“Били, катували голодом, стікав кров’ю” – як журналіст Хилюк пережив російський полон

Підпис до фото, Дмитро Хилюк пережив російські тюрми, тортури та голод, але вижив

• • Author, Сара Рейнсфорд
  • Role, Кореспондентка ВВС у Південній та Східній Європі
• 2 хвилин(и) тому

Український журналіст Дмитро Хилюк провів три з половиною роки в російських тюрмах. Його затримали ще в перші дні повномасштабної війни. За цей час йому так і не висунули жодного обвинувачення.

Лише нещодавно він вийшов на волю — після обміну, коли Росія віддала Україні вісьмох цивільних. Такі випадки трапляються дуже рідко, адже Москва майже ніколи не повертає мирних мешканців.

Після звільнення Дмитро постійно тримає телефон у руках. Він обдзвонює всіх, кого зустрів у неволі, пам’ятає їхні імена та історії. Для багатьох його дзвінок став першим підтвердженням, що їхні рідні досі живі.

Повернення додому

Минулого місяця в Україну повернулися 146 людей з російського полону. Їх зустрічали з прапорами, обіймами й вигуками радості.

Більшість звільнених – військові. Їхні виснажені обличчя й знесилені тіла свідчили про роки тяжких випробувань у тюрмах.

Як саме вдалося повернути ще й вісьмох цивільних українців — офіційно не пояснюють. Лише зазначили, що Росія отримала натомість “тих, хто її цікавив”.

За словами одного джерела, йшлося про жителів Курської області, евакуйованих після українського вторгнення в 2024 році. Однак їхній нинішній статус залишається незрозумілий.

Підпис до фото, Дмитро серед українських полонених, яких минулого місяця звільнили та повернули додомуЩойно вийшовши з автобуса, Дмитро зателефонував матері: “Я вільний”. Для нього найважливішим було знову побачити батьків — літніх і хворих.

“Найтяжче було те, що не знаєш, коли будеш вдома. Тебе можуть завтра забрати, або ти можеш тут 10 років пробути. Ніхто не знає скільки. Це було найважче, ця невизначеність”, — розповідає Дмитро.

“Як у концтаборі”

Ми зустрілися з Дмитром невдовзі після його звільнення — у київській лікарні. Його спогади вражають жорстокістю.

“Нас привезла туди військова поліція, прямо до тюрми. Почали по черзі виводити з машини: випихають, виштовхують, а знизу вже чекають охоронці. Очі були зав’язані, руки заламували й буквально волочили до тюрми. По дорозі били гумовими кийками, кричали: “Вы бандеровцы! Скольких людей вы убили?”

“Декого навмисно підставляли під собак — відпускали повідок, щоб тварина могла вкусити”, — згадує журналіст.

Дмитро розповідає, що його теж покусали й залишили стікати кров’ю.

“Я був у такому стресі, що навіть не зрозумів, через хвилин 20 відчуваєш, що щось болить”, — каже він.

Його неодноразово переводили з однієї в’язниці в іншу. Його свідчення майже повністю збігаються з розповідями багатьох інших колишніх полонених, які ми чули за ці роки.

“Шокувало дуже жорстоке ставлення. Воно було постійним, не лише при так званій прийомці. Постійно до тебе хамили, ображали, кричали”, – розповідає Дмитро.

Журналіста при цьому так і не звинуватили в жодному злочині.

Підпис до фото, Єдина звістка від Дмитра під час полону: “Я живий. Здоровий. У мене все добре”Фізично найважчим був перший рік.

“Катували голодом. Там ми були всі худі, там були люди, як з концтабору. Були люди, які до полону важили 120 кілограмів, а в полоні 50 з чимось”, – згадує Дмитро.

За кілька місяців він схуд більш ніж на 20 кілограмів і часто втрачав свідомість від виснаження.

Та найстрашніше, каже він, було дивитися на долю військових, яких тримали поряд.

“Їх постійно викликали на допити – і там уже товкли, електричним струмом катували”, — розповідає журналіст.

Він чув їхні крики й бачив на їхніх тілах сліди тортур.

