Дорога додому після трьох років полону: історія Сергія Ахметова з Бучі

Як це воно – стати цивільним полоненим армії Росії на початку березня 2022 року, пройти усі кола пекла у російських місцях неволі, а додому повернутися аж у жовтні 2025 року?

Радіо Свобода записало свідчення про понад 3, 5 роки російського цивільного бранця Сергія Ахметова.

Сергій Ахметов із тепер уже сумновідомої на весь світ Бучі був захоплений російськими військовими 9 березня 2022 року. Цього дня Сергій планував виїжджати «зеленим коридором» до столиці, але його затримали російські солдати, спочатку тримали в аеропорту Гостомеля при їхньому штабі, а потім через Білорусь його доправили до Росії. Місця його незаконного утримування: Новозибків в Брянській області, Пакіно Володимирської області і понад 2 роки у колонії Мордовії. Загалом – понад 3, 5 роки російського полону. Звільнення Ахметова відбулося під час обміну 2 жовтня 2025 року.

– Ви вже понад місяць, як повернулися з російської неволі. Які відчуття? Які думки?

– Дуже дякую за те, що витягли мене звідти. Я не знаю хто, не знаю як, але я тут. Це неймовірно! Особливо, коли розумієш скільки хлопців ще там залишається.

Готуюся до мирного життя.

Що перше здивувало, це, звісно, коли побачили вартість пального. От ми їхали з кордону і перша заправка, навіть, не зрозумів, почав терти очі, бо окулярів не було. Друга заправка. Бачу, що щось не те. Але потім сказали, що трохи інфляція, трохи ціни догори полізли. На щастя курсу долару ми не бачили. Звикаємо.

Інформації там ніякої не було. Думали, що тут вже все затихло, а там десь є лінія зіткнення.

Але першої ж ночі, коли ми почули повітряну тривогу, нам лікарі сказали: обстріли. Телефони нам вже дали.

Я першу ніч майже не спав, читав, що відбувалося, що відбувається. Зрозумів, що всі мої плани, які я думав у в’язницях, воно все пішло геть. Я маю бути тут, я маю бути корисним тут. Одразу почав шукати роботу.

– Ви до того, як потрапили в полон, чим займалися?

– У мене є свій проєкт, був до війни. Це розробка, проєктування, виготовлення розвиваючих іграшок, тобто бізіборди настінні або мобільні.

У 2016 році я почав сам це все робити. Зацікавився саме дитячими іграшками.

Перед самою війною я вирішив, що в моєму проєкті все, що я робив, від проєктування, розробки, ідеї і до встановлення, в мене була єдина проблема, я не робив фрезерування.

У лютому 2022 року пішов учнем на виробництво, щоб вивчити станки. Вивчив, але 24 лютого все закінчилося.

Зараз це не на часі. Буду робити щось інше, більш корисне.

– Наскільки вже вдалося відчути, що ви на волі?

– Одразу ж, як тільки кордон перетнули, це гімн України, безліч людей невідомих стояла на трасі, нас вітали.

Це було дуже зворушливо.

– Ви очікували, що буде так?

– Ми очікували, але наскільки це буде. Безліч народу стояло вздовж всієї траси, не тільки в селах, а й просто на дорозі. Махали нам, а ми їм у відповідь.

Дуже такі фантастичні відчуття були, що ми герої, хоча ми, цивільні, ніякі не герої. Просто потрапили не тоді і не туди.

– Що після полону найважче робити із буденних справ?

– Я мріяв, що я приїду і буду робити те, те, те. От я приїхав і почав робити.

Бо у полоні, просто стоїмо добу, дві, три…, нічого не робимо.

А тут вже хоч щось. Скучили руки і мізки.

– Кожен, мабуть, в такій ситуації думає, мріє і планує, як він буде повертатися додому. Очікування з реальністю співпали? Що найбільше, можливо, з якихось епізодів чи з якихось новин вразило, здивувало?

– Здивувало, коли я почав читати про перебіг подій війни, здивувався Курській операції. Нам дуже випадково одного разу ввімкнули новини на телевізорі. Взагалі ми дивилися два роки постійно одне й те саме пропагандистське кіно, як вони відбудовують Маріуполь.

