Джерело: www.radiosvoboda.org
«Я думав, що протримаюся максимум місяць»Михаїлу близько сорока років. Він каже, що йому більше подобається український варіант його імені, як його записали, коли він приїхав на війну. Там білоруський доброволець отримав позивний «Вакула». Він жив у Мінську, за освітою юрист. У Білорусі також займався мистецтвом.
Мене особливо вразило, коли українські прикордонники на початку війни написали листа Лукашенку. Я не хотів мати стосунку до цього. Я не хотів, щоб мене вважали зрадником
Коли почалася повномасштабна війна в Україні, співрозмовник каже, що втратив спокій.
«Мене особливо вразило, коли українські прикордонники на початку війни написали листа Лукашенку, який закінчився фразою: «Будьте ви прокляті, тварюки!» Це стосувалося всіх білорусів. Це було для мене останньою краплею. Я не хотів мати стосунку до цього. Я не хотів, щоб мене вважали зрадником, я не міг цього терпіти», – каже Михайла.
Він вирішив, що його обов’язок – поїхати до України та допомогти, чим зможе. На завершення справ у Білорусі пішло близько року. Він навіть розірвав зв’язки з деякими знайомими, щоб потім його не викрили через них. Думав, що протримається живим на війні максимум місяць.
На початку 2023 року він поїхав до України. Долучився до полку Калиновського. Думав піти у бойовий підрозділ. Однак під час навчання він порвав зв’язку на нозі, і стало зрозуміло, що він не зможе бути, наприклад, в піхоті, бо йому доведеться багато ходити.
Уже два з половиною роки я – український бойовий медик взводу
Тож Михайло став військовим медиком. У нього не було попереднього досвіду роботи в медицині.
«Втягнувся, мені сподобалося. Уже два з половиною роки я – український бойовий медик взводу», – каже він.
На його думку, початкові рівні навчання з тактичної медицини можна пройти за місяць. Основний пакет знань – це TCCC (Tactical Combat Casualty Care), який навчає надавати медичну допомогу на всіх етапах: спочатку під вогнем, і коли поранених витягують з поля бою, потім у безпечніших місцях. Є кілька рівнів: для звичайних солдатів, рятувальників, парамедиків та медичного персоналу.
«Все не так складно. На початковому рівні потрібно знати 4-5 препаратів, дозування та правила першої допомоги. Тут потрібно бути більш готовим до того, що доведеться бачити. Трупи, м’ясо, кров – все це пахне по-різному», – пояснює він.
Тут потрібно бути більш готовим до того, що доведеться бачити. Трупи, м’ясо, кров – все це пахне по-різному
Легше працювати, якщо абстрагуватися, каже він. У деяких, навпаки, в таких умовах сприйняття запахів і звуків загострюється, що ускладнює завдання.
«У перший день, коли я пішов на роботу, вони привели хлопців, українців. Щось велике потрапило у їхній бліндаж. Все було сумно. Я відреагував напрочуд спокійно. Ми винесли тіла. Я зосередився на своїй роботі та зробив те, що було необхідно», – згадує співрозмовник.
Однак, коли він надає допомогу знайомим людям, тоді він більше хвилюється, зізнається «Вакула».
«Мені дуже важко навіть вставити катетер своїм товаришам. Я боюся завдати болю та шкоди своїм побратимам», – додає він.
Водночас, коли він хвилюється, у нього тремтять руки. За словами співрозмовника, таке трапляється майже з усіма. Це хвилювання потрібно подолати.
«Починаєш жартувати, розмовляти, трішки присідаєш», – каже він, борючись із тремором.
«Просто маленька дірочка в тілі»Михайло пояснює, що важкі поранення – це коли відірвало ноги або їх доводиться ампутувати, коли є велика втрата крові. Легше дивитися на кульові чи осколкові рани – як на «просто маленьку дірочку в тілі». Хоча й за нею може ховатися серйозне ушкодження.
Білорус згадує, як вони рятували бійця, який тиждень вибирався з пораненням із поля бою. Рана почала гноїтися. Коли йому надавали допомогу, пригадує медик, той мужньо терпів і не видав жодного звуку. Такі приклади його вражають. Медик каже, що на війні зазвичай ніхто не показує, що йому страшно чи боляче – не так, як це буває у звичайних поліклініках.
«Доводиться працювати з тілами загиблих. Вони всі не в найкращому стані. Хтось пролежав кілька днів. Іноді приїжджає евакуаційна машина, у якій мав бути поранений, а привозять уже загиблого. Ми намагалися його реанімувати, але хтось не догледів – на спині залишилася необроблена дірка. Через неї він «витік» (втратив надто багато крові – ред.)», – пояснює співрозмовник.
Михайло ставиться до цього як до «робочої ситуації». Важче він переживає смерть побратимів. За час війни загинули четверо близьких йому людей.
