Бліц: як Гітлер намагався масованими авіаударами зламати британців і що з цього вийшло

Підпис до фото, Собор Св. Павла, який дивом вцілів під час бомбардувань Лондона, став символом витривалості британців у Другій світовій війні. Фото 1940

• • Author, Анастасія Зануда
  • Role, BBC News Україна
• 7 вересня 2025

“Ви вчинили кожен можливий злочин під сонцем. Там, де опір був найслабшим, ви поводилися найжорстокіше. Ви перші почали все бомбити. В нас не буде перемир’я чи переговорів з вами, жахливою бандою, яка втілює задуми злої волі. Робіть якнайгірше – ми вчинимо якнайкраще”.

Ці слова належать британському прем’єру Вінстону Черчиллю. Вони пролунали у липні 1941 року після того, як британці пережили Бліц.

Цей період від вересня 1940 до травня 1941 назвали на честь нацистської стратегії блискавичної війни – Blitzkrieg. Лондону дісталася левова частка німецьких бомб, але ударів зазнали й інші міста.

Масовані бомбардування мали стати прологом до швидкої перемоги нацистів, але стали символом витривалості Британії.

Не обійшлося й без мародерства на руїнах, недостатності та неготовності укриттів. Обговорення, чи варто було відповідати на ці бомбардування вщент зруйнованими Дрезденом, Кельном та Гамбургом, тривають донині. Але Blitz spirit – дух Бліцу – вразив як союзників, так і ворогів Британії, і, до певної міри, й самих британців.

Перші повітряні удари німці намагалися завдавати по Лондону ще під час Першої світової війни – як із Цепелінів, так і двомоторних бомбардувальників Гота. Проте руйнування були невеликими.

Але ці рейди викликали страх і паніку серед цивільних, які намагалися сховатися у лондонській підземці та під залізничними мостами.

Між двома світовими війнами багато дискутували про ефективність і легітимність масованих бомбардувань, цілями яких мали ставати військові об’єкти та моральний дух цивільних.

Вплив бомбардувань німці перевірили під час громадянської війни в Іспанії у 1936-37 роках, – легендарна і жахлива картина Пабло Пікассо “Герніка” саме про це.

Підпис до фото, Пабло Пікассо намалював “Герніку” у 1937, після масованого бомбардування цього баскського міста на півночі Іспанії у квітні того ж року“Бомбардувальник завжди прорветься”, – ця фраза британського прем’єра Стенлі Болдвіна, на думку істориків, є одним із пояснень тої політики замирення, що панувала у Британії напередодні початку Другої світової.

Натомість Вінстон Черчилль, який на той момент був бенкбенчером (депутатом без посади в уряді) у британському парламенті, ще у 1934 попереджав, що “ми повинні очікувати, що під тиском тривалих атак на Лондон щонайменше три чи чотири мільйони людей опиняться просто неба довкола столиці”.

По тому, як у 1935 році Німеччина в порушення Версальських мирних угод оголосила, що має повітряні сили, у Британії створили службу протиповітряної оборони (ARP).

В ній було кілька підрозділів: вартові, рятівники, підрозділи з газового знезараження (пам’ятаючи про Іпр та застосування німцями хімічної зброї у Першу світову, британці готувалися до цього знову), швидка та парамедики. Ці служби підпорядковувалися місцевій владі і складалися з тих, хто працював неповний робочий день, та волонтерів. Чоловіки отримували 3 фунти на тиждень, жінки – 2 фунти.

Спочатку ці служби називали “армія ухилянтів за трояк”. І лише згодом вони стали національними героями.

Напередодні війни вже не лише Черчиллю, але й усім було зрозуміло: при масованому бомбардуванні доведеться мати справу із тисячами жертв та десятками тисяч біженців впродовж лічених годин.

А відтак, стали замислюватися над евакуацією найбільш вразливих верств населення, передусім дітей.

Підпис до фото, Евакуація дітей поїздом у грудні 1939 рокуУряд планував евакуювати близько 4 млн людей з найбільших міст. Там розраховували, що більшість із них розмістять у приватних будинках, задля чого провели ретельні інспекції. Розробляли також і варіанти транспортування евакуйованих.

З Лондона евакуації підлягало близько 1,25 млн людей, і для них готували місця на півдні та в Мідленді.