Але одного разу нам ввімкнули новини у січні цього року. І ми прочитали, просто там стрічка була інформаційна, щось там в Курській області, українці атакують, війна там в Курській області.

Це було взагалі такий подив був! Ну, як!? Не повірили навіть, подумали, що може це просто ФСБшна якась постановка.

Але коли повернулися, з’ясувалося, що Україна не пасе задніх і так воює на території Росії. Це було найбільше здивування, але приємне.

Хоча я знаю, що там багато наших полягло і в полон потрапляли.

Але я зрозумів, що Україну підтримують і вона має потенціал і військовий, і патріотичний, моральний. Нам не дають програти. Підтримка є. Дрони літають туди. Це дійсно захоплює!

– Про те, що українські дрони летять на територію Росії, ви не знали?

– Ні. У нас не було жодної інформації. У січні 2023 року «вертухаї» між собою на прольоті в коридорі, між камерами, казали: «Не на тих, ми напали».

Водили до «опера», це той, хто відповідає за стан справ, він мені розповідав. Казав, що війна продовжується, вона йде повним ходом. Інший там був, так він жалівся, що в нього кращий друг загинув в Україні. Але він не горів бажанням йти воювати.

Взагалі, там ніхто з місцевих жандармів, «оперів», «вертухаїв» воювати не хотів. Вони боялися цього.

Ми зрозуміли, що Україна тримається.

2 травня 2022 року ще у Брянській області нас примусили кричати: «Байден ху@ло». І ми зрозуміли, що Америка допомагає Україні.

Це означало для нас, єдина звістка, що Америка допомагає Україні. Інформації було обмаль, але ми намагалися будь-яку інформацію або почути, або я просто казав, що хлопці, якщо вони між собою не кажуть, навіть у 2025 році, що вони взяли Харків, що вони взяли Дніпро чи Запоріжжя, це означає, що якщо вони такого не кажуть, то все гаразд. Зона бойових дій не рухається в бік Києва, наприклад.

Коли нам Червоний Хрест 4 березня 2024 року надав українські продукти, це згущене молоко, цукерки, горішки, печиво, зубна паста і ще щось таке було, то ми одразу не те, що їли, ми одразу дивилися, де воно вироблено.

Ага, згущене молоко – Миколаївська область, о, тобто це наша, там ще бойових дій нема. Печиво – Чаркаська область. О, Чаркаська область наша. Цукерки, здається, харківські були, все гаразд, виробництво працює, все добре. Зубна паста була з Київської області, ну а горішки були зі Львівської.

Тобто ми навіть на такому рівні намагалися зрозуміти, що взагалі відбувається в країні.

– До вас пускали міжнародні організації?

– Ми їх не бачили.

У Володимирській області були представники Червоного Хреста, але вони зайшли лише до одного корпусу. Той корпус, де вони були, вони отримали зубну пасту, щітки і все. Цигарки були, але не в нас.

Ми бачили лише порожні пачки. Їх викурили місце «вертухаї».

– На який день після початку повномасштабної війни ви потрапили до рук російських солдатів?

– 14-й день війни, 9 березня 2022 року.

– Ви взагалі на момент вашого затримання знали, що відбувається у Бучі?

– Це була «сіра зона».

Перший російський танк, чи БМД з десантом, проїхав біля нас по цій вулиці 27 лютого. Я постійно читав, мені надсилали текстові повідомлення, що, так, тут росіяни, але пан поважний – депутат Гончаренко писав, що все добре: «Буча наша, Гостомель наш».

І так ми, і жили. Але постійно писали, що з будинків не виходьте, бо тут працюють снайпери у лісі.

Я сидів, сидів, чекав, коли все ж таки побачу хоч щось українське, може якісь війська. Але цього не було. Сусіди вискочили на початку березня, наступного дня хтось поїхав, але він не повернувся сюди і не повідомив, що він доїхав. Стало зрозуміло, що десь вони там і залишились по дорозі.

