«Спогади в коробках»: як викладати українську історію дітям в еміграції?

Проєкт під назвою «Спогади в коробках» розробила вчителька з України Наталія Омельчук, яка є переселенкою з Луганщини ще з 2014 року. Свій проєкт вона реалізує також в Україні, а назва пов’язана з особистими переживаннями вчительки.

Чим цікава програма з української історії для дітей? Про це дізнавався проєкт «Ти як?» Радіо Свобода.

Війна змусила вчительку Наталію Омельчук немов «поскладати своє життя, а радше, спогади» у коробки. Спершу, коли її рідний Луганськ у 2014 році був тимчасово окупований Росією, вона у різні коробки поклала речі, які були для неї дорогі. З ними і виїхала наприкінці червня 2014 року. Більше місяця жила у Кропивницькому, але зрозуміла, що так швидко додому вона не повернеться, тому вирішила поїхати по маму у Луганськ. Це була остання поїздка до рідного міста.

І вже з мамою приїхала у Київ. Їхня квартира у Луганську, фактично, втрачена. У Києві Наталія навчала школярів історії не лише через підручники, але у музеях і на вулицях.

«Я розуміла, що таку прекрасну матеріальну базу розглядати надрукованою та ще й не завжди якісно у підручниках, не є ефективно. І почала пробувати і впроваджувати свій метод у школах, в яких я тоді працювала, а це невеликі приватні школи в Києві або альтернативні. У Києві я вийшла заміж. Коли народилась друга дитина, то чи переїхали в тихіше місце – у Ворзель. Чоловік почав підприємницьку діяльність. І 2022 рік, вторгнення. І з’явились мої наступні коробки у 2022 році. Я розуміла, що це мої спогади і кожну річ можу витягнути і щось розповісти», – говорить Наталія Омельчук.

Її чоловік одразу ж на початку повномасштабної війни пішов в ЗСУ, а вона пообіцяла йому перебувати з дітьми в безпеці, тому поїхала у Польщу. У Варшаві обійшла більшість музеїв і її не покидало запитання, що далі робити. Пригадує, що сиділа на дитячому майданчику, на якому її діти бавились, і просто плакала. Але фраза знайомої дала їй відповідь і натхнення, що важливо працювати для українських дітей у Варшаві, як і в Києві.

Так і з’явились у неї «коробки зі спогадами» вчителя історії. А відтак і народився в еміграції освітній проєкт «Спогади в коробках».

У них збирала різні речі, які б школярам давали уявлення про певний період української історії, який вони вивчали. Замовляла стилізовані копії , у майстрів замовляла речі.

У Варшаві разом з однодумцями набрала першу групу дітей з України за підтримки Варшавського департаменту освіти. Наталія шукала сучасний та ефективний інструмент викладання української історії як невід’ємної частини європейської.

Її методика використання коробки, де містяться різні предмети, а такі складають, як вчителі, так і учні, дає можливість досліджувати історичні періоди та явища через відчуття, асоціації. А музеї стають освітнім простором, експонатом, джерелом знань, учні –дослідниками.

До слова, у Польщі є співпраця між Міністерствами освіти і культури та музейними установами. У музеях – багато дітей і установи мають велику кількість інтерактивних дитячих програм, які не є розважальним компонентом, а навчальним.

Майже рік вчителька працювала з українськими дітьми у Польщі. Але як їй вдавалося пояснювати дітям теми, які польським суспільством сприймаються неоднозначно, мова про події ХХ століття? Які виклики долала?

Наталія Омельчук розповідає:

«Ми завжди маємо говорити від імені України. Це важко, це не завжди подобається колегам з Польщі. Всі діти з України мають навчатися в польських школах. Тому є багато нині викликів для суботніх чи недільних шкіл. Перший виклик, що замість вихідного дитина має кудись пройти, де їй має бути цікаво і де є її середовище. Батьки мають усвідомити важливість таких шкіл.

Другий – це час і можливості. Бо якщо ми говоримо про суботні школи, які співпрацюють з Міжнародною українською школою, то вони теоретично мають виконувати державний стандарт, але без зміни методичних підходів, без зміни змісту і навантаження. А це нереально. Тему, яку в Україні розглядаємо до 2 годин на тиждень, у суботній школі – це 45 хвилин. І вчителю потрібна добра програма.

Щоб донести тему. Бо підручник – це добре, але його треба купити самому або скачати в електронному варіанті і є не для кожного віку. Ми зійшлись на думці, що краще мати невеликий посібник, в якому зібрана найважливіша інформація, враховуючи вік дитини. Зауважу, що 67% українських шкіл діаспори не мають серед предметів історії, тобто, немає і вчителів історії. Є народознавчий або українознавчий предмет, а це більше про традиції, мову, літературу. І це теж виклик»

У 2023 році Наталія з дітьми повернулась в Україну і продовжила працювати над програмою з української історії для дітей, які перебувають за кордоном, щоб зберегти українську ідентичність.

«Я написала програму, спираючись на свій попередній досвід, на методику викладання, як можемо використовувати шкільну базу тієї країни, де діти перебувають. У мене найбільш розроблений вступний курс до історії. В Україні це 5 клас. Наприклад, ми говоримо про історію України в первісному суспільстві або в античності. І ми в коробці дістаємо кремінь.. Я купила, показую дітям, як виглядає кремінь. І ми можемо подивитися, як на знаряддя праці в музеї.

