Спомин про Героя. Для волинянина служба стала справою життя

Камінь-Каширський район втратив неймовірну людину і захисника: від важких поранень помер 25-річний оператор дрона 15 окремого гірсько-штурмового батальйону 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади Іван Шворак із села Радошинка. «Чіп» був справжнім старожилом боротьби, який ще з 2020 року стояв на передових лініях та «нулі».

Витривалий, покірний, добрий і сповнений благородства, він і далі освічуватиме життя близьких своєю посмішкою і невичерпною радістю, йдеться у статті Іванни Величко на шпальтах видання Полісся.

Людина, яка завжди була собою

Іван – найстарший і єдиний син серед 5 дітей Катерини та Сергія Швораків. Змалку був дуже слухняним, але вірним своїй позиції: міг погодитися із чиєюсь думкою, але робив усе по-своєму. Не витрачав енергії, аби щось комусь доводити. Ніколи не змінював рішень. Йому не важливо було отримати гарну оцінку, але він легко запам’ятовував і цінував здобуті знання.

Обожнював історичну літературу та географію, дуже гарно малював. Навіть у певний період хотів стати архітектором або авіаконструктором. Мав дуже багато схем. Згодом став цікавитися комп’ютерними іграми і знав, чим відрізняються між собою танки й інша військова техніка, малював їх. Розбирав комп’ютери і машинки, любив українську музику, аніме і всюди розклеював стікери.

Іван дуже легко ставився до грошей: матеріальні блага не були першочерговими у його житті. Ніколи не тримав зла, захищав слабших. Не був говірким, не впускав інших у свою душу, але вмів підтримати будь-який діалог. Любив котів, навіть на фронті наче «обростав» пухнастими друзями. Доглядав за ними. Лікував. У якому б стані морально не був – завжди посміхався і жартував, веселив усіх навколо. Світ тримався на його теплі.

Служба стала справою життя У 20 років Івана Шворака мобілізували на строкову службу, а вже за пів року він підписав контракт. Потім казав рідним, що не знає чим би ще міг займатися в житті. Про службу розповідав лише хороше і смішне, але й це – не завжди. «Все нормально», – фраза на усі випадки життя.

– Завжди добрий, завжди витривалий. У нього ніколи не було скарг, жалів, невдоволення. «У мене є гроші, я можу все купити». Йому усього було вдосталь і все було добре. Він відразу казав, що підпише контракт. Ми просили, відмовляли, але він наполягав на своєму. Я не могла його сварити, тому лишалося тільки змиритися і підтримувати. Мені було дуже важко, коли дізналася, що син уже в АТО, але я зрозуміла, що наша зібраність – його опора. А потім почалася велика війна, – розповідає про сина і свої переживання мама воїна світла Катерина Іванівна.

Маріуполь, Волноваха, Соледар на Донбасі, Херсонщина, Запоріжжя… «Чіп» міг бути на позиціях по 2 місяці і, не відпочивши, знову повертався на завдання. Завжди виконував свою роботу без жодних нарікань і надзвичайно відповідально. Побратими вбачали у ньому майбутнього командира, але Іван не прагнув жодних звань, хоч і мав колосальний досвід.

За роки служби він був штурмовиком, оператором «Джавеліна», кулеметником, а у 2024 році став оператором дрона – керував «Мавіком». Серед нагород – медаль «За участь в бойових діях», берет «Едельвейсів», ордени «За мужність» ІІІ і ІІ ступенів, відзнака «За поранення»…

– Парубок, який не знав слова «агресія» ні в спілкуванні, ні в скрутних моментах. Його спокій, здавалося, був створений зі сталі з обгорткою максимальної доброти. Справжній старожил оборони. Неймовірна Людина, на яких тримається країна, – зауважить у прощальній нотатці побратим Юрій Пазяк.

«Нести його енергію далі»

Катерина Шворак звикла моніторити дітей в телеграмі: були «онлайн» – все добре. Коли Іван другий день не з’являвся в мережі, звернулася до побратимів. Згодом дізналася, що син поранений.

Ворог працював по позиціях захисників дронами, а потім 120-мм мінометом. Близько 16 години 11 жовтня «Чіп» повідомив побратимів, що вижив, але тяжко поранений. Пізніше рідні дізналися, що Іван отримав забій головного мозку і багато осколкових поранень справа, зокрема уламок зайшов у скроню і вийшов у тім’яній частині голови. Нижче рівня захисту каски. Його змогли відкопати й евакуювати тільки коли стемніло. Стабпункт. Запоріжжя. Київ. Здавалося, уже в столичній лікарні наставало покращення, але о 2 годині ночі 26 жовтня нитка життя захисника остаточно обірвалася.

– Коли ми були малими, я не раз провокувала Івана на сварку, а потім погрожувала, що скажу татові, що він мене набив. Тоді Ваня обіцяв виконати безліч моїх бажань, і я ніколи не жалілася батькам. Коли він потрапив у реанімацію, я казала йому, що в мене лишилося ще дуже багато бажань і я їх пробачаю, єдине – аби він вижив. Але остання маніпуляція не вдалася – брат помер, навіть не отямившись, – розповідає Анастасія Шворак, мужньо стримуючи сльози. – У нього був дуже заразливий сміх, він не терпів чужих сліз і важко їх переживав. Його усмішка завжди знімала напругу. Він все переводив у жарти і ми намагаємося проживати його втрату з розумінням того, що він не хотів би, аби ми плакали. Ми з усіх сил намагаємося триматися, бо наш Іван завжди був веселим. Він хотів би, аби ми продовжували жити й нести його енергію далі.

Бажаєте дізнаватися головні новини Луцька та Волині першими? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Twitter та Instagram.