Тому вирішив, що ще почекаю. Продукти в мене були. Що бачив, то повідомляв, кому треба.

А 5 березня була перша зачистка. Прийшла група, в кожний будинок заходили і до мене завалили паркан.

Тобто якщо закрито, то просто БТР валить паркан, заходять військові. Якщо нікого нема, б’ють вікна, двері скляні. Заходили, обшукували.

Мені лише паркан завалили, бо я вийшов і сказав: заходьте, лиш нічого не бийте.

Вони зайшли дуже ввічливі, не били. Обшукали і розмістилися на ніч у цьому будинку і у тому недобудованому. А зранку поїхали.

Мене не чіпали, тобто все було більш-менш спокійно.

В них були тут нашивки «миротворчі сили», це я добре запам’ятав. Хоча санкції ООН не давало ні на які миротворчі сили, але в них були такі нашивки.

– А що вони говорили, коли зайшли до вас до будинку?

– Вони шукали зброю.

У мене був сусідський карабін, я його віддав. Я стою внизу, перша людина зі мною стоїть, спілкується, а ще два одразу на гору побігли, а там якраз карабін стоїть.

Тобто казати, що в мене зброї нема, це було б безглуздя, бо вони його побачили. Так що зброю забрали.

Потім вийшли, стояли, курили, навіть цигарку мені дали, бо цигарок вже не було.

– А вони представлялися взагалі? Говорили, хто вони?

– Армія Російської Федерації. Це ж було зрозуміло, і я не питав, хто саме вони.

Вони були контрактники всі слов’янської зовнішності, ніяких бурятів, чеченців, кавказців не було. Я б сказав, що якщо їх у цивільне перевдягнути, це десь – менеджери середньої ланки.

Тобто, освіта в них була, чиста вимова, спокійні.

Вони підписали контракт зі своїм Міністерством оборони і приїхали до нас, вбивати за гроші. Отака от халепка.

– На той момент вже було відомо про розстріли в місті?

– Ні.

Мені кидали, що в Бучі є поодинокі випадки пересування російських військ. Тобто те, що я бачив, те я і читав.

– Коли ви вже дізналися про те, що відбувалося в Бучі насправді?

– 8 квітня нам перший раз дали телевізор у камеру на один день, щоб ми подивилися новини російські, російське ток-шоу показувало, що в Бучі геть незрозуміло що: валяються трупи, що це не ми, це постановка українців.

І ми зрозуміли, що в Бучі розстріли. Нас почали смикати на допит.

Без тортур, просто, що ми знаємо про ці всі події. Це дивно, бо нас взяли 9 березня, когось 5 березня, когось 10 березня, і як ми могли знати, що відбувалося 30-го.

Це для нас була новина, ми не знали.

– Того дня, коли вас взяли в полон, ви планували виїжджати «зеленим коридором» на евакуацію?

– 8 березня ввечері мені написали, що зранку 9 березня, в 10:00 буде «зелений коридор» для виїзду з Бучі, від Бучанської міськради і від Гостомельської ради.

До Гостомельської мені ближче було. Я вирішив, що я поїду туди. І хтось попросив забрати двох жінок. Десь вони тут залишалися в якомусь будинку. Я зв’язався з ними, дали телефон, я подзвонив ввечері. І домовилися, що на 10 ранку вони приходять до мене, сядемо в машину і поїдемо. Ну, а зранку почалися незрозумілі події.

Тут обстріл почався, десь зовсім поруч рвалося, може метрів сто. Я телефоную цим жінкам, мені відповідають, цей номер не є дійсний.

Але ж я вчора з ними спілкувався, а сьогодні зранку воно чомусь не дійсне. Я вирішив, що ні, я буду виїжджати сам. Виїжджає чиста машина, людина з телефоном, і щось так повільно їде, білий прапор.

– А у вас на машині був білий прапор?

– Так, величезний, я зробив собі, щоб мене було видно. От, побачили. Ну, там було складно не побачити, бо від мене до їхнього командира було метрів п’ять.

Ну, і, звісно, автомат на мене.

– Яка до вас була претензія? Чому ви їдете?

– Чому я був підозрілий?