Насправді у серпні-вересні 1939 року столицю залишили близько 600 тисяч. Але більшість із них вже до Різдва того ж року повернулися додому, а період, який назвали “фальшивою війною”, притлумив відчуття небезпеки у багатьох.

Підпис до фото, Запуск повітряної кулі для захисту Лондона у липні 1940Паралельно із розбудовою бригад протиповітряної оборони розгортали світломаскування, що згодом яскраво відобразили у багатьох книжках та фільмах.

Запроваджений у перший день війни 1 вересня 1939 блекаут нікому не подобався. Але він мав ускладнити орієнтування для німецьких бомбардувальників, особливо вночі.

Добровільні вартові, які перевіряли, чи щільно засунуті штори, із загального посміховиська також стали героями, коли почалися перші повітряні удари.

До тих же часів належить розробка системи оповіщення про повітряні атаки.

Сирени були розташовані так, щоб охопити якомога більше людей. І спочатку вони були сферою відповідності поліції, аби ніхто не подавав фальшивих тривог.

Укриття: під землею, в городі та під столом

Із сигналом повітряної тривоги люди мали сховатися в укриттях. Але, звісно, надійних підземних сховищ не вистачало, так само як коштів та часу на їхнє будівництво.

Особливо бракувало укриттів у східній частині Лондона, на яку через розташування доків припав перший потужний удар.

Уряд розробив кілька моделей укриттів, якими могла користуватися окрема родина. Одне із них – укриття Андерсона (міністр без портфеля у тодішньому уряді) – з гальванізованої сталі, здатне витримати непряме попадання бомби та убезпечити від осколків.

Щоб їх встановити, потрібен був хоча б клаптик землі. І, хоча більшість традиційних житлових будинків мали такий клаптик на задньому дворі, для містян, які жили у багатоквартирних будинках, цей варіант не підходив.

Спочатку ставлення до укриттів Андерсона було скептичним, але понад 2 млн таких укриттів були роздані безплатно малозабезпеченим родинам, і врешті вони довели свою ефективність.

Підпис до фото, Для встановлення укриття Андерсона потрібен був хоча б клаптик земліІнше укриття, назване на честь міністра внутрішніх справ Герберта Моррісона, були призначені для встановлення у домівках. Фактично, це був великий стіл із розташованою під ним металевою кліткою – для захисту від осколків. Але їх почали поширювати лише у 1941 році.

Підпис до фото, Завдяки укриттю Моррісона від бомб можна було сховатися у власному доміПостало також питання укриттів, де можна було б сховатися під час роботи.

Так з’явилося консольне укриття у формі дзвона із цільнозвареного металу на твердій основі для пожежників, поліцейських, працівників протиповітряних команд.

Воно захищало від осколків, куль, вибухової хвилі і вміщало до двох людей.

Підпис до фото, Тих, хто працює і на посту, мало захищати консульне укриття. На фото – встановлення такого біля Букінгемського палацу, 1939Лондонське метро, у якому ховалися від бомбардувань ще у Першу світову, до початку Другої світової та навіть якийсь час після нього уряд не розглядав як можливе укриття. Частково через те, що в уряді очікували передусім коротких денних повітряних атак, а не тривалих нічних.

Але вже при першому удару по Лондону 7 вересня 1940 року люди буквально захопили станцію Liverpool street. Це змусило владу переглянути політику і врешті офіційно зарахувати метро до переліку укриттів, та думати вже над тим, як його ефективно використовувати, налагоджувати санітарні умови та харчування.

Спочатку люди мали стояти в чергах, коли метро відкривалося як укриття о 4 вечора. За спогадами очевидців, місце в цій черзі можна було зарезервувати за певну платню. Не обійшлося й без чуток, що найкращі місця в метро захоплюють представники певного прошарку чи національності.

З листопада 1940 для входу у лондонську підземку як укриття запровадили квитки, які закріплювали місцевих мешканців за певною станцією. Якщо на станції були вільні місця, квиток туди міг купити кожен.

На піку нацистських бомбардувань у метро переховувалися 177 тисяч лондонців – 4% від населення британської столиці. Ще 9% обирали наземні громадські укриття. 27% убезпечувалися в укриттях Андерсона у себе на подвір’ї.

