“Щоб не збожеволіти в Авдіївці, я перекладав Лесю Українку мовою своїх предків”

Підпис до фото, Микола Ахбаш

• • Author, Вікторія Приседська
  • Role, BBC News Україна
• 7 грудня 2025

“Яло́ ялану́цік, плати́, катину́цік – фурту́ньсь ліфтира́, фінумі́я!” – писав на аркуші паперу поліцейський Микола Ахбаш, ховаючись від обстрілів в Авдіївці навесні 2022-го.

Так румейською, однією з мов греків Надазовʼя, лунають рядки з вірша Лесі Українки “Кінець подорожі”.

“Прощай, синє море, безкрає, просторе, – ви, гордії, вільнії хвилі!” Ці слова мали особливе значення для Ахбаша, який народився і виріс в Ялті на узбережжі Азовського моря.

У квітні 2022-го Авдіївка, куди його перевели з Маріуполя одразу після початку повномасштабного російського вторгнення, була місцем, далеким від поезії. Росіяни рівняли місто з землею, скидаючи на нього все, що тільки можна собі уявити, – бомби, ракети, міни.

“Щоб якось відволіктися і не поїхати головою”, Ахбаш взявся перекладати мовою своїх предків цикл віршів Лесі Українки. Він не знав, коли знову побачить дім своїх батьків – його рідна Ялта вже була окупована росіянами.

Мова, якою Ахбаш перекладав вірші, зберегла в собі звучання грецької часів Візантійської імперії. Нею не розмовляють у сучасній Греції, але її досі можна почути на Донеччині.

Румейська разом з урумською – мови корінного народу, який сформувався у Середньовіччя в Криму, а в XVIII столітті був примусово переселений в азовські степи.

Переживши депортацію, радянські репресії, зросійщення та хибне ототожнювання з сучасними греками, румеї та уруми дивовижним чином зберегли свою ідентичність.

Але російська війна і окупація Донеччини завдали ще одного удару – частина сіл їхнього компактного проживання стерті повністю з лиця землі, решта – окуповані.

Проте, “якийсь вогонь, якась внутрішня сила”, як каже Ахбаш, змушує сьогоднішніх нащадків румеїв та урумів по крихтах збирати та відроджувати свої мови та традиції.

3 грудня Верховна Рада внесла румейську та урумську до переліку мов, на які поширюється захист Європейської хартії регіональних або міноритарних мов, визнавши таким чином їхню унікальність.

Тож хто такі надазовські греки та чому Україні сьогодні важливо зберегти цю культуру?

Греки, румеї, уруми

Вірші Микола Ахбаш підписує румейською версією свого імені – Ніко́лась. На аватарці в соцмережах він у каракулевій шапці – традиційному головному уборі народів Криму.

“Румейською вона називається капас, а урумською – халпах”, – уточнює він.

Румеї і уруми – це етнос (деякі історики вважають, що два етноси), який сформувався в Криму приблизно у XV-XVI століттях на колишніх землях візантійських володінь, а потім – Османської імперії та Кримського ханства.

Назва “румеї” походить від слова римляни, тобто мешканці Східної Римської імперії, як називали Візантію. Власне самі візантійці й називали себе “ромеї”.

А “уруми” – також означає “візантійці”, тільки це тюркський варіант слова “румеї”, пояснює доктор історичних наук і дослідник етнічної історії України Валерій Томазов.

Підпис до фото, Дзвіниця Успенського печерного монастиря VIII століття в Бахчисараї в КримуЗа однією версією, уруми також були греками, але мешкаючи поруч із кримськими татарами, опинились під впливом їхньої мови.

За іншою версією, це було навпаки тюркське населення, яке зазнало впливу грецької культури. “Вони прийняли православ’я і еллінізувалися до такого рівня, що почали вважати себе еллінами”, – пояснює Томазов.

Ідентичність урумів і румеїв сформувалась під впливом кримських християн різного етнічного походження. Серед них були не лише греки і тюрки, але й готи, грузини, волохи, алани.

Водночас назва греки вже у Російській імперії закріпилася за урумами і румеями переважно не через етнічне походження, а через релігійну приналежність, адже і ті, й ті були православними християнами.

“Ця назва й досі викликає плутанину”, – каже Ахбаш.