Тому що я потім побачив, як виглядають місцеві жителі. В них червоні обвітрені обличчя, від них смердить димом, бо всі ж готують їжу на вогнищах. Вони брудні, я весь такий чистенький, не червоний, я такий спокійний.

Тут це підозріло. Виїхав, вони не очікували побачити таку людину, як я, та ще й на машині, бо машини вже не їздили ні в кого, а я був на машині. Тобто, можливо, подумали, що я все ж таки якийсь або розвідник, або коригувальник, або ще щось там, військовий такий, партизан може. Треба мене відправити в штаб на допит.

– В той момент, коли ви виїжджали, ви розуміли, що можете зустріти тут російських військових?

– Взагалі ні.

Я вирішую стати ось на маленькому перехресті, щоб жінки побачили, що я тут. На маленькій швидкості виїжджаю, бо я дивлюсь постійно по дзеркалах. Може вони ззаду, обертаюся, набираю при цьому. І рухаюся.

– Де ви їх побачили? Військові звідки вийшли?

– Вони не вийшли, я ж їду. Вони ж то побачили, що виїжджає машина. Повертаю голову, стоять. Перший стояв, ну, і автомати на мене. І за ним от дев’ять чи десять осіб стояло.

Так починається мій шлях додому довжиною 1304 дні.

Ну спочатку, звісно, допит.

Спочатку перший ніби розстріл, коли пістолет до скроні. Показали обойму, що там є набої. Пересмикнули, патрон в патроннику і прям до скроні: «Ти хто? Де міномет?».

А я знаю?!

– А який міномет?

– Ну той, що тут бухкає, рветься ж все. Вони ж думали, що я все-таки маю відношення до цього міномету, який працює.

Ну, а вже потім знов пішли в будинок. Вони подивились, що там нічого не видно, що я не є коригувальник. Але ж я чистенький, а тут ще поруч машина розбита була в сусідньому подвір’ї. Вони дістали навігатор звідти. Ввімкнули його. А там, та-дам, там подорож до Польщі. Чи то в Люблін, чи то в Краків. І чомусь вони вирішили, що я поляк.

Вирішили, що мене не треба вбивати тут, а мене треба допитати там, у штабі. А там прозвучала така фраза, нецензурна: там тобі буде пі*да.

Йшов, молився Господу.

Але в Гостомелі, там було страшніше, ніж тут. Там була метушня, автомат в голову. Страшніше було, що його хтось зачепить, він натисне гачок і все. Мало того що вб’є, так ще голову рознесуть, і мене взагалі ніхто не впізнає.

Ну, і плюс я босий вже стояв. Тут я ще був в чоботах, а там вже босий.

– А навіщо вони вас роззули?

– Не знаю.

– У вас були якісь хороші черевики? Вони захотіли їх собі?

– Вони були старі, туристичні. Я не знаю, чого я зняв новенькі наші берці «Талани» зимові перед виїздом. Я не знаю, я просто пішов з машини, вона ще стояла на подвір’ї, я вже починаю виїжджати, зупиняюся, іду в будинок, знімаю військові черевики, вдягаю старі туристичні, сідаю за кермо. Проїжджаю пів метра, знову зупиняюся, іду в будинок, знімаю ремінь військовий, вдягаю старий ремінь, звичайний, цивільний. Сідаю в машину, знову виходжу, відношу свій ноутбук.

Якби його знайшли, це ще було б питання, хоча там нічого такого не було. Я це робив незрозуміло чому.

Думка була, що так треба, так треба.

Хто мені це казав? Я ж не знав, що за будь-який елемент військовий тебе будуть бити нещадно. Я цього не знав, я просто чомусь знімав це все.

Було дуже сумно, не те, що мене зараз цей командир пристрелить, а було сумно, що оце і все, життя закінчується. А я ще до бісу не встиг зробити, про що мріяв.

І мене зараз вб’є людина, у якої на обличчі написано, що він у кращому випадку 10 класів школи закінчив і взагалі світ не бачив. Я ж поїздив, багато де був, але отак це все і закінчується.

Ну, прийми, Господи, мою душу.