Відтак, можна припустити, що близько 60% мешканців британської столиці просто залишалися вдома під час Бліцу.

Підпис до фото, Станція лондонського метро під час Бліцу, жовтень 1940Знати, що робити після повітряної тривоги, коли ти вибирався з укриття, було дуже важливо. Особливо, коли з’ясувалося, що в тебе більше немає дому.

Другим завданням було розгрібання завалів власного житла, щоб знайти щось вціліле і цінне.

Уряд поширював сотні тисяч брошур “Після тривоги” – куди йти по допомогу, харчі та дах над головою. Однією із порад було звернутися до пункту підтримки, де працювали переважно волонтерки. Ці пункти були першою зупинкою людей, які вижили після втрати близьких та дому.

Битва за Британію

Перші сирени повітряної тривоги залунали над Лондоном 3 вересня 1939 року, невдовзі після того, як прем’єр Невілл Чемберлен оголосив про те, що Британія вступає у війну з Німеччиною. Попри те, що спричинив їх лише заблукалий німецький літак, і що весь час до того уряд “бомбардував” громадян брошурами та посібниками щодо того, як діяти під час війни, цей звук призвів до паніки серед лондонців, які подумали, що зараз почнеться бомбування.

Перший справжній повітряний удар нацисти завдали по Оркнейських островах. Там же була перша цивільна жертва – через пів року після початку війни, у березні 1940. А саму Британію німці стали бомбардувати лише у травні 1940.

Вже до липня того року розгорнулася справжня Битва за Британію, у якій кожна сторона намагалася довести та закріпити свою перевагу у повітрі.

Підпис до фото, Командувач Люфтваффе Герман Герінг (праворуч) пообіцяв Гітлеру, що жодна бомба не впаде на територію Рейху. Але не зміг дотримати обіцянкуУ серпні почалися прицілені атаки по портах та транспортних вузлах – зокрема, і по Портсмуту – базі британського військового флоту.

Але ці атаки були переважно денними. І в них брали участь менш як 100 бомбардувальників.

Все змінилося після удару 24 серпня, за який королівські ВПС відплатили нальотом на Берлін 25 серпня. Попри те, що лише половина британських літаків дісталися до цілі і руйнування були невеликими, цей рейд був надзвичайно важливим.

Рейхсмаршал Герман Герінг, командувач Люфтваффе, пообіцяв Гітлеру, що жоден ворожий бомбардувальник не з’явиться над Фатерляндом. Тож коли це сталося, Гітлер вимагав гідної відплати.

У промові в Берліні 4 вересня 1940 року фюрер заявив, що “якщо вони атакують наші міста, ми зітремо їхні до землі”. Він також закликав за кожну бомбу, що падає на територію Німеччини, відплачувати сотнею німецьких.

На той час Британія майже вдвічі випереджала Німеччину за кількістю літаків. Але британські ВПС були на межі виснаження людських ресурсів, – вже полеглих у Битві за Британію пілотів було важко замінити.

Бомбардування Лондона мало стати останньою краплею у війні на виснаження, і змусити британський уряд капітулювати.

Операція Лондон

Британська стратегія протиповітряного захисту полягала у перехопленні ворожих літаків на підльоті, ранньому оповіщенні за допомогою радара та захисті індустріальних та транспортних центрів. Але це завдання у темний нічний час ставало набагато важчим.

З 7 вересня 1940 року Люфтваффе спрямували усі сили на удари по Лондону, які тривали безперервно 57 ночей.

Цю операцію назвали Unternehmen Loge (кодова назва Лондона).

Її ціллю були порт Лондона, який приймав до третини усіх вантажів, що надходили до країни, доки та щільно заселені східні квартали британської столиці, які перемежалися із промисловими.

Під ударом також опинилися нафтосховище у Вест Гемі та газова станція у Бектоні.

Підпис до фото, Німецький літак в небі над Собачим островом та лондонськими доками, 7 вересня 1940 Для першого удару обрали 5 вечора в суботу, яку згодом назвали “чорною”. О 8 вечора почалася друга хвиля.

