“Парадокс горору”. Як фільми жахів можуть подолати вашу тривожність

• • Author, Девід Робсон
  • Role, BBC Future
• 33 хвилин(и) тому

Лякливі моменти та сцени насильства на екрані можуть не виглядати дуже заспокійливими, але фільми жахів насправді можуть бути ідеальною терапією у тривожні часи.

Коли мені було приблизно 16, я вирішив, що було б весело влаштувати кіновечір. Як виявилося, я помилявся. Один із моїх друзів приніс DVD з “Екзорцистом”. Наступні дві години я провів, закривши очі руками. Кожного разу, коли я здригався у кріслі, я не міг не дивуватися, як інші люди можуть вважати щось настільки жахливе розважальним.

Філософи й психологи розмірковували над тим самим питанням. Логіка підказує, що емоція страху еволюціонувала, щоб застерігати нас від речей, які загрожують нашій безпеці. Вона допомагає уникати всього, що може зашкодити нам чи тим, кого ми любимо. Саме тому страх запускає реакцію “бий або тікай”.

Однак із наближенням Гелловіну багато хто з нас свідомо шукає способи налякати себе, насолоджуючись фільмами, спеціально створеними для того, щоб прискорити серцебиття. Від зомбі-апокаліпсисів до кривавих різанин – ми обожнюємо відчуття мурашок по спині. Саме тому жахи є найприбутковішим жанром Голлівуду.

“Парадокс жахів – це дуже стара загадка”, – каже Марк Міллер, науковий співробітник Університету Монаша в Австралії та Університету Торонто.

“Ще Арістотель говорив про те, як дивно, що ми запрограмовані тікати від небезпечних, огидних, шкідливих і страшних речей, але водночас нас немов магнітом тягне до жахливого, відразливого або огидного”, – додає він.

Підпис до фото, Хоча деяких із нас природно тягне до фільмів жахів, інші відчувають від них огидуПротягом останніх десяти років психологи нарешті почали розгадувати цю загадку. Деякі дані свідчать, що історії жахів активують важливі процеси мозку, які допомагають нам справлятися з невизначеністю.

Останні результати показують, що ці вигадані історії страху можуть навіть приносити серйозну психологічну користь – зокрема зменшувати тривогу, яку ми відчуваємо через реальні події у світі. Вони стають своєрідним бальзамом для наших хвилювань.

Парадоксальні вподобання

Колтан Скривнер, психолог з Університету штату Аризона та автор нової книги “Хвороблива цікавість: учений пояснює, чому ми не можемо відвести очей” (Morbidly Curious: A Scientist Explains Why We Can’t Look Away), є піонером цього напряму досліджень.

У дитинстві йому завжди подобалося відчуття переляку від страшних історій. Лише в аспірантурі він замислився над тим, чому такі історії поширені в усіх культурах світу.

“Перші письмові джерела, які ми маємо, уже містять жахливих демонів і чудовиськ, – каже Скривнер, описуючи 4000-річні вавилонські таблички з епосом про Гільгамеша. – Я б сказав, що характеристики історій жахів такі ж давні, як і сама мова”.

Одне з пояснень полягає в тому, що історії жахів є формою гри, яка допомагає нам зрозуміти світ довкола і підготуватися до потенційних загроз.

“Для будь-якої тварини, включно з людиною, є корисним пізнавати та вчитися розуміти небезпеки довкола”, – пояснює він.

Підпис до фото, “Сяйво” – культовий фільм жахівМи можемо побачити корені цього в інших видів: наприклад, газелі зазвичай спостерігають за хижаками на відстані, перш ніж утекти від них.

“А причиною, чому люди здаються найбільш хворобливо зацікавленими створіннями з усіх, є те, що ми маємо неймовірну здатність створювати, передавати й споживати історії”, – каже Скривнер.

Нині він зібрав чимало доказів на користь цих адаптивних переваг. В одному дослідженні він залучив близько 400 учасників до онлайн-опитування, у якому їм потрібно було оцінити рівень згоди з низкою тверджень про їхнє ставлення до фільмів жахів. Наприклад, такі:

Аналізуючи результати, він з’ясував, що учасників можна розділити на три основні групи.

Перша – “Адреналінові фанати” – були мотивовані фізичними відчуттями напруги: вони повідомляли, що через страх почувалися “більш живими”.

Друга група – “Білі кісточки пальців” – зазвичай не любить стрес, який викликають фільми жахів.

“Вони не обов’язково насолоджуються самим почуттям страху, але їм подобається відчуття, що вони цей страх здолали”, – пояснює Скривнер.

Наприклад, вони відчувають, що цей процес допоміг їм дізнатися щось важливе про самих себе.

Третя група – “Ті, хто долають темряву” – сприймала перегляд фільмів жахів як спосіб впоратися з реальністю.

Вони розповідали, що дивляться фільми жахів, щоб дослідити, наскільки жорстоким є світ, і щоб нагадати собі, наскільки безпечнішим є їхнє власне життя у порівнянні з тим, що відбувається на екрані.

Дехто навіть розглядав екранні події як спосіб впоратися зі своєю тривогою чи депресією. Це був спосіб перевірити власну хоробрість.

Кожен із цих мотивів дає змогу розв’язати парадокс нашого потягу до моторошного.

“Хвороблива цікавість може мати безліч шляхів розвитку”, – каже Скривнер.