– Ви таке думали?

– Так. Ніяких, що в тебе там життя пролітає знов. Ні, лише одна думка, що це все, кінець. Жаль. Далі було веселіше, складніше, страшніше, але так само думка була, що знов таки все, і що мене не зможуть опізнати. Просто буде людина без голови.

Але комусь там на горі треба було, щоб я через це пройшов. Я пройшов, повернувся, так що дякую вам всім, що боретеся за нас. І ми повертаємось не так швидко, як всі хочуть, але є шанс.

– У вас був в штабі допит потім, вас туди відправили?

– Ну, перший допит був тут, потім в Гостомелі, а потім вже нарешті я зрозумів з третьої спроби, що ми таки у штабі, в аеропорту на підвалі.

– У них там був штаб?

– Там був штаб, там було керівництво, навіть генерал приїжджав. Там величезний комунікаційний центр був, там такі дроти були, безліч комп’ютерів, купа військових, безпілотники звідти літали. Я навіть бачив, нас примушували робити…

Я визивався сам ходити, не тільки для того, щоб мити туалет, а щоб побачити, що там відбувається.

Я там був рекордсмен, здається, тричі ходив мити їм туалети, але бачив те, що потім дуже корисно стало людям, нашим органам, що саме там було.

– Там тримали тільки цивільних чи військових українських теж?

– Потім вже не тільки цивільні.

Я туди 9 березня потрапив, 10 березня туди потрапив наш офіцер. 10 березня був «зелений коридор» з Гостомельського склозаводу.

Він приїхав у складі колони, була домовленість, що буде один офіцер ДСНСник, і його взяли. Затримали і кинули до нас. Це був, здається, перший військовий, не цивільний, який потрапив до в’язниці цієї.

– А скільки там було взагалі полонених?

– Нас вивозили 15 березня і це було десь біля 50 – 52 людини. Десь так.

– І в більшості це були цивільні люди?

– Так.

Побиті, вщент побиті. Коли перший раз нас повели мити туалети, то я зрозумів, що нас, тих, хто ходить, з 11-ти лише десь троє. Всі решта лежали.

Коли отого капітана ДСНСника привели, ввечері його повели на допит, вивели на розстріл, прострелили плечі.

ДСНСника привели, ввечері його повели на допит, вивели на розстріл, прострелили плечі

І коли його привели, то я покликав головного, хто нас утримував, капітана Коптєєва, росіянин, і сказав, що нам треба лікар.

По-перше, тут людина з пораненням, по-друге, що я хворий, в мене була застуда, а там холодно було і нам треба лікар.

І він сказав, що зараз зробимо. І десь за хвилин 10 до нас прийшов військовий лікар. Він робив і операції своїм військовим, і нашим побитим. Зробив перев’язку капітану, дав мені аспірину упаковку і парацетамолу, щоб я роздавав кому треба.

В Гостомельському аеропорту під час допиту ці військові дали мені своє взуття. І воно дуже мене врятувало, бо там було дуже холодно, а я в шкарпетках. Але мені дали військові російські берці.

З’ясувалося, лівий 42 розміру, правий 41 розміру. Потім мені повідомили, що вони зі своїх вбитих знімають. Такий склад у них був.

– Скільки часу ви були в Гостомельському аеропорту?

– З 9 березня по ранок 15 березня.

– Це була гаряча точка

– Ну, по нас були прильоти.

Було таке: давайте ще насипайте, щоб тут все рознести.

Там постійно були обстріли, і вони боялися виходити.

Тобто, ми там виносили сміття, часто казав, так туди відносити, а сам ховався. За це нам дозволяли пошукати їжу у смітнику.

14 березня ми там знайшли, навіть, ковбасу нашу варену, трохи прострочену, але нормальну. Ми її їли, це було дуже смачно.

І людина, яка померла, також хлопці копали могилу їй. Її вже ексгумували, захоронили на кладовищі тут.

– Це хтось із полонених?

– Так, Віталік був там такий. Я не знаю, але його дістали.