Цей удар тривав до ранку, і його результати були страшними – не лише від самих ударів, але й від пожеж. Якусь частину вантажів із величезних лондонських доків встигли вивезти до удару, але багато складів все ще містили легкозаймисті товари – парафін, алкоголь, деревину.

Пожежі від перших фугасних запалів скеровували німецькі бомбардувальники далі. Через масштабність пожежники не могли упоратися з вогнем.

Під час першого масованого повітряного удару загинули 463 лондонці.

Те саме повторилося і в неділю, 8 вересня, коли Лондон атакували понад дві сотні бомбардувальників.

15 вересня Люфтваффе відступило від своєї нічної тактики та завдало удару ще й вдень, добиваючи цілі в гирлі Темзи та в лондонських доках.

Німецькі ВПС також розраховували у такий спосіб виманити якомога більше британських винищувачів, але зрештою втратили майже кожен п’ятий бомбардувальник, що брав участь у цій атаці. А 15 вересня стало Днем битви за Британію, яку виграли великою ціною.

Підпис до фото, Вид на міст Тауер, східний Лондон та Суррейські доки від Лондонського мосту, 7 вересня 1940Від вересня і до середини листопада кожну ніч Лондон атакували від 100 до 200 німецьких бомбардувальників, які скинули на британську столицю понад 13 тисяч бомб.

Вони вбивали, руйнували житло і життя людей, транспорт, зв’язок, інфраструктуру, магазини та підприємства.

Навіть якщо вдавалося знайти надійне укриття, вий літаків і бомб та канонада пострілів зеніток у відповідь не давали заснути.

“Для середнього лондонця нестача сну була найбільшою проблемою під час вересневого Бліцу і далі”, – пише британський воєнний історик Пітер Дойл у своїй книзі.

Підпис до фото, Лондон, осінь 1940Після початку бомбардувань лондонці зі східних районів почали шукати притулку у західних – у підвалах громадських будівель та великих універмагів, в криптах церков, і, звісно, у підземці.

Але вже незабаром більшість повернулися до роботи – там, де могли. Стійкість жителів британської столиці відбивалася у написах на крамницях: “Відкриті більш ніж звичайно”.

Коли через два тижні після “чорної суботи” добровольці обстежували руїни на Собачому острові в районі доків, з’ясувалося, що його залишили дві третини населення. На дверях (якщо вони залишалися) мешканці зруйнованих районів (якщо вони вижили) прибивали папірець з адресою, за якою їх можна було відшукати на новому місці.

Підпис до фото, Доставку свіжого молока ніхто не скасувував. Лондон, жовтень 1940

Підпис до фото, На руїнах чиєгось приватного життя. Лондон, вересень 1940

Підпис до фото, “Не зважайте на безлад – заходьте і спробуйте наші нові вибухові стрижки!” Лондон, листопад 1940

Підпис до фото, Ранок в бібліотеці в Кенсингтоні. Лондон, осінь 1940Як писав один американський спостерігач, “ці люди є затятими до кісток, і не здаються… нині вони у кращому стані, ніж коли-небудь. Про повітряні удари вони говорять як про погоду – кажуть, що сьогодні було дуже “бліці”.

Відкриті у великій кількості центри психологічної допомоги згодом довелося закривати – вони виявилися майже непотрібними. Попри стрес, страх, погане харчування, втому, люди трималися.

Ковентризація Британії

Після понад двох місяців щонічних бомбардувань Лондона, наступною жертвою Люфтваффе стало Ковентрі, стародавнє місто в Ворвікширі, де були зосереджені авіаційні виробництва – включно із Ролс-Ройсом, Хокером та Вікерсом. Крім того, в місті також виробляли й автівки – Даймлер.

Історичні та житлові квартали в Ковентрі були тісно перемішані із промисловими. Німцям про це було добре відомо.

Нальоти на Ковентрі почалися ще влітку 1940. Тоді ж стали спостерігати нове явище – трекінг, коли люди залишали місто на ніч і шукали притулку та відпочинку поза ним. Але вранці поверталися на роботу – фактично були нічними біженцями, так, як лондонці зі своєю підземкою.

Доля Ковентрі вирішилася 8 листопада, коли на річницю Пивного путчу 1923 року королівські ВПС вирішили бомбардувати Мюнхен – символічну столицю націонал-соціалізму, що привів до влади Гітлера.