Страх батьків

Рідний дім Дмитра стоїть у селі Козаровичі під Києвом. Там сад, ягоди, птахи. Але й тут війна залишила свій слід: уламки в стіні, сліди від танків на траві.

Навесні 2022 року російські війська зайняли село.

Дмитра та його батька Василя затримали, коли вони оглядали пошкоджений будинок. Обох кинули до підвалу складу, який росіяни перетворили на в’язницю.

Згодом батька відпустили, але він довго не знав, що сталося з сином.

Підпис до фото, Галина та Василь Хилюки — батьки Дмитра. Василь також недовго перебував у полоні у росіян“Ночами лунали постріли. Людей виводили — і вони не поверталися. Я боявся, що Діму теж уб’ють”, — згадує Василь.

Єдина звістка — клаптик паперу з написом: “Я живий. Здоровий. У мене все добре”.

За більш ніж три роки батьки отримали від сина лише два таких листи.

Україна шукає своїх

Багато родин досі не отримують жодних новин про своїх близьких.

По всій Україні офіційно налічується понад 16 тисяч зниклих цивільних. Поки вдалося знайти лише невелику частину з них у російських тюрмах.

Москва не публікує списків, адже затримувати мирних людей без підстав незаконно. Це сильно ускладнює повернення українців додому.

Тільки з району села Дмитра в Росії досі утримують 43 людини. Серед них Володимир Лобурець, затриманий разом із Дмитром. Він пройшов ті самі підвали, а потім був переведений у Росію. У нього недавно народився онук, якого він ще не бачив, а родина дуже сумує.

“Це важко. Дуже важко. Ми посміхаємося, і дякувати Богу, що у мене з’явився онук, — каже дружина Володимира Віра. — Але у мене був чоловік — а тепер його немає”.

“Уряд каже, що не буде міняти наших рідних на російських солдатів, — додає вона. — Тому ми чекаємо вже четвертий рік, поки не знайдеться спосіб повернути їх”.

Підпис до фото, Чоловік Віри, Володимир, досі в російському полоніГлибоко розчарований і український омбудсмен Дмитро Лубінець. Він порівнює переговори з Росією з шаховою партією: “Ви граєте за правилами, а противник раптом одягає боксерські рукавички і б’є по обличчю”.

Проблема в тому, що Україна не може відповісти: у неї немає російських цивільних полонених — це заборонено Женевською конвенцією.

Обміняти російських солдатів на українських цивільних означало б катастрофу. “Наступного ж дня Росія взяла б у заручники тисячі мирних людей на окупованих територіях, щоб обміняти їх на своїх солдатів, — пояснює омбудсмен. — Росія захоплює наших цивільних, а законного механізму їхнього повернення немає”.

Єдиний відомий випадок обміну українців, засуджених тут за співпрацю з ворогом. Їх одного разу обміняли на утримуваних у Росії цивільних. Чи повторювався такий обмін пізніше — невідомо.

Дім і нова реальність

Для родини Дмитра довгі й важкі місяці очікування майже завершилися. Як тільки лікарі дозволять, він повернеться в рідне село.

Мати Галина жартує, що для єдиного сина у неї цілий список справ — нехай виправляє все, що зруйнували росіяни. Насправді вона ледве може вимовити його ім’я без сліз.

“І зараз буду плакати, бо вже не керую своїми емоціями, — зізнається вона. — Коли Діма зателефонував, плакали прямо в телефон”.

“Діма вже нас заспокоює: “Я вже в Україні, не плачте. Буде все так, як було”.

“Я думаю, що це природно, що у нас були такі перші емоції. Не бачили ж дитину три з половиною роки”, — додає вона.

Сам Дмитро повертається поступово. Повернення означає звикання до нової реальності.

“Я знав, що війна триває, але не очікував, що по Києву стріляють дрони. Це було несподівано й сумно, — каже він. — Дерева ті самі, будинки ті самі, але розумієш: це вже інша країна. Інша реальність”.

Додаткові матеріали підготували: Мар’яна Матвейчук і Христина Волк