Там суцільна темрява, жодного вікна, жодної лампочки. Якщо треба їсти, то там хтось підсвічував, поки ми швиденько їли.

– Вам давали їсти?

– Спочатку двічі на день, а з 13 березня наш раціон був на весь день –три столових ложки каші, здається, гречка і три таких печеньки.

Це на день. І стакан води.

Але ми всі лежали, було прохолодно, грілися, просто лежали. А 14 березня наш раціон був дві ложки і дві печеньки.

Але потім нам сказали, що там можете пошукати, на смітнику. І знайшли декілька цих палок вареної ковбаси, поділили по камерах. Там дві камери в нас було. Ми якось втамували голод.

Але 15 березня зранку, п’ята ранку, нас підняли, руки в кайдани позаду, на голову замотали, щоб нічого не було видно, і завантажили в ці свої броневики, і ми поїхали кудись.

Стало зрозуміло, що ми їдемо не додому. Хоча мені обіцяли після першого ж допиту в Гостомелі: «Почекай два тижні, все заспокоїться, повернемо тебе додому». От так. Повернувся, але трохи пізніше.

Я ж коли ходив, не тільки дивився, я ще з ними спілкувався, і той конвойний, ми щось миємо, і він з нами розмовляє, і я кажу, щось ви все Київ не візьмете.

І він каже у відповідь таку дивну фразу, ну ми ж з цивільними не воюємо. От якби ми воювали по-справжньому, і замовк. Одразу він зрозумів, що він ляпнув не те. Він мене дуже не злюбив, примушував перемивати.

– Куди вас вивезли з Гостомельського аеропорту?

– Ми поїхали, як потім з’ясувалося, у Республіку Білорусь, у місто Наровля.

Ми не знали, де саме, але десь на третій день перебування з нами поспілкувалися, там вже були «кадирівці», кавказці.

Вони військових не любили, а до цивільних ставилися більш-менш спокійно. Вони сказали, що це Наровля, Білорусь. І ми поїхали далі.

Поїхали ми у місто Новозибків, Брянську область, СІЗО №2.

І в цьому СІЗО я був з 20 березня 2022 року по 11 травня 2023 року. 11 травня нас піднімають, ми здаємо речі, сіли в «автозак» і нам дали пайок.

Перший раз, коли я більш-менш поїв у Брянській області за півтора року, це був шлях, коли ми їхали. І я поїв нарешті більш-менш добре. Я з’їв одразу все, що треба їсти за день. І ввечері ми приїхали невідомо куди. Нас вивантажують, ми біжимо.

Речі кидаються в купу величезну, а ми біжимо кудись. Треба пробігти десь метрів двісті.

Я падав чотири рази. Просто виснаження було таке, що на мені шкіра звисала. По словам «вертухаїв»: «Старий, ти виглядаєш років на 70». Тобто сил не було. Якось добіг туди.

Простояли ми всю ніч. Десь о четвертій ранку нас знову завантажують у вантажівки. І ми їдемо далі кудись.

І приїжджаємо у Володимирську область, у місто Пакіно. Це вже виправна колонія. Там утримувалися наші полонені і військові, і цивільні. Там ми були недовго, десь півтора місяці.

26 червня 2023 року нас знов таки вже перевдягають у цивільний одяг, ми вже думками, вау, ми їдемо додому, раз ми у цивільному. І десь за чотири години ми під’їжджаємо, і розуміємо, що ні, ми не вдома.

Собаки, крики, ми падаємо. Нас вишукують у такі коробки, 10 на 10 десь людей. Ми стоїмо на колінах, тримаємо свої маленькі якісь речі. І нас починають заводити. Це Мордовія.

От там я з 26 червня 2023 по 1 жовтня 2025 року.

– Виходить, ви були в Гостомельському аеропорту, потім Білорусь, потім Брянська область, Володимирська область і Мордовія. Що з цих місць найстрашніше?

– Та воно все…

От Володимирська область була більш-менш спокійна. Нас не били на «прийомці», коли нас перевезли. Взагалі не били. Так, ми там постояли на колінах, вони казали, кому боляче можете встати або поміняти позу. Не били. Але медичної допомоги не було.

