Розпорошені нації: як ірландці та поляки зберегли себе і державу в еміграції

Розпорошені нації: як ірландці та поляки зберегли себе і державу в еміграції

Підпис до фото, Чи можна умістити все життя в одну валізу? Мільйонам ірландців та поляків довелося відповідати на це запитання впродовж поколінь

• • Author, Анастасія Зануда
  • Role, BBC News Україна
• 22 листопада 2025

“Не загинула ще Польща, поки ми живемо”. Напевне, нині мало хто, навіть серед поляків, усвідомлює, що пісня, яка стала гімном Польщі у 1927 році, є піснею вигнання і написана, фактично, емігрантами – польськими легіонерами в Італії у 1797 році.

У наполеонівських війнах вони воювали на боці Франції під командуванням генерала Яна Домбровського, звідси назва пісні – “Марш Домбровського”.

Польські вояки опинилися в Італії після придушення повстання Тадеуша Костюшка і третього розділу Польщі між Пруссією, Росією та Австрією. Тоді тисячі поляків емігрували з країни, яка припинила існувати на понад 100 років. Але, як йдеться у Маршу Домбровського, продовжила жити в поляках.

“Ірландія, колись провінція, знову стане Нацією!” Це слова зі ще одного маршу, які виявилися пророчими. Але для їх здійснення знадобилися десятиліття боротьби – не лише тих людей, хто жив у самій Ірландії, але й тисяч ірландців поза її межами.

Століттями по всьому світу люди вирішували покинути рідні місця через війну, голод, епідемії, переслідування або просто бажання жити краще. Але ірландці та поляки мають досвід масової еміграції “в крові”, їхня ідентичність певною мірою формувалася міграцією, а мігранти, своєю чергою, значною мірою впливали на відновлення та розбудову батьківщини.

Нині в усіх куточках світу живе понад 70 млн ірландців чи їхніх нащадків (із них близько 5 млн – в Республіці Ірландія і ще близько 2 млн – у Північній Ірландії) та близько 60 млн поляків (із них понад половина – в Польщі).

Який шлях пройшли ці розпорошені народи? Як їм вдалося утримати свою ідентичність і відновитися? Це досвід, з яким, очевидно, доведеться стикнутися й українцям.

Втеча еліт і вояки-найманці

Шляхи польських та ірландських мігрантів неодноразово перетиналися. А хвилі міграції викликали схожі причини: втеча від політичних чи релігійних переслідувань, порятунок від голоду та пошуки заробітку.

Після завоювання Ірландії Тюдорами – Генріхом VIIІ, справу якого завершила Єлизавета І – спротив англійському упокоренню залишився переважно на півночі Ірландії, в Ольстері.

Ірландський спротив очолили представники двох давніх гаельських аристократичних родин – О’Нейлів та О’Доннеллів. Але війну було програно, і вони мали скоритися англійцям. Король Яків І Стюарт, який щойно зійшов на англійський престол, запропонував їм досить щедрі умови мирної угоди, за якими вони могли зберегти свої землі і титули.

Проте англійські закони ще за Тюдорів повністю змінили звичну для ірландців систему передачі прав власності шляхти на землю. На думку істориків, розуміння того, що їм залишається лише підкоритися, або ж просто чиєсь попередження про можливу підготовку репресій проти них, спонукало шляхтичів до втечі з Ірландії разом із родинами та слугами у вересні 1607 року.

Цю подію назвали “Втечею графів”, а надалі так стали називати загалом еміграцію найкращих, для яких “тут не лишилося заради чого залишатися”.

Підпис до фото, Г’ю О’Нейл, другий граф Тирон, одним із останніх з ірландської шляхти залишив Ірландію під час “втечі графів”. Портрет 1590 рокуНаприкінці XVII сторіччя після поразки у 1691 Якова ІІ та його прибічників, серед яких були й ірландці, ті, хто вижив, знову рятувалися втечею на континент. Її назвали “Відльотом диких гусей” – так називали солдатів, які воювали як найманці у багатьох європейських війнах на службі у Франції, Фландрії, Австрії, Польщі та Швеції.

У 1732 сер Чарльз Воган писав у листі до настоятеля дублінського собору Деніеля Свіфта, автора “Пригод Гуллівера”, що за останні 40 років на службі в інших країнах загинули та були поранені 120 тисяч ірландців. Свіфт відповів:

“Не можу не пишатися цими ірландцями, які попри усі складнощі життя вигнанців та чужинців, змогли бути на голову вище своєю хоробрістю та поведінкою, ніж представники інших націй, у стількох місцях по всій Європі”.

Згодом термін “дикі гуси” стали виживати як метафору ірландської еміграції загалом, – саме так називається розділ у газеті Irish Times, де “ірландці, які працюють за кордоном, розповідають свої історії”.

Королі-емігранти та “велика хвиля”

У свою золоту добу – у 1569-1795 роках Річ Посполита – держава, що складалася із Польського королівства та Князівства Литовського – була найбільшою країною у Європі, в якій жили 8-10 млн людей.

Етнічні поляки складали в ній 40-50% населення. Крім них в конфедерації жили литовці, рутени (українці та білоруси), євреї, прусаки, лівонці, вірмени, караїми, влохи та роми.

У розділеній релігійними війнами Європі Річ Посполита Варшавським актом 1573 року гарантувала своїм підданим свободу віросповідання.

Проте постійні чвари шляхти призвели до послаблення держави і до того, що сусіди почали ділити її територію. Це стало початком історії “втечі” еліти і для поляків.

Серед емігрантів був і король – Станіслав І Лещинський, якого двічі позбавляли трону, і який двічі опинявся в екзилі.

Вперше він став королем Польщі у 1704 році. На початку ХVIII сторіччя вів таємні переговори з гетьманом Іваном Мазепою про об’єднання України, Польщі і Литви у федеративну державу, а також уклав угоду з гетьманом про спільну боротьбу проти Московського царства.

Після поразки шведсько-українських військ під Полтавою у 1709 році Лещинський виїхав до Франції, але навіть звідти зробив спробу допомогти гетьману Пилипу Орлику, виславши військовий підрозділ Юзефа Потоцького для звільнення Гетьманщини з-під московської влади.

У 1733 році Лещинський знову став королем Польщі, але через поразку у війні за польську спадщину із Росією, Саксонією та Австрією, вдруге втратив трон і повернувся до Франції, де й помер.