Він додає, що прапор Греції, антична туніка, сіртакі чи грецький салат не мають нічого спільного з греками Надазовʼя.

Румейську мову іноді вважають реліктовою, адже в ній збереглися архаїчні риси грецької, якою розмовляли в Середньовіччя, а мова урумів має тюркське походження.

Підпис до фото, Надазовські греки з села Бешеве, нині Старобешеве, 1878 рік Через цю різницю румеїв і урумів у Радянському Союзі хибно поділяли на греко-еллінів та греко-татарів.

“Румеїв часто вважали “правильними” греками, а до урумів ставилися наче вони якісь маргінали”, – каже Ахбаш.

У радянські часи румеям почали викладати в школах новогрецьку, а урумам – кримськотатарську, навʼязуючи таким чином ідею про те, що це і є їхні рідні мови.

Між тим дослідники наголошують, що румеї і уруми – це самобутній етнос, а їхні мови, хоча і мають грецьке та тюркське походження відповідно, є окремими мовами.

У 1990-ті, коли кордони відкрилися і Греція почала допомагати своїм діаспорам, проти урумської і румейської зіграв ще й економічний чинник. У школах почали масово вивчати новогрецьку, адже вона давала можливості поїхати в Грецію вчитися і працювати.

Багато хто й серед самих надазовських греків підтримував ідею, що вони є грецькою діаспорою, каже Томазов, адже “панувала думка, що ми не невідомо хто, а належимо до великої грецької культури”.

Підпис до фото, Надазовська грекиня за прядінням, село Старий Крим, 1928 рік Навіть мови, якими говорять уруми і румеї, довгий час “ховали” за висловом “грецькі діалекти”, каже Ольга Цуприкова, голова ГО “Надазовські греки”, яку вона заснувала разом із Миколою Ахбашем та дослідником Олександром Рибалкою.

Але Греція не є метрополією для урумів і румеїв, це унікальний корінний народ, який виник на території України, наголошує історик Томазов, а тому ототожнення з сучасними греками є цілком помилковим.

Сьогодні нащадки переселених до азовських степів урумів і румеїв воліють, щоб їх власне так і називали – урумами і румеями.

А якщо потрібна спільна назва – тоді надазовські греки. Місця компактного проживання урумів і румеїв – це виключно території на північному узбережжі Азовського моря.

За даними перепису 2001 року, єдиного за часів незалежної України, на Донеччині проживало близько 77,5 тисяч урумів і румеїв. Скільки було носіїв однієї та другої мов, сказати складно, адже під час перепису ідентифікувати себе можна було тільки як греків.

З Криму в азовські степи

Наприкінці 1778 року російська імператриця Катерина ІІ почала переселення християнського населення з Криму.

“Мета була суто політично-економічна, – каже історик Томазов. – А не порятунок християн від асиміляції мусульманами, як закріпилося в російській історіографії”.

Катерина II хотіла ослабити Кримське ханство, адже Росія готувалася окупувати Крим. А оскільки сільським господарством – виноградарством, вирощуванням овочів, ремісництвом – займалися християни, це було суттєвим ударом по господарчому комплексу Криму.

Прагматичною була й мета заселити порожні приазовські степи, щоб зміцнити кордони імперії.

Підпис до фото, Горельєф “Великий шлях греків у Приазовʼє”, який у 1992-1997 роках створив маріупольський митець Георгій Коротков У виселенні урумів і румеїв з Криму зловісну роль відіграв митрополит Готський і Кафський Ігнатій Гозадінов.

Кримські християни не дуже розуміли, навіщо їм переселятися в чужі землі. І Гозадінов взявся проводити серед них пропагандистську роботу, за що отримав від імператриці величезні привілеї, маєтки і дворянські титули для всіх своїх родичів, розповідає Томазов.

Переселення, яким керував Олександр Суворов, було продумано недбало й поспіхом.

Людей привели з початку на території між сучасним Запоріжжям, Дніпром, Павлоградом і Бахмутом. А коли зʼясувалось, що вони вже заселені, переселенців відправили в степи на північ від Азовського моря.

Поневіряння тривали два роки. Суворі степові зими заскочили зненацька мешканців мʼякого кримського клімату, а земля виявилася непридатною для культур, які вони вирощували вдома.

Через це під час примусового переселення загинула приблизно кожна пʼята людина. Спроби повернутися жорстоко карали.