А от що у Брянську область, «прийомка» – били по-звірячому.

Навіть, під час перебування у Брянській області також били.

Примушували присідати багато разів, віджиматися, прокачували так. А в Мордовії все це помножити на два-три рази.

І при цьому в Мордовії найкраще годували. І там я зміг знов відновитися до 73 кілограмів. Тобто не можна сказати, що десь зовсім гарно, а десь зовсім погано.

Воно погано було завжди, усюди, але в Володимирській області спокійно було. У Мордовії нас лупцювали, знущалися, прокачували, але й годували.

– Били за щось чи били просто?

– Просто так. За щось це зрозуміло було, що будуть бити. А часто профілактично, часто просто настрій такий. Або просто показували, нова зміна «вертухаїв» заїжджає і їм показували, як з нами поводитися. Складніше було стояти.

Перші півтора місяці в Мордовії ми стояли. Нас привозять, сідати не можна, треба стояти. Ладно, може сьогодні.

Зранку встали о шостій, сідати не можна. Ми стоїмо до десятої вечора. Їжу приймати стоячи. Хтось намагається сісти, одразу по відеокамерах бачать, що хтось там сідає або спирається. Ноги там у багатьох боліли, розбухали, набрякали. І ми так стояли до серпня 2023 року.

Потім нам дозволили сідати 10 хвилин зранку, 10 хвилин ввечері, і в обід 15-20 хвилин.

І лише в листопаді 2023 року нам дозволили сідати пів годинки зранку, пів години ввечері і десь годину ми сиділи після обіду.

Кожну ніч я ноги клав якомога вище, так і спав. За ніч воно сходило.

– Ви спали з піднятими ногами?

– Так. Там ліжко, таке бильце було, куди клав ногу. Отак зганяв свої набряки. Не завжди це допомагало, але якщо це постійно робити, то допомагало.

Дуже незручно, дуже важко, бо воно металеве, частина ліжка досить маленька, тонка і ріже ноги, але підкладав щось. Я розумів, що треба зганяти цей набряк.

– За оці три з половиною роки у вас була змога бодай раз вийти на зв’язок з родиною?

– Ну, звісно. 19 квітня 2022 року ми написали перший лист, дуже коротенький: «Живий. Здоровий». Нам просто дали зразок і ми написали кожен таке повідомлення.

Другий лист ми писали вже в Мордовії. Десь це був листопад 2023 року.

Третій лист ми написали десь у травні 2024. Четвертий, здається, у липні 2024. Все, більше додому не писали.

Особисто отримав відповідь від Олени. Це було 4 січня 2025 року. Перший раз, коли я нарешті дізнався, що мої діти в безпеці, що всі живі.

Ми знали, що обміни йдуть, але кого обміняють, у якій кількості, звідки забирають, ми не знали.

– Але віра була в те, що ви повернетесь додому?

– Звісно, була віра.

– А що найбільше живить цю віру в полоні?

– По-перше, ми знали, що обміни йдуть. По-друге, те розуміння, що нічого вони не захопили критично важливого, великого. Тобто ні Харків, ні Дніпро, ні Запоріжжя, ні Одеса. Це все наше.

Україна тримає оборону. Ми не знали, де саме лінія бойового зіткнення. Але ми розуміли, що нема того, що взяли Україну за три дні.

– Як ви дізналися, що вас поміняють?

– 1 жовтня, я тільки отримав вечерю на всіх. Тільки взяв ложку в руки, знову відкриваються двері. Думаю, ну блін, дайте хоч поїсти. Що знов таке? Ну мені кажуть: «Ахметов Сергій, з речами на вихід».

Нас перевдягають у те, що в нас було, цивільний одяг. Ми стоїмо біля стіни. Нас там десь людей 15, може. Чуємо, там вони спокійно ходять. Не б’ють, не сваряться. Просто от ходять, зупиняються біля мене: «Цьому теплі штани і теплу куртку організувати швидко». А на мені літній одяг. Я ж влітку приїхав до Мордовії. Мені приносять якісь теплі штани, теплу куртку. Я вдягаю. Ще шапку дали.