Підпис до фото, Народжений у Львові польський аристократ Станіслав Лещинський двічі сходив на польський престол і двічі втрачав його, рятуючись у ФранціїРозділи Польщі у 1772, 1773 та 1795 роках між Росією, Пруссією та Австро-угорською імперією зумовили першу масову хвилю еміграції поляків.

Наступна хвиля була після варшавського антиросійського повстання у листопаді 1830. Після того як польська армія утримувала місто впродовж 8 місяців, росіяни подавили повстання і почали репресії.

Цю хвилю польської еміграції назвали “великою” через те, хто, власне емігрував, – батьківщину залишили багато представників польської еліти.

Підпис до фото, Одним із найвідоміших польських політичних емігрантів був Тадеуш Костюшко, лідер національного повстання 1794 року. До цього він також був одним із героїв боротьби за незалежність та заснування США.Виїзд багатьох представників культури та інтелігенції викликала феномен “зачарованості Польщею” у Європі. В німецькій мові навіть з’явилося слово Polenbegeisterung – “захоплення польськістю”.

Спочатку у Європі полякам аплодували як лицарям свободи, але згодом шляхетним емігрантам довелося стикнутися із бідністю та недовірою у Франції, Бельгії та Британії.

Підпис до фото, Емігрантом великої хвилі можна назвати і геніального польського композитора Фредерика Шопена, якого у Європі називали “іконою стиля”. Повстання 1830 року застало його за кордоном. Але на батьківщину він вже не повернувся“Пан Тадеуш” – польський національний епос, написаний Адамом Міцкевичем, вперше був опублікований у Франції. Поема починається видінням автора про повернення на батьківщину, а завершується гірким описом життя на вулицях Парижа.

Примусова міграція

Відповіддю на постійний опір ірландців та поляків стало покарання ще одним видом міграції – примусовим вивезенням чи виселенням.

За англійського панування в Ірландії були запроваджені так звані Штрафні закони (Penal Laws), які обмежували права як знаті, так і селян в релігії, освіті, власності, мові та політичної діяльності.

За актом 1717 року про транспортування злочинців за наступні 50 років до британських колоній в Америці – Віргінії, Мериленду, Пенсильванії, обох Каролін та Нової Англії – вислали щонайменше 15 тисяч ірландців.

Після того як США здобули незалежність, Британія більше не могла транспортувати туди своїх ув’язнених. І саме на цей час припадає чергове повстання в Ірландії 1798 року, після якого тюрми виявилися переповненими.

Тож у наступні десятиліття – до кінця 1860-х – висилка йшла переважно у напрямку Австралії, куди вислали від 40 до 50 тисяч ірландців, багато з яких просто не пережили плавання.

Підпис до фото, Сертифікат про звільнення або відпускний лист, який підтверджував, що засуджений ірландець Френсіс Нейл відбув покарання на примусову працю у колонії Новий Південний Вельс, Австралія, і може вийти на свободу. Поляки також пережили кілька хвиль примусових переселень. Перші виселення поляків на схід царської Росії, почалися ще з часів кампанії Стефана Баторія проти Москви у 1577-82 роках. Пізніше висилки продовжилися, і у XVIII сторіччі набули рис репресій. У ХІХ сторіччі заслання поляків до Сибіру стали систематичними.

У ХХ сторіччі після підписання пакту Молотова-Ріббентропа між СРСР та гітлерівською Німеччиною з територій, що відійшли Радянському Союзу, між 1939 та 1941 роками радянська влада депортувала від 320 до 700 тисяч поляків до Сибіру та інших регіонів СРСР.

Великий картопляний голод

Особливо трагічним моментом для обох націй став картопляний голод 1845-49 років.

Для Ірландії цей голод і його наслідки назавжди змінили демографічний, політичний, культурний ландшафт країни.

За час голоду населення Ірландії скоротилося із 8,5 млн у 1845 до 6,5 млн шістьма роками пізніше. Більше того, кількість ірландців в самій Ірландії з часів голоду і досі не повернулася на рівень до-голодних років.

Підпис до фото, Картопляний голод в Ірландії призвів до сотень тисяч смертей від голоду та великої хвилі міграції. Картина Деніеля МакДональда “Великий голод в Ірландії”, 1847Великий картопляний мор запустив грибок фітофтора – хвороба картоплі, що у цей час вразила всю Європу. Але ніде, крім Ірландії, наслідки неврожаю не були такими трагічними.

Це пояснюють тим, що за панування Британії ірландці практично втратили свої земельні володіння, на яких замість них хазяйнували протестанти – вихідці з Англії та Шотландії, і вони здебільшого використовували її для промислового виробництва яловичини для метрополії.

Земельні наділи самих ірландців були настільки малими, що урожаю жодної культури, крім картоплі, не вистачило б, щоб прогодувати сім’ю. За таких умов неврожай картоплі обернувся катастрофою.

Кількість смертей від голоду в Ірландії, а також зумовлених ним хвороб (тифу, холери, туберкульозу, пневмонії, коклюшу, діареї та гельмінтозу) оцінюють від 500 тисяч до 1,5 млн осіб.

Ще близько 1,5 млн залишили Ірландію, і подалися по ближніх та далеких світах – від тої ж таки Англії (близько 200 тисяч) до Америки та Австралії (понад 1 млн).

Підпис до фото, Як писала Times, Британія допустила в Ірландії “масову бідність, розчарування і деградацію, які не мають аналогів у світі”. Малюнок Джеймса Магоні “Замальовки із західної Ірландії”, 1847 рікЗа п’ять років від початку голоду близько чверті населення Ліверпулю мало ірландське походження. До 1850 року ірландці вже становили чверть населення в Бостоні, Нью-Йорку, Філадельфії та Балтіморі. Перепис 1851 року засвідчив, що більш як половина жителів Торонто були ірландцями.

Емігранти відправляли додому сотні тисяч фунтів, які давали змогу виїхати й іншим членам родини. Втім, вже у 1860-х у нових кращих світах ірландці стали наштовхуватися на написи “No Irish need apply” – “Ірландцям не подаватися”.

Підпис до фото, Своє горе ірландці перетворювали на спів – ноти для пісні No Irish need apply, 1850Голод також став поштовхом до переходу з ірландської на англійську мову як мову країв, куди емігрували ірландці, – і це при тому, що від голоду постраждали переважно гаельськомовні райони, які дали найбільше емігрантів.