Всього з Криму переселили тоді близько 30 тисяч християн, понад 18 тисяч із них були уруми і румеї, а решта – вірмени, грузини, влохи.

Мабуть, єдине, що вдалося довезти вигнанцям з Криму до непривітних азовських степів, – були назви їхніх рідних поселень. Так неподалік від Маріуполя зʼявилися свої Ялта, Урзуф, Мангуш, Сартана, Старий Крим.

Підпис до фото, Маріуполь на початку XX століття Власне і назва Маріуполь, за однією з версій, походить від кримського містечка Маріамполь в долині Марьям-Дере під Бахчисараєм, де жив митрополит Ігнатій, який після переселення отримав чин Митрополита Маріупольського.

Водночас надазовські греки не були засновниками Маріуполя, наголошує історик Валерій Томазов, адже на цьому місці вже було поселення, яке заснували ще в XVI столітті запорозькі козаки.

Але як місто Маріуполь почав розвиватися вже за урумів та румеїв і говорив спочатку саме урумською і румейською.

Дві мови

Однією з умов, яку уруми і румеї висунули під час переселення з Криму, було їхнє компактне розселення, адже вони дуже боялися асиміляції, каже Томазов.

Вони жили окремо в Криму й в азовських степах також заснували окремі румейські та урумські поселення.

На Донеччині до останнього часу збереглися села, де жили переважно або румеї, – Ялта, Урзуф, Сартана, Стила, або уруми – Мангуш, Старобешеве, Старогнатівка.

Причина була також економічна. Щоб майно залишалося в громаді, дружину зазвичай шукали у своєму селі або в найближчому, каже Ахбаш.

“Я, наприклад, з Ялти, то в нас здебільшого шукали собі пару або в Ялті, або в сусідньому Урзуфі”.

До середини XIX століття, крім урумів і румеїв, в азовських степах практично нікого не було і в селах розмовляли своїми мовами.

Урумська часто була “лінгва франко”, тобто мовою спілкування між румеями і урумами.

“Румеї, принаймні чоловіки, знали урумську, як другу мову, – каже Ахбаш. – Коли вони їхали на базар, то переходили на урумську, бо інакше на базарі було складно порозумітися”.

Підпис до фото, Надазовська грекиня з села Каракуба (нині Роздольне), приблизно 1914 рік Але вже в другій половині XIX з початком індустріалізації регіон почали швидко заселяти українцями і росіянами. Росія порушила обіцянки, які дала переселенцям з Криму і які були закріплені в Жалуваній грамоті за підписом Катерини II, розповідає історик Валерій Томазов.

В урумів і румеїв забрали право на самоврядування, право не сплачувати податки, чоловіків почали забирати в армію.

До початку ХХ століття румейська і урумська все ще були в активному використанні. Ними писали вірші й прозу, зʼявилася преса та театр.

Особливий культурний сплеск відбувся у 1920-х роках, коли радянська влада проводила політику “коренізації”. Намагаючись схилити на свій бік інші національності, влада СРСР взялася за розвиток мов “малих народів”.

Письменник і видавець із Маріуполя Георгій Костоправ, який мав румейське походження, почав втілювати в життя свою мрію – створити літературну румейську мову.

Але короткий розквіт миттєво обірвався.

Підпис до фото, Розкуркулена сім’я біля свого будинку на Донеччині в 1930-ті рокиЯк і всюди в Україні, радянська влада принесла колективізацію, голод і масові репресії.

Під час так званої “грецької операції НВКС” у 1937-38 роках за фальшивими звинуваченнями в шпигунстві та контрреволюційній діяльності розстріляли близько 4 тисяч урумів і румеїв. Серед них був і Георгій Костоправ.

“У нас майже в кожній родині когось розстріляли, – каже Ахбаш. – Просто через те, що вони були греками”.

Сталінські чистки знищили духовну еліту урумів і румеїв, влада закрила школи та видавництва, театри та народні ансамблі. Урумська і румейська були фактично заборонені.

Через страх арештів, а пізніше через бажання дати дітям освіту, а також, щоби в їхній російській не було акценту, в сімʼях урумів і румеїв все менше розмовляли рідними мовами.