Або якщо ми говоримо про державні утворення на території України, то у мене є сувенірний гребінь, такий красивий, позолочений. І діти його дістають, і ми розглядаємо. І говоримо, звідки у скіфів було золота? Як взагалі був влаштований світ? Тобто, говоримо про більшість подій у різному контексті. Або, наприклад, у мене є урок, де ми через дослідження грошей говоримо про соціально-економічний устрій в Україні.

Якщо тема Голодомору, то тут трішки інший підхід. У коробку можна покласти свічку, колоски, яблуко і поговорити про ці символи, чому ми їх ставимо. Говорити про трагедії з дітьми, особливо молодшого шкільного віку, важливо не через кількість загиблих, але не можна замовчувати, що ніхто не помер чи не загинув, якщо це події, пов’язані з війною або з геноцидом. Але ми говоримо про те, чому саме цей символ, яка це була подія»

Програму почали реалізувати в ЧехіїЧехія стала першою країною, де фундація Пилипа Орлика спільно з Українським інститутом у Празі ініціювали програму для українських вчителів історії за кордоном.

Програма триватиме рік у шести містах, де живуть українські біженці. Тут на четвертий рік вимушеної еміграції змінились потреби українців. Нині, за словами фахівців, на перший план виходить завдання збереження ідентичності, мови та посилення зв’язків всередині української громади в Чехії та з Україною.

За даними Міністерства внутрішніх справ Чеської Республіки, станом на початок 2025 року у Чехії перебуває понад пів мільйона українських мігрантів. Згідно з останнім звітом Міністерства освіти Чехії, у місцевих школах навчається близько 76 тисяч українських дітей. У великих містах їхня частка у початкових класах може перевищувати 50%

Ірина Забіяка – український філолог за фахом. Вона переїхала у Чехію у 2018 році і викладає в суботній українській школі у чеському місті Брно. У перший рік життя за кордоном у цьому навчальному закладі акцентували увагу на тому, щоб діти з українських родин не забули української мови, вміли читати, писати, пам’ятали традиції, пісні. Але сьогодні більше уваги звертають на українській історії. Тому почали втілювати програму «Спогади в коробках». Відвідує такі уроки близько 60 українських дітей.

«Це підготовчий курс до вивчення історії взагалі. Але він у нас дуже цікавий, тому що поєднує українські елементи української історії зі світовою історією, з методологією, як взагалі вчити, викладати історію, зокрема, дітям 10-12 років, щоб їм було зрозуміло, щоб це були не якісь абстрактні поняття.

Цей підхід заснований на тому, що діти мають, власне, лінію часу. Це такий довгий папір, на який наносять різні дати, що дає можливість створити хронологічне мислення. Допомагають атласи, карти, робочий зошит, в якому є завдання до кожної теми, до кожного уроку. А також «коробка вчителя» – це різні предмети, які діти можуть побачити, якісь археологічні знахідки.

Це дуже важливо, що вони можуть це все помацати, відчути. Ще ми плануємо заняття в музеях, де будемо знання з української історії підлаштовувати під те, що є в музеях Брно. Тема археології і такі археологічні пам’ятки, які будуть спільними для слов’янського минулого.

Що для нас дуже важливо – поєднання того, що діти вивчають в чеській школі, тих знань, які вони здобувають про чеську історію і знаннями про українську історію, щоб вони мали розуміння того, що це все якесь один спільний пласт і в нас є багато чого спільного в минулому», – говорить Ірина Забіяка.

У кожній країні, де нині перебувають українські біженці і працюють суботні чи недільні школи, є різні виклики, але спільна проблема для шкіл це відсутність матеріалів, в яких були б запитання і відповіді на ті питання, які виникають у тій чи іншій країні, щоб допомогти вчителям у роботі.

Історик, автор численних праць і книг з історії України, парламентар Володимир В’ятрович в коментарі Радіо Свобода зауважив, що за роки повномасштабної війни в Україні немає опрацьованої стратегічної програми щодо збереження української ідентичності українських біженців. Тим більше, що Україна має такий досвід. Адже в минулому столітті мільйони українців опинились на чужині.

«Тоді українці були у гіршій ситуації, вони не мали за собою української держави, опинялись в іноземному середовищі, яке нічого про Україну не чуло. Зараз ситуація трохи інша. Всі знають, що існує українська держава, що таке Україна.

Тоді українська діаспора могла сподіватись виключно на себе і активно включились у розробку цілих програм і завдань як зберегти українську ідентичність, а це мова, традиції, культура, історія, більш того українська діаспора займалась тим, що було заборонено в радянській Україні.

Діаспора піднімала тему Голодомору, досліджувала. Початки закладали в діаспорі і є на що опиратися. Але разом з тим, маємо виходити на нову реальність, яка полягає в тому, що є українська держава і в її інтересах проводити цілеспрямовану політику з метою збереження української ідентичності тих українців, які опинились за кордоном.

Зараз працюють переважно на рівні громадських ініціатив, які намагаються знаходити можливості для викладання української мови, історії. Це важливо підтримати на державному рівні, бо мова про мільйони українців і важливо, щоб вони залишалися носіями української ідентичності», – каже Володимир В’ятрович.

Наталія Омельчук отримує прохання від багатьох колег з-за кордону, щоб запровадити програму з української історії в інших країнах, де проживають українські біженці. Тому цей проєкт поширюватимуть далі, бо важливо, що є українці, які хочуть зберегти українську ідентичність за кордоном і готові працювати з дітьми.