Підпис до фото, “Ми голодуємо, допоможіть!” – обкладинка американського журналу, присвяченого подіям в Ірландії За 50 років після Великого голоду населення Ірландії становило лише половину від того, що було у до-голодні роки. Проте масова еміграція і утворення потужної діаспори посилило шанси Ірландії на повернення державності.

Заможні та впливові ірландські громади, особливо у США, стали основою фінансової та моральної підтримки національного руху, а також системно робили усе, аби ірландське питання увійшло у міжнародний політичний порядок денний.

Успіх ірландців за кордоном підсилив аргументи тих, хто казав, що бідність і деградація Ірландії не є природними для цієї землі, а нав’язані ззовні.

Усвідомлення культурних втрат призвело до появи активістів ірландської мови в Ірландії, Великій Британії, Америці і Австралії, внаслідок чого були створені такі організації, як Гаельська ліга, які організовували ірландські школи по всьому світу.

Галицька мізерія та похід у сакси

Для польської еміграції картопля мала так само велике значення. Картопляний мор у 1846 році в Галіції, що за розподілом Польщі відійшла до Австро-Угорщини (а у ХХ сторіччі стала частиною України), призвів до бунтів, оскільки і там картопля була єдиним способом не померти з голоду.

У польському вислові “галіційська мізерія” досі є відлуння непереборної бідності цього регіону. Тоді як офіційно провінція називалася Галіція та Лодомерія, гострі язики перетворили її на Голицію (від слова голий) та Глодомерію (від слова голод).

Так само як і в Ірландії, бідність посилилася через подрібнення фермерських господарств, коли в Галіції утворився вже “голод на землю”.

Проте на землях, що відійшли до Пруссії, поляки здебільшого уникли голоду. Це сталося завдяки тому, що вони мали можливість знайти роботу у заможніших землях – Бранденбургу, Макленбургу та Саксонії. Власне, вираз “піти у сакси” походить від популярного напрямку міграції польських заробітчан.

Робота була переважно сезонною, але вона дозволяла заробити достатньо, аби на батьківщині не голодувати взимку. У німецьких землях поляки заробляли на 40-50% більше, ніж у себе вдома.

Зазвичай це були молоді чоловіки у віці 16-25 років. Сезонним працівникам забороняли брати із собою членів родини. Використання національних символів також було заборонено.

Крім того, тодішні регуляції в німецьких землях забороняли сезонним працівникам залишитися довше, ніж дозволено законом на час робіт у полі.

Підпис до фото, Польська “галіційська мізерія” походить від часів картопляного голоду середини ХІХ сторіччяНовим поштовхом до міграції стала промислова революція, коли люди почали переміщатися із сіл в міста, із аграрних країн – у розвинені індустріальні.

У таких містах як Берлін, Ганновер, Гамбург чи Бремен поляки працювали на фабриках, а у Вестфалії – на будівництві каналів та залізниці.

Поляки також йшли на заробітки до Данії, Швеції, Швейцарії, Голландії, Франції, Бельгії, Австрії, Угорщини та Румунії.

Підпис до фото, Соляна копальня в Галіції, обкладинка упаковки цигарок, початок ХХ сторіччяЯвище було настільки масовим, що для заробітчан та трудових мігрантів з’явилася профільна література.

“Оскільки агенти інколи брешуть людям, ніколи не довіряйте усній угоді, а лише письмовій, укладеній у присутності священника чи грамотного, і підписуйте угоду в його присутності”, – йшлося у “Путівнику для польських працівників у Німеччині із прикладами” від отця Валеріана Моровінського, виданого у 1892 році.

Його поради мігрантам-трударям виглядають актуально і сьогодні.

“Коли вирушаєте в дорогу, візьміть із собою їжу та пляшку вина, бо в дорозі ви нічого не дістанете, не сплативши шалені гроші за це. Будьте уважні, щоб не загубити квитки, і заховайте гроші у надійному місці”.

Міграційний конвеєр

У другій половині ХІХ сторіччя міграція прискорювалася і розширювалася завдяки появі залізниці, пароплавам та політиці США, Канади, Бразилії, Аргентини, які на той час були зацікавлені у залученні робітників.

Швидкість океанських пароплавів досягла 40 км на годину, і вони перетинали океан у 5 разів швидше, ніж вітрильники. Масова еміграція за океан породила справжню міграційну індустрію.

Фактично, її структури дещо нагадували фінансову піраміду, на верхівці якої були великі пароплавні компанії. Вони співпрацювали із міграційними агентствами, завданням яких було шукати та агітувати потенційних мігрантів.

У Європі працювали десятки офісів таких компаній. Наприклад, в австрійській Галіції першість мала Агенція Місслера, яка відправляла свої пароплави із німецького Бремена.

Кожен, хто хотів виїхати, заповнював відповідну анкету, і надсилав її разом із грошовим депозитом. Потім агенція надсилала детальні інструкції, допомагала отримати документи для подорожі, вирішити юридичні питання, а також організувати сам процес еміграції. Потенційний мігрант сам обирав дату виїзду, а агенція повідомляла про бронювання квитків, а також про місце, де можна забрати документи.

Мігранти початку ХХ сторіччя переважно були добре поінформованими, і могли обирати із багатьох пропозицій зі спеціальних брошур.

Пароплавні компанії надавали мігрантам житло в порту, а також проводили попередні перевірки, бо мали власним коштом повертати мігрантів, яких не пускали в країну.

Серед хвороб, із якими не брали на борт корабля у нове життя, були трахома, кон’юнктивіт, виразки і висипання на шкірі, польський волосяний колотун, епілепсія, психічні розлади та мускулярна дистрофія.

Крім того, на борти трансатлантичних пароплавів не брали осіб, які були засуджені за жебрацтво, вагітних незаміжніх жінок та осіб старших за 60 років за винятком голів родин.

Mien Feld ist die Welt – “Моє поле – весь світ”, гасло гамбурзької пароплавної компанії HAPAG, було розраховано саме на селян.

Підпис до фото, Пароплавна компанія Red Star, кораблі якої відпливали з Антверпена, від свого заснування у 1873 перевезла з Європи до США 2 млн людейЗа 100 років між 1815 та 1914 роками європейський континент залишили 55-60 млн людей. Якщо рахувати від середини ХІХ сторіччя (часу голоду в Ірландії та Польщі), серед них було 3,5 млн поляків та понад 4 млн ірландців. Понад половина із цих мігрантів вирушили до США. А там більшість спочатку потрапляла в Нью-Йорк.