“Так було і в моїй родині, – каже Ахбаш. – Коли мої дідусі і бабусі, народжені в 1940-х, пішли в школу, вони майже не розуміли російської. А мої батьки вже не говорять румейською, бо їхні батьки намагалися не розмовляти з ними своєю мовою”.

Забуття

“Це дуже особиста історія”, – каже історик, ветеран і очільник ГО “Українська народна рада Донеччини та Луганщини” Станіслав Федорчук.

По материнській лінії його предки були засновниками села Стила в Старобешівському районі Донецької області. Його рід походить від двох братів, яких примусово переселили наприкінці XVIII століття з Бахчисарайського району Криму.

“Ще в дитинстві, приїжджаючи до села, де мешкало сім поколінь, я зрозумів одну важливу річ – про минуле мовчать”, – каже Федорчук.

Пізніше з мартиролога жертв сталінських репресій він дізнався, що щонайменше сімох його родичів репресували та вбили під час “грецької операції”.

“Я зрозумів, що це мовчання викликане страхом, який переслідує людей”, – каже він.

Підпис до фото, Громадський активіст і ветеран Станіслав Федорчук Але найбільша трагедія, на думку Федорчука, почалася на початку 1990-х, коли люди нарешті почали ставити запитання про свою ідентичність, але відповідей не знаходили.

Напередодні 2014 року взаємодія між надазовськими греками та українськими організаціями на Донеччині була слабкою. Їх по суті повністю залишили на поталу російській пропаганді.

Федорчук каже, що йому відомі надазовські греки, які стали добровольцями у 2014 році та у 2022, але є й ті, хто прийняв російську окупацію.

“Для імперії вкрай важливо стирати наші сліди фізично й історично”, – додає громадський активіст.

Він наводить простий приклад – те село в Криму, звідки походить його рід, зникло після 1944 року. У XVIII столітті з нього вивезли урумів і румеїв, у 1944-му депортували кримських татар – і села більше не існує.

“Росія позбавляє нас не просто населених пунктів, живих людей, вона позбавляє нас справжньої пам’яті”, – каже Федорчук.

“І якщо ми вирішимо, що є якісь непотрібні мови, якісь непотрібні люди, міста, це напевно і є логіка росіян. У фальшиво-імперській конструкції, яку вони будують, всі – росіяни, незалежно від того, хто вони насправді”.

Леся Українка румейською

“В дитинстві у мене не було розуміння, що в нас якась особлива культура. Все було настільки звичним, що я думав, ніби всюди все те саме, – каже Микола Ахбаш. – Але вже в старшій школі я став відчувати, що все-таки ми відрізняємося навіть від сусідніх сіл”.

Микола взявся спочатку розпитувати своїх бабусь і дідусів про традиції румеїв, записував слова і фрази румейською. А потім почав фіксувати особливості мови інших людей старшого покоління.

“Я шукав тих, хто народився ще до Другої світової війни і застав людей, які розмовляли тільки румейською”.

Вивчити румейську Миколі дещо допомогла новогрецька мова, яку в 1990-х запровадили в школах у грецьких поселеннях Донеччини і яку подавали як рідну мову румеїв. Хоча вони відмінні приблизно, як українська і білоруська, каже Ахбаш.

Коли у “відлигу” почала повертатися наукова цікавість до обох мов, радянські вчені розробили абетку румейської. На відміну від попередньої грецької абетки дослідники запропонували нову – на основі російської кирилиці.

Сьогодні коли Микола Ахбаш пише і перекладає румейською, він “принципово” обрав українську кирилицю.

У 2018 році він разом з дослідником Олександром Рибалкою створили дві абетки румейської мови, одну на основі української кирилиці, а другу – грецького алфавіту. Пізніше вони випустили віршовану абетку румейської – послухати як вона звучить можна тут.

Ахбаш пише свої вірші, а також перекладає Лесю Українку та Тараса Шевченка.

Підпис до фото, Вірші і переклади румейською Миколи АхбашаНайбільше його захопив менш відомий цикл поезій Лесі Українки “Подорож до моря”, коли 17-річна поетка вперше поїхала на Одещину й описала свою подорож з Волині через всю Україну.

“Я виріс біля моря і тому ця тема, особливо туга за морем, де вона (Леся Українка – Ред.) з ним прощається, дуже близька мені”, – каже Ахбаш.