У відповідь гітлерівці організували Операцію “Місячна соната”.

Вона розпочалася після 7 вечора 14 листопада. Тієї ночі над Ковентрі пройшлися 515 німецьких бомбардувальників.

Спочатку Хенкелі підсвітили цілі для ударів потужними Юнкерсами.

Перші удари перебили постачання води, тож пожежникам не було чим гасити вогонь. Зруйнували постачання газу та електрики, знищили дороги. Серед перших під удар також потрапив і знаменитий середньовічний собор Ковентрі.

Підпис до фото, Руїни собору у Ковентрі, листопад 1940Поступово місто занурювалося у перший вогняний шторм Другої світової війни.

Відбій пролунав лише після 6 ранку. Атака на місто тривала понад 10 годин.

Лише за ніч скинули близько 1500 тонн вибухівки.

Точну кількість жертв цього удару так і не встановили, але відомо про близько 600 загиблих – при населенні тогочасного Ковентрі у 200 тисяч. Близько чверті мешканців міста тої ночі були трекерами.

Після удару 21 підприємство знищили чи серйозно пошкодили. Ще 9 тимчасово припинили роботу через відсутність в місті води та електрики. Удар по Ковентрі призвів до скорочення критичного для Британії авіавиробництва на 20%. Загалом промислове виробництво у місті вдалося відновити лише через кілька місяців.

20 листопада жертв авіаудару поховали в одній спільній могилі – приватні похорони заборонили. Це було безпрецедентно.

А нацисти з нагоди вдалого завершення операції “Місячна соната” вигадали термін Coventrieren – ковентризація.

Порти і нічні біженці

Для такої морської імперії як Британія порти завжди були надзвичайно важливими. А з початком Другої світової вони перетворилися на справжні дороги життя. За деякими ключовими харчами країна на 80-90% залежала від імпорту (90% зерна, 80% фруктів, 70% цукру, 50% м’яса).

Південні порти та база британських ВМС у Портсмуті були під прицілом Люфтваффе вже від перших днів війни.

Хоча у листопаді 1940 Портсмут та сусідній Саутгемптон зазнали практично повної “ковентризації”, вони й надалі залишалися цілями для німецької авіації, – не лише через портові потужності та доки, але й низку важливих підприємств, зокрема, і з виробництва Спітфаєрів.

Так само як і у Ковентрі, трекінг був популярним і у Саутгемптоні. Люди залишали місто на ніч, а вранці поверталися до роботи на вцілілих підприємствах та в доках. Але в цьому місті трекерів очолювала місцева влада.

Підпис до фото, Британські порти були ціллю нацистських ударів від початку війни. На фото – початок бомбардування Портсмуту, бази королівських ВМС, серпень 1940Наприкінці 1940 не лише Портсмут та Саутгемптон, але й Плімут, Бристоль, Свонсі, Ліверпуль, гавані та судноверфі Клайду, Белфасту – центри британської промислової та торговельної потуги – вже були під особливою увагою Гітлера.

Розгорталася Битва за Атлантику. Саме цим шляхом, США, які поки що не брали напряму участь у війні, постачали Британії життєво важливі товари – від зброї до харчів – під конвоєм британських ВМС.

Це був час, коли Вінстон Черчилль заявив: “Дайте нам інструменти, і ми завершимо роботу”. Але “інструментів” довелося чекати або виробляти самим.

Вогняні шторми

За час інтенсивних німецьких нічних бомбардувань осені 1940, після первинного шоку британці зрозуміли тактику нацистів: спочатку легка авіація “підсвічує” цілі фугасами, а за нею ідуть бомбардувальники, які зносять все до землі, а самі залишаються недосяжними в темряві.

Але все змінилося у грудні із ударом по Манчестеру. У цьому великому промисловому та торговому місті та транспортному вузлі мешкало близько 750 тисяч людей.

Під час атаки 21-22 грудня, що тривала понад 12 годин, німці скинули на місто 37 тисяч фугасів та 272 бомби, просто перетворивши його центр на пекло.

Але це, як виявилося невдовзі, було лише репетицією удару по Лондону 29-30 грудня, під час якого на місто скинули 100 тисяч фугасів.

