?

Проте нічого кардинального з нафтовим видобутком так і не сталося.

Замість цього вже у березні Трамп у телефонній розмові із Путіним домовлялися про переговори про мир в Україні десь “на Близькому сході”.

Вдруге питання нафти стало актуальним влітку цього року, коли президент США пригрозив застосувати проти Росії так звані вторинні санкції – до країн, що продовжують торгувати із нею.

Було зрозуміло, що йдеться переважно про нафту, експорт якої й досі приносить Кремлю десятки мільярдів доларів.

Після цих заяв світові ринки затамували подих, Кремль витримував красномовну паузу, але врешті президент Путін отримав червону доріжку, рукостискання і навіть спільний проїзд у лімузині американського президента під час переговорів на Алясці.

А міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров приїхав туди у светрі з написом СРСР.

Підпис до фото, Впродовж виборчої кампанії у 2024 Трамп обіцяв завершити війну в Україні за добуПомітною є також і болісна реакція Москви на ці удари.

Але чи буде їх достатньо для того, аби фінансування воєнних видатків стало недоступною розкішшю для російської економіки – велике питання.