Пасажири першого і другого класів проходили перевірку паспортів та медичний огляд на кораблі, і могли одразу зійти у Мангеттені, куди їх доставляли у шлюпках. Решта проходили через Еліс Айленд, де від 1892 до 1954 року працював міграційний центр.

Через нього пройшло близько 12 млн людей.

Підпис до фото, На Еліс Айленді мігрантів опитували та проводили медичний огляд. Зазвичай це тривало кілька годин. На фото – співбесіда з мігрантами, початок ХХ сторіччя.Першою, хто пройшов перевірку на острові Елліс, була 15-річна ірландська дівчина Анні Мор.

Ірландці, поляки, росіяни, українці, а також євреї – такими були найпоширеніші відповіді на запитання про національність.

Читати і танцювати, щоб зв’язок не втрачати

Багато ірландців їхали туди, де вже були ірландські громади, і зазвичай оселялися на східному узбережжі США.

Для ірландців завжди була дуже важливою освіта. Ще від “втечі графів” та “диких гусей” ірландці, які залишали батьківщину, по всій Європі відкривали “ірландські коледжі” – осередки, де їхні співвітчизники могли навчатися.

Надаючи фінансову чи іншу підтримку рухам, які вдома виборювали незалежність, емігранти не отримували жодної прямої вигоди від їхніх успіхів чи досягнень. Деякі дослідники вважають, що саме так утворився різновид націоналізму, який не заважав ірландцям бути відданими громадянами своїх нових батьківщин, але й не втрачати свою ідентичність та зв’язок і вплив на події у своїй історичній батьківщині.

Головним інструментом цього глобального націоналізму стала преса. Видання, що виходили переважно у форматі тижневиків, інформували ірландців по всьому світу про те, що відбувається в Ірландії.

Цікавим явищем ірландської еміграції також стали кімнати для читання, де можна було ознайомитися не лише із періодичними виданнями, але й з новими книжками, а також обговорити їх зі співвітчизниками. Ці кімнати давали можливість відчути себе ірландцями у чужоземному середовищі, а також стали осередками для зборів політичних організацій або ж прихистком для Феніїв – членів Феніанського братерства, ірландської республіканської організації, створеної емігрантами з Ірландії у США у 1858 році.

Підпис до фото, Мігранти із Європи прибувають до США, малюнок початку ХХ сторіччя. У високих шапках – ірландці, на передньому плані – мігранти зі Східної Європи.Саме в колах феніїв була розроблена конституція та засади створення уряду республіканців, які були затверджені на першому конгресі в Чикаго у 1863. Власне, це було моделлю того, як би міг працювати уряд Ірландії у разі, якби країна стала знову Нацією.

Обидві гілки братерства – в еміграції та на батьківщині – збирали гроші в ім’я Ірландської республіки шляхом випуску бондів – цінних паперів, які купували небайдужі до республіканської справи. Бонди мали бути погашені через шість місяців після оголошення незалежності Ірландії. Їх купували сотні тисяч ірландських мігрантів.

Широко відомо також і те, що гроші, отримані у такий спосіб, йшли не лише на виборювання незалежності політичним шляхом, але й на купівлю зброї.

Підпис до фото, Головні діячі Фенніанського братерства, малюнок 1866 рокуІрландські товариства, клуби і осередки неможливо уявити без співу і танців. Новоприбульців було прийнято представляти саме там. Інколи вже до кінця вечора з танцями іммігрант мав роботу.

У 1920 тільки в Нью-Йорку було 27 ірландських танцювальних зал, які не лише давали гарну роботу музикантам, але й були місцем зустрічі громади.

Підпис до фото, 7-хвилинний традиційний ірландський танець, показаний у перерві конкурсу Євробаченя у Дубліні у 1994, головні партії в якому виконали нащадки ірландських емігрантів у США, приголомшив глядачів і переріс у надзвичайно успішне світове шоу Riverdance. Фото 2024 року – перед концертом в Лондоні – на 30-річчя шоуЩе одним явищем ірландської міграції були лікарі та медсестри, які входили до складу релігійних або інших благодійних груп, і лікували не лише ірландців. Саме тому дуже часто саме ірландці входили до складу міжнародних рятувальних місій під час природних катастроф чи громадянських воєн.

Підпис до фото, Еймен де Валера виступає перед натовпом, фото 1926 рокуЕймен де Валера, лідер “Шин Фейн”, тричі голова уряду і третій президент Ірландії, народився в Нью-Йорку у родині медсестри-ірландки та актора-іспанця. Саме американське громадянство зберегло йому життя після арешту за участь у Великодневому повстанні 1916 року, що стало прологом до війни за незалежність.

Альянси, страховка і церква

Поляки також гуртувалися там, де вже були польські громади, але рухалися вглиб країни. Одним із найбільших центрів польської імміграції у США став Чикаго. Вже до 1890 там жили 40 тисяч поляків.

Багато з них працювали на чиказьких бійнях, а також на будівництві. Пізніше на металургійних заводах. Згодом Чикаго став штаб-квартирою найбільших американо-польських організацій та преси.

Створений у 1880 Польський національний альянс досі залишається найбільшою польською організацією у США. Вже у 1913 в ньому було 110 тисяч членів по всій країні. Ця організація надавала страховки для бідних мігрантів, підтримувала польський уряд в екзилі під час Другої світової. До цього часу ця організація пропагує польську освіту та культуру в США і має близько 2 млн членів.

Ще одна відома організація емігрантів – Польський католицький союз у США, від свого заснування збирав кошти на допомогу вдовам, сиротам та бідним. Від 1886 він організував свій власний страховий фонд. Підтримував польські школи та церкви. Спонсорував спортивні та культурні гуртки, а також вивчення мов для польських дітей польськими вчителями.

Підпис до фото, На фото – Марія Скадовська-Кюрі з президентом США Гербертом Гувером, 1930 рік. Альянс польських жінок в Америці у 1930-х допоміг їй зібрати кошти на купівлю граму радія для радіаційного інституту у Варшаві, який працює і нині, вже як Інститут онкологіїІ, звісно, місцем зустрічі громад як ірландської, так і польської, також були церкви.