Коли в перекладі йому бракує відповідного слова, він запитує знайомих старшого віку, хто ще памʼятає румейську. Або шукає відповідник одразу у кількох словниках – новогрецькому, румейському, кримськотатарському і турецькому. Слово, яке підходить найкраще, Ахбаш адаптує до румейського звучання.

У 2023 році під час ротації у Покровську Микола Ахбаш зазнав поранення. 7 серпня ввечері росіяни двічі вдарили ракетами по готелю “Дружба” в центрі Покровська, де було багато волонтерів, журналістів, родичів військових.

Друга ракета прилетіла, коли поліція і рятувальники виносили з-під завалів людей. Микола вже завершив свою зміну, але прибіг на місце удару допомогти.

Він каже, що йому пощастило – уламок потрапив у мʼякі тканини, і його згодом дістали лікарі.

Зараз він працює в Краматорську, допомагає з евакуацією місцевих. А відпустки проводить у Києві, де разом з однодумцями веде просвітницьку роботу про культуру надазовських греків.

Підпис до фото, З початку повномасштабного вторгнення Микола Ахбаш працює поліцейським у прифронтових містах Сьогодні в окупації перебувають всі місця компактного проживання надазовських греків, понад десяток із них фізично знищені.

“Шість сіл, засновані в 1779-80-му роках, які пережили Першу і Другу світову війну, пережили громадянську війну, радянську владу, тепер просто припинили існувати”.

Мешканці цих сіл, які з різних причин не виїхали, загинули. Інші – розпорошені по світу. А в окупованих селах росіяни продовжують зросійщення надазовських греків.

Ніхто не зацікавлений в збереженні автентичної культури румеїв і урумів – спільноту підганяють під образ грецької меншини, вже російської, поширюючи пропаганду і переписуючи історію, каже Ахбаш.

У найтемніші часи сьогодні його надихає думка про його прадідів, які в усі часи своєї непростої історії намагалися зберегти культуру.

“Попри репресії, острах бути засудженим або фізично знищеними, вони знаходили в собі вогонь продовжувати цю справу”.

Врятована флешка в Гостомелі

Але серед втрат війни трапляються й історії дивовижного порятунку.

Коли 15 березня 2022 року Афіна Хаджинова зі своєю 83-річною мамою тікали з Маріуполя, рятуючи своє життя, вони залишили в оточеному місті дещо дуже цінне.

Це був величезний архів румейського фольклору, який багато років збирав і вивчав батько Афіни Едуард Хаджинов.

Частина архіву також зберігалась на флешці й жорсткому диску в квартирі Афіни в Гостомелі, в яку вона переїхала за два місяці до повномасштабного російського вторгнення.

“Наш ЖК в Гостомелі був окупований росіянами, і коли вони звідти пішли, пропало багато речей і в тому числі диск з архівами, – розповідає вона. – Це була величезна втрата”.

Підпис до фото, Дослідник румейської мови і фольклору Едуард Хаджинов і його дружина Олімпіада Хаджинова у 1970-х роках У 1970-ті роки Едуард Хаджинов обʼїздив з магнітофоном майже всі грецькі села Донеччини й записав близько 300 румейських і 100 урумських пісень, з варіантами їх було понад 1000. Він записував також казки, прислів’я, дитячий фольклор.

Розшифровувати записи з піснями допомагала мама Афіни, Олімпіада Хаджинова. Вона вільно розмовляла румейською, але це все одно була непроста робота, адже в говірках румейської було багато діалектних відмінностей.

Едуард Хаджинов не завершив своє дослідження, він пішов з життя у 42 роки. Але встиг чимало – створив у Сартані етнографічний музей, допоміг відродити довоєнний ансамбль “Сартанські самоцвіти”, надрукував збірки фольклору та переклади румейських казок.

Фольклорний архів Хаджинова не постраждав, але він зараз в окупованому росіянами Маріуполі.

Проте диск з матеріалами свого тата, загублений в Гостомелі, Афіні вдалося дивом відшукати. Вона випадково побачила пристрій у соцмережах – на фотографіях з речами, які знаходили жителі Гостомеля після повернення в місто.

Підпис до фото, Лист румейською, який Афіні написали батькиКоли Афіна була ще маленькою, батьки подарували їй конверт, який вона мала відкрити на своє 30-річчя. У ньому румейською мовою були написані побажання здоровʼя і щастя, а також прохання не забувати “наші румейські справи”.