Підпис до фото, Фільми жахів викликають різні почуття у різних людейЩоб перевірити, чи залишаться результати такими самими в абсолютно іншому контексті, він об’єднався з данськими дослідниками, які опитали відвідувачів Dystopia Haunted House – інтерактивного атракціону в місті Вайле в Данії, побудованого у вигляді лабіринту зі спеціальними ефектами та акторами, натренованими лякати гостей.

Результати виявилися ідентичними – це стало важливим підтвердженням теорії.

“Ці три ‘типи’ чудово відтворилися в іншій мові, іншій культурі, іншому середовищі”, – каже Скривнер.

Він зʼясував ще один доказ адаптивної цінності хворобливої цікавості – шанувальники фільмів жахів виявили більшу стійкість під час розпалу пандемії Covid-19. Вони частіше погоджувалися з твердженням “Я спокійно сприймаю новини про пандемію”, а також з висловом “Я вірю у свою здатність пережити ці складні часи”.

Удосконалені симуляції

Такі ефекти можуть також відображати фундаментальний принцип функціонування мозку.

Протягом останніх десятиліть філософи, нейробіологи та психологи дійшли згоди в тому, що мозок постійно створює симуляції навколишнього світу.

“Це двигун передбачення”, – каже Міллер.

Наш мозок використовує “предиктивну обробку”, щоб допомогти нам інтерпретувати нові події в момент їхнього виникнення та правильно планувати нашу реакцію – і чим точніше ми це робимо, тим краще. Це ключ до того, як ми гнучко справляємося з невизначеністю світу.

Міллер припускає, що історії жахів забезпечують рівень невизначеності, достатній для того, щоб підтримувати роботу цього “двигуна передбачення”, дозволяючи йому вдосконалювати свої симуляції й робити точніші передбачення загроз у майбутньому.

“Перебуваючи в цій комфортній зоні, ви постійно розвиваєте свої прогностичні здібності, тож поступово стаєте краще підготовленими до управління невизначеністю в довгостроковій перспективі”, – каже Міллер.

Як і Скривнер, він вважає, що це може бути корисним для зниження тривожності через пом’якшення стресової реакції на неприємні події.

“Жахи – це можливість пограти зі страхом, з відразою, зі станом напруження”, – каже Міллер.

Перевага, звісно, полягає в тому, що протягом цього процесу навчання ми залишаємося в безпеці й комфорті власного дивана, а рівень страху можемо контролювати самостійно – поставивши фільм на паузу, вийшовши з кімнати або сховавшись за відром попкорну.

Терапевтичний страх

Скривнер припускає, що історії жахів навіть можна було б включати в психологічну терапію як спосіб навчити людей стикатися зі складними ситуаціями.

З правильно підібраною книгою або фільмом ми можемо навчитися зменшувати свій страх до комфортного рівня приємного хвилювання – емоційного самоконтролю, який допомагає краще долати стреси повсякденного життя.

Підпис до фото, Перегляд фільмів жахів може бути корисним для подолання тривожності у повсякденному життіВін зазначає, що дослідники в Нідерландах використали схожий принцип для лікування дітей із тривожністю за допомогою відеогри під назвою MindLight.

Події гри розгортаються в будинку з привидами, де лунають крики чудовиськ, які переслідують гравця. Дитина при цьому носить EEG-гарнітуру, що вимірює активність її мозку, і ця активність безпосередньо керує світлом на голові її гравця. Чим спокійнішою стає дитина, тим яскравіше сяє світло – підкріплюючи її розслаблення.

Якщо дитині вдається зберегти цей спокій під час атаки, монстр перетворюється на миле кошеня, яке ходить за нею по будинку. Якщо ж дитина надто лякається, на екрані з’являється повідомлення з порадою, як заспокоїтися, перш ніж продовжити гру.

У кількох клінічних випробуваннях діти, які регулярно грали в цю гру, демонстрували зниження рівня тривожності у повсякденному житті – із результатами, подібними до ефекту класичної когнітивно-поведінкової терапії.

“Це неймовірно, адже це – золотий стандарт лікування тривожності у дітей”, – каже Скривнер. І він переконаний, що регулярне знайомство з історіями жахів – у книгах або фільмах – може мати схожий ефект.

Як він пише в науковому огляді на цю тему: “Розважальний контент жанру жахів дозволяє людям переживати страх у безпечному, контрольованому середовищі, надаючи можливість практикувати когнітивне переосмислення, толерувати неприємні тілесні відчуття та кидати виклик емоційному мисленню”.

Очевидно, я багато втратив, уникаючи всього моторошного відтоді, як востаннє дивився “Екзорциста” з друзями. Якщо ви в тій самій ситуації, Скривнер радить почати з чогось, що лише трохи виходить за межі вашої звичної зони комфорту.

“Книги – це часто хороший спосіб почати, тому що ви можете трохи краще контролювати свою уяву”, – каже він.

І намагайтеся знаходити історії, які перегукуються з вашими іншими інтересами.

“Жахи – один із найширших жанрів, тож ви точно знайдете теми, які вам справді сподобаються”, – додає дослідник.

Можливо, ви здивуєтеся, куди заведе вас ваша хвороблива цікавість – і який спокій вона принесе в інші сфери вашого життя.

Підписуйтеся на нас у соцмережах