Незалежність після Першої Світової

Обидві нації використали Першу світову для здобуття незалежності і відновлення державності.

На Великдень 1916 ірландські республіканці розпочали повстання та оголосили про створення Ірландської республіки. Хоча повстання швидко придушили, воно зміцнило підтримку руху за незалежність Ірландії. На виборах 1918 республіканська партія “Шин Фейн” здобула переконливу перемогу в Ірландії, а у 1919 сформувала уряд та проголосила незалежність країни.

У травні 1921 за британськими законами, але рішенням уряду Ірландії було виокремлено Північну Ірландію. Після оголошення перемир’я та тривалих переговорів у грудні 1921 було підписано англо-ірландську угоду, яка завершила британське правління на більшій частині території Ірландії за винятком Північної. За рік – у грудні 1922 – Вільна ірландська держава отримала право на самоврядування, тоді як Північна Ірландія залишилася у складі Сполученого королівства.

Підпис до фото, На стінах багатьох ірландських барів досі можна побачити зображення Декларації про незалежність Ірландської республікиВесь час боротьби за незалежність ірландська діаспора активно надавала фінансову та політичну підтримку республіканському руху, а також використовувала свої зв’язки для того, аби популяризувати ідею незалежності Ірландії у світі і навіть тиснути на міжнародних гравців. Одним із найвідоміших прикладів цього явища є клан Кеннеді, який ще з часів сенатора Теда Кеннеді просував ірландський порядок денний у американській міжнародній політиці.

Саме колишні емігранти, діаспора не лише підтримували збереження національної та культурної ідентичності, але й домоглися, аби ірландське питання увійшло у міжнародний порядок денний, і постійно пояснювали, чому Ірландія має право на незалежність.

Вершиною цих зусиль став маніфест “Шин Фейн” на паризькій мирній конференції 1918 року, де вирішувалася доля Європи після Першої світової війни.

Підпис до фото, “Тримайся прямо і не ухиляйся від боротьби” – гасло однієї із найяскравіших фігур тогочасної Ірландії, графині Констанс Жоржини Маркевич (у дівоцтві Гор-Бут). Вона залишила вищий клас на користь республіканського руху. Її чоловік – граф Казимир Дунін-Маркевич походив із польської шляхетної родини, народився на Вінниччині, навчався у Київському університеті, а також був одним із учнів українського художника Миколи МурашкаПід кінець Першої світової усі три держави, які розділили Польщу, мали проблеми. Пруссія та Австро-Угорщина зазнали поразки, у Росії починалася більшовицька революція. Поляки скористалися шансом на відновлення держави.

Однією з головних осіб цього процесу був польський композитор та піаніст-віртуоз Ігнацій Ян Падеревський. Він використовував свою міжнародну славу для політичної діяльності, і став символом зусиль польських емігрантів у відновленні державності.

Підпис до фото, Ігнацій Ян Падеревський разом із письменником Генриком Сенкевичем у 1915 році в Швейцарії організували Комітет допомоги жертвам війни у Польщі, який мав свої відділення у Лондоні та США. Падеревський став першим прем’єром відновленої республіки і вже від імені незалежної Польщі підписав умови Версальського мирного договору за підсумками Першої світової війни.Після відновлення незалежності, у 1920-22 роках до Польщі повернулося 138 тисяч екс-мігрантів, переважно з Америки.

Проте згодом відновилися і зворотні процеси: у період між двома війнами із Польщі виїхало понад 2 мільйони.

Більше того, уряд Другої Республіки вважав еміграцію одним із шляхів зменшення соціальної напруги в країні. Тому укладав договори з країнами, які хотіли приймати поляків, а також відкрив урядовий еміграційний офіс, який пізніше став еміграційним синдикатом.

Підпис до фото, Польський лайнер “Баторій”, що між двома світовими війнами сполучав Гдиню із Нью-Йорком“Сьогодні селянин чи ремісник, який хоче чи змушений шукати заробітку або кращої роботи у інших землях вже не є жертвою на милості агентів, посередників чи ділків”, – запевняла у цілковитій державній підтримці рекламна брошура Синдикату.

Так тривало до економічної кризи 1930-х, коли через економічні проблеми та безробіття більшість країн припинили приймати мігрантів.

Друга світова: біженці, висилки, примусова праця

Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 року із німецького вторгнення у Польщу з узбережжя Балтійського моря – території, яка відійшла до неї за підсумками Першої світової. Наприкінці вересня німці вже були біля Варшави, яка не здавалася три тижні. Коли 17 вересня Польщу атакувала ще й радянська армія (результат пакту Молотова-Ріббентропа), республіка пала, а Польщу знову поділили загарбники.

Вже від вересня 1939 тисячі біженців намагалися втекти як від Червоної армії (до якої були мобілізовані від 100 до 200 тисяч поляків), так і від Вермахту (куди потрапили десятки тисяч). Понад 400 тисяч польських військових потрапили в полон. 70 тисячам вдалося втекти.

Підпис до фото, Тепла зустріч радянських та німецьких військових у Брест-Литовську після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, 1939 рікПонад 30 тисяч польських вояків опинилися в Румунії. Разом із цивільними біженцями чисельність доходила до 100 тисяч. Полякам надавали грошову допомогу, а діти могли відвідувати школи. Потім шлях польських біженців та військових пролягав через Угорщину до Франції.

Там польський уряд в екзилі намагався сформувати польське військо із тих, кому вдалося втекти через Румунію та Угорщину, а також із поляків, які жили у Франції. Після падіння Франції щойно створені польські підрозділи евакуювали до Британії, куди вирушив і уряд в екзилі.

У Британії перші польські підрозділи формувалися у Шотландії, підпорядковувалися британському командуванню та отримували американську зброю. Там же тренувалися і сили спецоперацій Cichоciemni (“тихотемні”) для того, щоб їх закидали в окуповану Польщу із диверсійними місіями.

303-тя польська ескадрилья була одним із найефективніших підрозділів Другої світової. У повітряній Битві за Британію влітку 1940 року польські пілоти збили найбільшу кількість літаків – за 42 днів головної битви вони знищили 126 машин противника. За словами головнокомандувача британських ВПС сера Г’ю Доудінга, польські пілоти були незамінними, і без них результат Битви за Британію міг би бути іншим.