Час добре прорахували – багато вартових ППО, завданням яких було скидати фугаси з дахів, були на різдвяних святах, а рівень води в Темзі – на найнижчому рівні, що додатково ускладнювало роботу пожежників.

Підпис до фото, Так виглядав Лондон після ночі на 29 грудня 1940. Фото зроблене з куполу собору Св. Павла, вартові якого цілу ніч скидали фугаси з його даху. Цей собор – єдиний вцілілий храм із 9 церков, збудованих Крістофером Реном після Великої пожежі в Лондоні у 1666Те, що відбулося тієї ночі в Лондоні, назвали Другою великою пожежею, – перша, у 1666, знищила дві третини тодішнього лондонського Сіті.

Останнє масове бомбардування Лондона було у травні 1941, коли на місто скинули понад 500 бомб. Тоді постраждали вже західні райони столиці, включно із парламентом.

Війна з історією

До середини 1941 масові німецькі авіаудари по Британії фактично припинилися – зі вступом у війну Радянського Союзу Гітлеру довелося зіткнутися із другим фронтом.

Проте британські бомбардування німецьких міст у відповідь на Блітц, що почалися із середньовічного ганзейського Любека, схожого на Ковентрі фахверковими будинками, викликали хвилю німецьких нальотів на історичні англійські міста – Екзетер, Бат, Норвіч, Кентербері та Йорк, які не мали якоїсь стратегічної чи промислової ваги, але руйнування яких викликало сум і гнів британців.

Підпис до фото, Німецька бомба утворила величезне урвище, але не зачепила Королівський півмісяць у Баті – одну із перлин георгіанської архітектури в Британії, 1942Ці удари назвали “бедекерівськими” – за відомим німецьким туристичним путівником Бедекера, в якому історичні міста та пам’ятки позначалися зірочками.

Саме за цими зірочками у квітні 1942 запропонував бомбити Британію речник німецького МЗС Густав фон Штумм, за що наразився на жорстку критику від шефа нацистської пропаганди Геббельса – той не хотів, аби світ бачив, що Рейх веде війну з історією та культурою.

Перші ракетні удари та відплата

Практично до самого кінця війни Лондон залишався мішенню для нацистських атак, зокрема, і новою німецькою диво-зброєю – ракетами Фау або, як її тоді називали, літаючою бомбою. Але це було вже у 1944, після висадки союзників у Європі.

Остання ракетна атака на Лондон була 27 березня 1945 року. Вона зруйнувала житловий будинок у Степні та вбила 134 людини.

Впоратися із ракетними обстрілами союзникам допомогли лише бомбардування виробництва цих ракет в глибині Німеччині.

Але досі багато питань викликають бомбардування Дрездена, фактично знищеного вогняним штормом, масштабне руйнування Кельна, та “килимове” бомбардування великого німецького порту Гамбург, в якому загинули 45 тисяч цивільних, а ще мільйон залишився без даху над головою і стали біженцями.

Підпис до фото, Руїни німецького Гамбургу, січень 1945У самій Британії від бомбардувань Люфтваффе загинули понад 43 тисячі людей, майже півтора мільйона втратили житло.

Наслідки для економіки були серйозними – руйнування виробництв (особливо авіаційного) та транспортних шляхів, переривання постачань товарів, особливо харчів та пального. Але і з ними вдалося впоратися. За підрахунками істориків, на відновлення після масованої повітряної атаки в середньому британському місту потрібно було 10-15 днів. Відновлення Бірмінгему тривало довше – близько трьох місяців.

Але нацистські бомби не зламали моральний дух британців і не відкрили двері для вторгнення.

Підпис до фото, Лондон, серпень 1944 – життя триває під новим гаслом: “Копати для перемоги”750 тисяч тонн битої цегли з руїн Лондона пішли на будівництво авіабаз бомбардувальників королівських ВПС у східній Англії. Будівельне сміття з Бірмінгема перетворилося на фундамент злітних смуг американських авіабаз у Кенті та Ессексі.

А на звільнених від руїн місцях постали “городи перемоги”, де британці вирощували овочі та зелень, щоб додати до свого дуже обмеженого війною раціону.

Перші бомби породили природний страх. Але незабаром, як згадують багато очевидців, народився “новий кодекс життя”.

А з ним і розуміння, що “Британія це витримає”.