Відродження в лабораторії

Урумська і румейська не є кодифікованими мовами, тобто такими, норми яких офіційно закріплені в граматиках та словниках. Немає навіть згоди, яким має бути їхній алфавіт та норми написання, каже Ольга Цуприкова з ГО “Надазовські греки”.

“Усю цю кропітку роботу ми буквально починаємо з азів”, – додає вона.

У лабораторії експериментальної фонетики Київського національного університету в співпраці з кафедрою тюркології дослідники аналізують урумську мову, записуючи її носіїв.

Підпис до фото, Співзасновниця і голова ГО “Надазовські греки” Ольга ЦуприковаРазом із Ольгою проєктом керує Олександр Рибалко, який називає себе мовним активістом. З 1990 років він збирав і записував у грецьких поселеннях Донеччини фольклор, обряди, пісні, окремі слова й фрази, які згадували люди.

Знайти сьогодні носія урумської мови та щоб він ще й підходив під критерії програми – справжній виклик, каже Рибалко. Ця людина має добре вимовляти всі звуки, а також до 12 років свого життя перебувати в урумському мовному середовищі, додає Цуприкова.

“У лабораторії фіксують кожен звук, спостерігають, як він утворюється в ротовому апараті мовця, та описують його фонетично, – пояснює вона. – Це дає можливість філологам зрозуміти, наприклад, відмінності урумської від кримськотатарської”.

Ці записи мають і ще одну мету. Ольга та її однодумці мріють випустити перший в Україні підручник урумської мови.

Підпис до фото, Презентація перших сторінок підручника урумської мови в ГО “Надазовські греки”Вони вже презентували кілька перших сторінок яскравого і сучасного підручника. Він буде рівня A1 з аудіозаписами і розрахований для дітей молодшого шкільного віку.

“Але він також зацікавить і старше покоління, яке захоче пригадати свою етнічну мову”, – каже Цуприкова.

Активісти і філологи за підтримки культурного фонду “Відродження” також створюють літературну збірку та онлайн-бібліотеку текстів урумською мовою.

Урумська в Африці

Івану Венгеренко, який вже 11 років живе в Замбії, такий підручник був би дуже потрібний.

Івану зараз 40 років, він народився в Донецьку, але у дитинстві й юності кожні шкільні канікули та вихідні проводив у селищі Старогнатівка (урумська назва – Гурджі) Волноваського району, звідки родом його мама.

“Моя мама – урумка, а тато – українець, – каже Іван. – Я поважаю обидві культури і в обох почуваюся комфортно”.

Він пригадує, як у дитинстві в селі святкувала Панаїр, храмове свято, яке обʼєднувало громаду і яке відзначають з музикою, танцями та їжею, а також ходили на куреш – це традиційна боротьба на поясах у надазовських греків.

Підпис до фото, Учасник змагань з національної боротьби “Куреш” під час свята Панаїр несе приз – живого барана, Донеччина, 2002 рік Іван знає імʼя засновника свого роду, про якого йому розповів дідусь. Його звали Данило Атаман (Адаман), звідки походить його “вуличне” прізвище (традиційне для урумів і румеїв) – Дальнедаман.

Дід Івана 1930-го року народження, коли пішов до школи, російською не розмовляв взагалі. Вдома говорили лише урумською. Дядько Івана вільно говорить рідною мовою, а мама – трохи гірше.

Мешкаючи за 10 тисяч кілометрів від своєї малої Батьківщини, Іван мріє навчитися вільно розмовляти урумською. Він каже, що розуміє багато слів, навіть рідкісних, але зв’язати все в єдиний потік йому поки складно.

Але коли я питаю, чи може він пригадати якусь приказку, яку повторювали у нього вдома, він одразу випалює: “Йилан чхай йилан, йалан чхай йалан”, тобто “змія народжує змію, а неправда народжує неправду”.

Іван працює у столиці Замбії Лусаці лікарем-стоматологом. Кілька років тому він одружився з дівчиною з Вʼєтнаму, з якою вони виховують двох доньок – дворічну Ірину і шестимісячну Єву.