Підпис до фото, На відміну від молодих британських пілотів, які мали мінімальну підготовку, пілоти-поляки навіть у довоєнний час мали більший досвід – і теоретичний, і практичний. На фото – пілоти 303-ї польської ескадрільї імені Костюшко.Тим часом польський уряд в екзилі постійно підтримував зв’язок із підпільним урядом в окупованій Польщі. Він тісно співпрацював із Британією та США. Але також був змушений якось співіснувати із СРСР, який разом із нацистами брав участь у новому розділі Польщі, і, водночас, згодом став союзником Британії та США у боротьбі із нацистами.

Ліквідація польської держави та зачистка територій, що відійшли СРСР, супроводжувалася не лише розстрілами (такими, як у Катині), але й новими висилками – без попередження та часу на збори, у вагонах для скоту. Від 1939 до 1941 майже 500 тисяч поляків, а також десятки тисяч українців, білорусів та євреїв, які були громадянами Польщі, депортували до Сибіру.

Нацистський напад на СРСР у червні 1941 відкрив новий розділ у стосунках польського уряду в екзилі із Рядянським Союзом. Випущеному з тюрми генералу Владиславу Андерсу дозволили сформувати польську армію, яка б боролася проти нацистів разом із Червоною. У липні поляків амністували, почали випускати із таборів та тюрем у СРСР та відправляти у тренувальні центри. У 1942 генерал Андерс видав наказ про евакуацію польської армії в Іран. Навесні та влітку 1942 близько 80 тисяч солдатів та 40 тисяч цивільних залишили СРСР. Згодом Другий польський армійський корпус опинився в Італії. А цивільних, які разом із військовими втекли із СРСР, розкидало по всьому світу – від Індії до Африки, від Нової Зеландії до Мексики.

По-іншому склалася доля тих, хто залишився в Польщі. Заклики німців про добровільну роботу на нацистську воєнну машину не спрацьовували, і навесні 1940 почалося примусове залучення до праці. Поляки із літерою Р на одязі працювали у сільському господарстві, де шанси вижити були кращими, а також у важкій промисловості. Загалом, близько 2,8 млн поляків були відправлені на примусові роботи в Німеччину.

До 1945 року кількість вояків у Польських збройних силах зросла до 250 тисяч. Вони, а разом із ними і Польща, були серед переможців у Другій світовій, але нація від того не виграла. По завершенні війни Польську республіку у її довоєнному вигляді не було відновлено, а союзники-переможці погодилися із приходом до влади у Польщі комуністів.

Польську армію на Заході було розпущено у липні 1947.

Новий комуністичний уряд Польщі наполягав, щоб усі вони повернулися на батьківщину негайно, тоді як польський уряд в екзилі робив усе для того, аби польські вояки залишалися на Заході якомога довше. Врешті, британці надали полякам можливість вибору.

Загалом до Польщі вирішили повернутися близько 105 тисяч солдатів та лише 20 із 126 польських генералів. Практично усі, хто у 1939-41 пройшов радянські табори, обрали долю емігрантів. Кількох генералів, включно із генералом Андерсом, новий комуністичний уряд Польщі позбавив польського громадянства.

Підпис до фото, Польські жінки, які перебували на примусових роботах в Німеччині, звільнені вояками 9-ї армії США, лютий 1945 рокуІз 2,8 млн поляків, вивезених на примусові роботи в Німеччину, після завершення війни близько 1 млн все ще перебували в Німеччині, ще 250 тисяч звільнили у Франції, Бельгії, Норвегії. Вони отримали статус переміщених осіб. Ними опікувалася щойно створена ООН. Вони також отримали вибір – залишатися емігрантами або повернутися на батьківщину, яка за результатами війни стала комуністичною.

У 1945-47 роках близько 800 тисяч поляків повернулися на батьківщину. Поляки зі східних територій, які вже знали, що таке радянський режим, опиралися поверненню найбільше. У 1949-50, після того, як між поляками стали розповсюджуватися новини про те, як виглядає комуністична Польща, повернулися лише 10 тисяч.

У СРСР після завершення Другої світової жили близько 1,4 млн поляків. Освіта польською мовою, преса та театр були дозволені лише у Литві. Там же виходило і єдине польськомовне видання – “Червоний Штандарт”.

Підпис до фото, Народжений у Кутаісі президент Польщі в екзилі Владислав Рачкевич вітається з групою польських пілотів, Шотландія, 1941 рікПольський уряд в екзилі не припинив існування, хоча його вже мало хто визнавав. Серед таких винятків був і Ватикан. Проте польський Лондон став символом спадковості польської держави на десятиліття. Не припиняли існування і започатковані у роки війни численні польські інститути та преса.

Невдовзі після початку Другої світової ВВС запустило мовлення польською мовою. У 1944 польська служба ВВС першою повідомила про висадку союзників у Нормандії та повстання у Варшаві. Мовлення служби було припинене у 2005 році, після того, як Польща стала членом ЄС.

Станом на 1950 у Британії жили 160 тисяч поляків. Більшість британців очікували, що поляки повернуться додому, а профспілки протестували проти залучення польських робітників. Польські вояки були особливо вражені цим ставленням колишніх союзників. Багато з них вирішили залишити Європу та оселилися у США, Канаді, Аргентині, Південній Африці та Австралії.

Після війни

Масова економічна міграція поляків до США завершилася до Першої світової. У період між двома війнами до США виїхали ще 270 тисяч поляків – попри жорсткі обмеження і квоти, особливо на тлі кризи 1930-х.

Квоти на кількість мігрантів діяли у США і після Другої світової. Проте у 1948 Конгрес ухвалив закон, який дозволяв прийняти 205 тисяч переміщених осіб з центральної та східної Європи. Преференції були за ветеранами та їхніми сім’ями або тими, хто мав родичів у США.

Між 1948 та 1952 до США виїхали майже 150 тисяч поляків. Ще 50 тисяч до кінця 1950-х, коли закон втратив силу. Проте у 1965 квоти на мігрантів із східної Європи прибрали, і це зумовило наступну хвилю виїзду. Поляки стали активно подаватися на іммігрантські візи, притулок та туристичні візи, – все, щоб залишитися у США. І, врешті, саме поляки стали найбільшою слов’янською групою серед емігрантів до США.

Між 1961 і 1990 до США виїхали ще 180 тисяч поляків. Польські американці запрошували членів родин, допомагали їм облаштуватися, знаходити роботу. Один із найбільших районів компактного проживання поляків у Чикаго, Awondale, став називатися Яково – від назви польського костелу Св. Якова.