«Це дуже сумно. Здається, ще нещодавно курили, говорили. І раптом приходить СМС: «людина загинула». Зазвичай кажуть «двохсотий», «трьохсотий» («загиблий» і «поранений» військовим жаргоном – ред.). Це, мабуть, така мода з’явилася – щоб показати, що людина «розуміється на війні». Але мені дуже не подобаються ці цифри, і я намагаюся говорити прямо: «поранений», «загиблий», «контужений». На мою думку, це ближче до реальності, а цифри потрібні, щоб абстрагуватися», – зізнається «Вакула».
Він підкреслює, що медикам найнебезпечніше працювати безпосередньо на полі бою. Але загинути вони можуть на будь-якому етапі – якщо наїдуть на міну чи потраплять під удар дрона.
День, коли надходить звістка про смерть побратимів, для «Вакули» стає «сумним днем».
«Посидіти, подумати. Згадати людину, щоб зберегти пам’ять про неї, може, зробити запис у щоденнику. У бойових умовах якихось спеціальних ритуалів із цього приводу не проводять», – каже він.
Щоденник Михайло веде вже близько десяти років – ще з мирного життя. Каже, що це допомагає зберігати в пам’яті події, точніше формулювати думки. Також, за його словами, щоденник має терапевтичну функцію.
Здоров’я на війні погіршується, зазначає медик. Служба вплинула на його сон: коли вони виходять на бойові завдання на два-три дні, то сплять дуже мало, бо може «прилітати», гупати, а пораненого можуть привезти будь-якої миті. Також зіпсувалося травлення – під час завдань основна їжа – це кава і печиво, каже він.
Збір на спорядженняМихайло зараз збирає гроші на спорядження. Він звільнився з полку Калиновського й переводиться до іншого підрозділу, власне, українського. За його словами, зазвичай під час служби вони розміщуються в старих будинках чи підвалах. Там є дах, іноді навіть пічка. Але взимку буває дуже холодно.
«Коли мінус 10 чи мінус 15, а дім стояв багато років (без опалення – ред.), там може бути дуже некомфортно. Потрібне нормальне спорядження: термобілизна, куртка, яку можна одягнути як спальний мішок, хороші спальні мішки, зимові, розкладні ліжка обов’язково. Якщо спати на підлозі, то може щось повзати, бути протяг, пил теж не додає здоров’я. Ліжка в будинках збереглися не всюди. Коли виїжджаємо на позиції, краще взяти все своє і працювати в комфорті, ніж повернутися з ангіною, кашлем чи чханням», – пояснює медик.
Він купує спорядження за власні гроші, бо те, що видають у війську, зазвичай «не таке, як має бути», каже «Вакула». Найкраще спорядження, за його словами, віддають бойовим підрозділам, а медичні підрозділи – допоміжні.
Михайло пояснює, що від уламкових поранень краще захищають не стільки бронежилети з двома плитами на грудях і спині (плитоноска із плитами коштує близько 600 євро), скільки додаткові елементи з кевлару, які прикривають інші частини тіла – потилицю, плечі, ноги.
Багато хто купує спорядження самостійно, каже він. Це питання безпеки, а подекуди і питання моди у військовій естетиці. Повний комплект може коштувати 1,5–2 тисячі євро.
Треба закрити все тіло – але ж і виглядати можна гарно
«Ще в середньовіччі робили собі гарні обладунки. Треба закрити все тіло – але ж і виглядати можна гарно», – додає він.
Претензій до українського військового керівництва через це не має. Медик переконаний, що найкраще спорядження повинно діставатися бійцям на передовій. Він розуміє, що на четвертий рік війни в держави може просто не вистачати грошей.
«Майже жодних документів, хто я і що я в Україні»Однак Михайло звертає увагу на проблеми з легалізацією білоруських добровольців в Україні.
«Зараз я переходжу з одного підрозділу в інший. Після звільнення в мене практично не залишається жодних документів про те, хто я і що я в Україні. У мене є білоруський паспорт і довідка з військової частини, що я служив. Але цього недостатньо, щоб отримати тимчасовий чи постійний дозвіл на проживання або громадянство», – каже він.
Йому прикро, що, відслуживши значний час на користь України, він не може отримати документи, які дозволили б йому легально жити в країні між ротаціями.
Щоб білоруський доброволець отримав українське громадянство, потрібно прослужити три роки. Михайло каже, що зможе претендувати на нього через пів року. Пояснює, що громадянство потрібне йому лише з практичних причин – без нього він не може зареєструватися в українській державній цифровій системі «Дія».
«Через неї купують квитки на потяг онлайн. Я не можу оформити на себе мобільний телефон – він зареєстрований на іншу людину. Не можу займатися фінансовими справами, навіть депозит у банку нормально відкрити не можу. Дуже багато обмежень, яких я не розумію. Білорусів, які воюють в Україні, не так багато. Можна було б узаконити цей статус», – міркує доброволець.
Попри всі труднощі, Михайло планує залишатися на війні до кінця. Після перемоги хотів би повернутися до Білорусі. Каже, що досі дуже сумує за домом.