Це зовсім було незрозуміло. Бо якщо це просто етап між в’язницями, то без зайвих слів. Нас привозять кудись на якийсь аеродром. Їхали довго, серед ночі. Стоїмо десь годину, нас вивели. На очах зелені ці мішки. Можу навіть показати. Мій зберігся.

– Ви його забрали з собою?

– Так. Я не захотів його спалювати чомусь, а жінка каже, що це буде для інсталяції якоїсь. Це виріб місцевих «зеків» російських. Дуже поганий, але…

– Чого ж ви його спалити не захотіли?

– Не захотів, щоб було на згадку. Це три з половиною роки життя. Це має бути хоч якась згадка.

– Люди, якщо це якісь погані спогади, то намагаються їх забути.

– Але це історія, історію треба пам’ятати. Навіть, якщо вона дуже погана.

Просто в мене така позиція.

Ці мішки ми зняли лише в Білорусі, коли приземлилися. Нас одразу в автобус. Потім приїжджаємо на кордон. Все, все, ми на обміні.

– А ви не запитували і вам ніхто не говорив, що ви на обмін?

– Це таємниця. Заходить наш представник координаційного штабу, вітається, вже українська мова, вау, це ура.

Ми вже бачимо, що з того боку наші автобуси. Тобто це не постановка, це ми повертаємось, ура. Ну, а далі це рідна земля, рідна Україна.

– В камері між собою ви могли спілкуватися?

– Новозибків – так, Пакіно, Володимирська область – так.

У Мордові за будь-які розмови в камері ми отримували ляпаса. Нам заборонялося взагалі спілкуватися між собою.

Вони бачили по відеокамері, що хтось починає щось там казати. За таке ми отримували, нас били.

– Це була тиша в камері, всі мовчали?

– Звісно, прикривалися, пригиналися, пошепки.

Вони бачили, що хтось почне розмовляти, і це все означало, що якщо спіймають, побачать, то будуть незабутні враження наступного дня.

А може і прямо одразу, відкриваються двері, всі на продув, в коридор, і там починається побиття. Били, як правило, металопластиковими водопровідними трубами.

– Поговорити там про якісь свої переживання, думки не виходило?

– Лише пошепки. Ну, якось, щоб тебе не було видно. Ввечері після відбою вони ходили, слухали, щоб ми, не дай Боже, не почали між собою розмовляти. Отак от.

– А коли можна було говорити, то про що з хлопцями говорили?

– Плани строїли, хто куди поїде.

Ну, були ж люди в нас, маріупольці були, тобто їм повертатися в Маріуполь нема можливості, нема бажання. Тобто, де можна жити в Україні спокійно, чим займатися. Тобто, отакі побутові речі обговорювали.

– А ви що планували?

– За кордон їхати. У мене ж донька в Нью-Йорку.

Я думав їхати за кордон, або Канада, або Америка, щоб там працювати. Ну, 50 років, треба ж подумати, може щось заробити ще.

І всі ці плани накрилися мідним тазом першої ж ночі, коли я почув, побачив, що тут відбувається. Все, ніякої еміграції, я маю бути тут. Чимось допомагати.

Я тут зник на три роки і що, знову бігти кудись? Ні. Моє місце тут.

Я вирішив одразу, що я нікуди не поїду. Так, я не можу бігати з автоматом, в бронежилеті, вдягнете, так і впаду. Але, може, чимось іншим буду корисним.

– Як змінив вас полон?

– Більш спокійний, більш зважений, вже немає якихось імпульсних ідей. Треба було зупинитися, бо я постійно в якомусь стресовому стані останні років 30.

Це дуже рятувало там, бо я звик до стресу. Я не знаю, інколи себе ловлю на думці, а це точно зі мною щось було? Я якось швидко адаптувався назад до звичайного життя.

Немає такого якогось пригніченого стану, що треба тікати, бігти десь, ховатися.

Ні, навпаки, є бажання жити. Бо життя коротке, щоб боятись.

І треба хоч цей час, який в мене ще є, треба його прожити якось так, трохи інакше, ніж те, що було раніше.