Підпис до фото, Польські діти по прибутті у Бостон, 1966 рікУ Західній Європі після Другої світової залишилися близько 1 млн поляків, із них 600 тисяч у Франції.

Саме там виходить заснований у 1947 році Єжи Ґедройцем та його однодумцями культовий часопис Kultura – найвпливовіший форум незалежних дебатів про Польщу в екзилі.

Єжи Ґедройц під час Другої світової воював у складі Окремої Бригади Карпатських Стрільців, а після неї став міністром інформації у польському уряді в екзилі. Він був прихильником польсько-української співпраці та противником взаємних територіальних та інших претензій. Він також виступав за концепцію “Не може бути вільної Польщі без вільної України”.

Підпис до фото, З ініціативи і коштом Єжи Ґедройця у бібліотеці “Культури” було видано антологія української літератури 1917—1933 років. Її назва – “Розстріляне відродження” – запропонував Ґедройц. Згодом цей термін поширився і в Україні, а сама антологія мала суттєвий вплив на формування українського шістдесятництваКоли після протестів сформованого у Гданську профспілкового руху “Солідарність” у грудні 1981 в Польщі запровадили воєнний стан, більшість поляків, які на той момент перебували за кордоном, вирішили не повертатися, а подали заяви про притулок у Австрії, Західній Німеччині, США.

Тим часом комуністичний уряд заохочував лідерів “Солідарності” виїхати, пропонуючи їм готові паспорти, які могли працювати лише на виїзд. Близько 4 тисяч людей скористалися такою можливістю. А вже у 1982 у Брюсселі був створений координаційний комітет “Солідарності”, який збирав допомогу від західних профспілок, інформував міжнародну громадськість про ситуацію в Польщі. Додому надсилалися харчі, одяг та обладнання для друку.

Боротьба “Солідарності” за демократичні прав здобула увагу і прихильність провідних політиків, інтелектуалів, зірок кіно та звичайних людей.

Підпис до фото, Активісти польських організацій у США пікетують польське консульство в Нью-Йорку вимагаючи свободи для лідерів “Солідарності” після запровадження воєнного стану, 1981 рікПаралельно розгорталася чергова хвиля економічної міграції. 1980-ті були у Польщі роками гострої економічної кризи. Між 1981 і 1990 за офіційними даними близько 270 тисяч поляків залишили Польщу. Проте реальні цифри, на думку експертів, були більшими в рази – ближче до 1,2 млн, якщо враховувати тих, хто не повернувся із тимчасових поїздок за кордон.

Додатково у Польщі став розвиватися так званий “торговий туризм”. Одним із його найвідоміших осередків наприкінці 1980-х у Західному Берліні був польський ринок – Polenmarkt.

Доля склалася так, що у цей визначальний для Східної Європи і Польщі час у США сходить зірка Збігнева Бжезинського. Наприкінці 1970-х він як радник з питань національної безпеки при президенті Джиммі Картері став із головних архітекторів розвалу СРСР, а потім формував політику Заходу щодо нової Східної Європи.

Якщо поглянути на список пасажирів корабля “Стефан Баторій” за жовтень 1938 року, серед пасажирів, що вирушили з Гдині до США була родина Бжезинських, і, зокрема, тоді 10-річний Збігнев – майбутній американський геостратег.

Підпис до фото, Зустріч Збігнева Бжезинського, радника президента США Картера, та Папи Римського Івана Павла ІІ (Кароля Войтили) у 1980, як вважають історики, допомогла уникнути введення радянських військ в ПольщуВ грудні 1990 у королівському замку у Варшаві останній польський президент в екзилі Ришард Качоровський передав інсигнії першому демократично обраному президенту відновленої Третьої республіки, лідеру “Солідарності” Леху Валенсі, завершивши у такий спосіб польську політичну еміграцію.

Підпис до фото, Ришард Качоровський, останній польський президент в екзилі, загинув у квітні 2010, коли літак польського президента Леха Качинського розбився по дорозі до Смоленську, куди він прямував на 70 роковини розстрілів польських офіцерів у КатиніПісля падіння комунізму поляки отримали можливість перетинати кордон вільно. У 1988 році було зафіксовано 7 млн виїздів, через рік – 19 млн, а у 2000 році – майже 57 млн виїздів.

Відкриття кордонів також означало, що й емігранти можуть повернутися. Між 1989 і 2002 до Польщі повернулося 70 тисяч поляків, серед яких великий відсоток становила молодь із вищою освітою, яка стала основою кадрів просування Польщі до ЄС.

Від травня 2004 року, коли Польща стала членом ЄС, поляки також мають право на свободу пересування, вибору місця життя, роботи і навчання. За перші три роки членства у ЄС 2 млн поляків залишили Польщу. Вже незабаром гроші, які поляки надсилали додому, становили 1,5% ВВП країни. А новими міграційними хабами для поляків стали Британія, Ірландія та Нідерланди.

У Західній Європі польський водій, сантехнік чи будівельник-поляк стали синонімами дешевої робочої сили зі Східної Європи, – цей стереотип вже зафіксований у книжках, фільмах, рекламі.

За три роки після розширення ЄС у 2004 до Британії прибули понад 2 млн працівників зі Східної Європи, і половина із них були поляками. А фактор польського сантехніка став одним із мемів кампанії за вихід Британії із ЄС.

Підпис до фото, У Польщі західноєвропейський стереотип “сантехніка-поляка” також спробували використати. У 2005 році польська агенція з туризму замовила рекламу, у якій закликала відвідувати Польщу, бо там залишилося ще багато гарних сантехніків. Про модель – студента Варшавської школи економіки Пьотра Адамського – написали Financial Times, Liberation, Corriere della Sera та Daily TelegraphПроте після 20 років перебування у ЄС міграційні процеси в Польщі почали змінюватися. За даними офіційної статистики, у 2024 році до Польщі повернулися 19 515 осіб, натомість залишили країну 10 214 поляків. Крім того, у 2024 році, вперше за останні чверть століття, з Німеччини, куди поляки і досі їдуть на заробітки “у сакси”, до Польщі повернулося більше людей, ніж виїхало.

Це пояснюють економічною стабільністю, можливістю жити ближче до родини, а також скористатися місцевими пропозиціями роботи – врешті, нині Польща (разом з Ірландією) демонструє найвищі темпи росту ВВП у Європі.

Дедалі більше людей також усвідомлюють можливість поєднання життя в Польщі з тимчасовою роботою за кордоном, – поляки все частіше влаштовуються на роботу за кордон дистанційно або на ротаційній основі – від 3-6 місяців до року.

Підпис до фото, Польський поліцейський тримає маленького біженця з України, березень 2022 рокуЗа іронією долі, Польща і сама стала маршрутом або кінцевим пунктом для інших мігрантів. До початку повномасштабного російського вторгнення в Україну значну частку трудових мігрантів у Польщі складали українці, які наймалися на сезонні та постійні роботи у сільському господарстві, будівництві та хатньому господарстві і догляді. А у перший рік великої війни Польща прийняла найбільшу кількість українських біженців.

Надбання смутку

У відповідь на запитання, що є найвідомішим експортом Ірландії, багато хто сказав би, що це пиво “Гіннес” чи віскі “Джеймсон”.

Але, можливо, найбільший внесок ірландців у світову спадщину – це слова. Хист ірландців захопливо розповісти будь-яку історію дали світу неперевершених поетів та письменників, а також акторів та журналістів.

Джонатан Свіфт, Оскар Вайлд та Джеймс Джойс, нобелівські лауреати Вільям Батлер Єйтс, Шеймас Гіні та Самюель Беккетт, – усі вони розповідали англійською мовою зовсім неанглійські історії.

Світ захоплюється ірландськими акторами чи акторами ірландського походження. Роберт де Ніро може бути більш ірландцем, ніж італійцем. А пращури Ніколь Кідман припливли до Австралії з Ірландії як вільні поселенці у 1839 році. Кілліан Мерфі та Колін Фаррелл, Ліам Нісон та Брендан Глісон, Біл Мюррей та Алек Болдвін, і навіть Марлон Брандо та Чарлі Чаплін – усі вони мають ірландську кров.

Поширена приказка каже, що у День Святого Патріка усі стають ірландцями. Але це є правдою і для інших днів. Навіть президент Барак Обама під час подорожі до Ірландії у 2007 році, перед своїм обранням на посаду президента США, заявив, що шукає втрачений апостроф у прізвищі, бо його прапрадід походить із Ірландії, – він опинився у США через Ліверпуль у 1850.

Підпис до фото, У День Святого Патріка, покровителя Ірландії, усі хочуть бути ірландцями. На фото – фонтан перед Білим домом, 17 березня 2025 рокуПри тому, що в самій Ірландії живе у понад 10 разів менше ірландців, ніж по всьому світу, для уряду країни вже кілька десятиріч актуальним є питання ірландської діаспори та можливості її офіційного залучення до життя країни. Визнання зв’язку із цією спільнотою також зафіксовано у конституції республіки.

У своїй історичній промові у 1995 році президентка Ірландії Мері Робінсон заявила, що мільйони ірландців по всьому світу – тих, хто там народився, але емігрував, або ж має ірландське походження – мають глибокий і тривалий зв’язок із батьківщиною. За її словами, ірландськість не визначається місцем народження, а відчуття ірландської ідентичності мають мільйони тих, хто живе дуже далеко.

Вже кілька років в Ірландії активно обговорюють, що можливість залучення діаспори до політичних процесів в країні має економічний, культурний, і навіть моральний сенс, зважаючи на внесок мігрантів у долю країни.

Підпис до фото, “Ерін-ґо-бра” – “Хай живе Ірландія” – поштова листівка початку ХХ сторіччяВід 2020 року Ірландія має свою Національну політику з діаспори, а також окреме міністерство, яке, зокрема, опікується ірландськими організаціями та громадами по всьому світу. Уряд країни також має спеціальний сайт Global Irish, де громадяни інших країн ірландського походження можуть знайти інформацію чи попросити про допомогу в отриманні документів, повернення в Ірландію, або ж підтримки зв’язків із країною.

Ірландія також має Реєстр народжень за кордоном, запис у який можна здійснити у дипломатичних представництвах країни, і яка дає право на отримання ірландського паспорту. Люди, народжені поза Ірландією можуть претендувати на її громадянство, якщо мають дідусів чи бабусь, які народилися на острові. Або мали батьків, один із яких був громадянином Ірландії на момент народження.

За цим офіційним реєстром ірландська діаспора у світі становить близько 3 млн осіб, із яких половина – народжені в Ірландії емігранти.

Після здобуття спочатку самоврядування, а у 1949 виходу Ірландії із Британської співдружності, еміграція з країни не припинялася – переважно через економічні та соціальні причини.

Під час Другої світової війни попри нейтралітет самої Ірландії багато ірландців приєдналися до британської армії або ж працювали на підприємствах в Англії та Шотландії.

У 1950-х з Ірландії виїхали ще близько пів мільйона, переважно у Британію – працювати на будівництві та відновленні промисловості, та у США. Підраховано, що троє із 5 дітей, які народилися у 1950-х, залишили країну.

Коли у 1973 Ірландія стала членом ЄС, можливості для роботи за кордоном ще більше розширилися. У економічно нестабільних 1980-х країна втратила ще майже пів мільйона людей.

Проте від середини 1990 до 2000 Ірландію стали називати “кельтським тигром”, її економіка швидко зростала, а міграційні потоки припинилися.

Підпис до фото, Щоб бути ірландцем чи мати ірландський паспорт, необов’язково народитися в ІрландіїНині за кордоном живе близько 3 млн громадян Ірландії. Водночас, лише у Британії, за підрахунками Guardian, живе близько 6 млн людей, чиї дідусі чи бабусі походять з Ірландії. А вихід самої Британії із ЄС посилив зацікавлення багатьох емігрантів з ірландським корінням отримати ірландський паспорт, який нині є одним із найбажаніших у світі.

За 2024 рік лише у США на отримання ірландського паспорту подали 31 825 заявок – на 10% більше, ніж за рік до того. Загалом за 2024 рік було видано 1 млн ірландських паспортів.

Врешті, як заявляла у 1995 президентка Ірландії Мері Робінсон, еміграція – не лише хроніки суму та жалю:

“Насправді я дедалі більше переконуюся, що історія позбавлення власності та втрат, яка бере свій початок у смутку прощання, стала, за певної історичної іронії, одним із надбань нашого суспільства”.