Підпис до фото, Іван Венгеренко зі своєю родиною в ЗамбіїКоли народилася старша донька, Іван і його дружина спробували розмовляти з нею кожен своєю мовою – українською і вʼєтнамською. Але зрозуміли, що так вона не опанує жодної, і поки говорять з нею англійською. Але коли доньки підростуть, вони обовʼязково вивчать мови своїх батьків, каже Іван. Він сподівається, що також і урумську.

Дружина Івана, яку теж звати Єва, вміє готувати й українські й урумські страви, наприклад, чир-чир – традиційні чебуреки надазовських греків.

“Старша донька – викопана моя мама-урумка. Я наполовину українець, наполовину урум, змішав кров навіть із в’єтнамцями, а все одно вийшла Старогнатівка”, – сміється Іван.

Підпис до фото, Дочки Івана – дворічна Ірина (на передньому плані) і шестимісячна ЄваАле потім серйозно пояснює, чому для нього так важливо зберегти звʼязок зі своїм корінням.

“Щоб знати відповідь на питання – хто я є? Людьми без роду, без племені дуже легко маніпулювати, як це було у радянські часи”, – каже він.

Чир-чир, кьобете, псатир

Але найміцніше код будь-якої нації зберігається в їжі – в рецептах, які памʼятають від бабусь і які знову й знову збирають родину за одним столом.

Страви надазовських греків – переважно кримські, вони схожі на кухню кримських татар, караїмів, кримчаків. Століття спільного існування не могли не позначитися на кухні, каже Ольга Цуприкова.

Підпис до фото, Традиційне страва надазовських греків чир-чир (чебуреки)Одна з найоригінальніших страв – це великодній хліб “псатир”, який готують й уруми, й румеї. У березні 2025 року псатир, а також повʼязані з ним обряди, внесли до списку нематеріальної культурної спадщини України.

Псатир має форму кола з хрестом посередині, що символізує терновий вінець і страждання Христа. Але назва виробу, швидше за все, не повʼязана з книгою псалмів і походить, як припускають за однією версією, від грецького слова “крихкий”.

“Річ у тім, що псатир випікали у кількості 40 штук, які зʼїдали по одній протягом 40 днів від Світлого Воскресіння до Вознесіння Христового. З часом хліб став більш крихким, звідси й назва”, – каже Цуприкова.

Підпис до фото, Традиційний великодній хліб урумів і румеїв – псатирСеред інших популярних страв – пиріг кьобете і чебуреки, які надазовські греки називають “чир-чир”. Назва, як припускають, походить від звуку, який видає олія під час смаження.

Іван Венгеренко, каже, що чир-чир і кьобете – дві його найулюбленіші страви.

Пиріг кьобете, який також увійшов до нематеріальної культурної спадщини України, готується непросто. У ньому може бути до 14 шарів тонко розкачаного листкового тіста з начинкою з мʼяса або гарбуза. У перекладі з тюркських мов кьобете означає “багато м’яса”.

Підпис до фото, Кьобете готують із багатьох шарів тонкого листкового тіста з начинкою із мʼяса або гарбузаУ Старогнатівці традиційно робили сім шарів тіста, але в деяких селах – більше, каже Іван. У його бабусі був навіть спеціальний столик, щоб розкачувати тісто.

Валентина Євсеєнко, яка має урумське коріння і яка зараз проводить лекції з культури надазовських греків, пригадує також новорічний пиріг Василопіта, який готували в її родині.

Назва страви походить від імені Святого Василія Великого, чиє свято припадає на 1 січня. А головною особливістю пирога була монетка, яку ховали в тісто “на щастя”.

Підпис до фото, Микола Ахбаш і Валентина Євсеєнко з національною стравою “плакопс” або “чихаймахла піте”, яку готують з домашнього сируСьогодні урумська і румейська, за класифікацією ЮНЕСКО, перебувають під загрозою зникнення. У червні 2024 року такий статус їм присвоїла й Україна. Це вже важливий крок, наголошує Ольга Цуприкова.

Її організація виступає за присвоєння урумам і румеям статусу корінного народу в Україні.

“Ця етнічна спільнота сформувалася на теренах України, має самобутню культуру і дві самобутні мови. Цей статус важливий, щоби зберегти її ідентичність”, – каже вона.

Утім, найбільше її тішить те, що відродити рідні мови прагне молоде покоління урумів і румеїв.

“Це – бажання попри все зберегти зв’язок з рідною землею. А зробити це можна через рідне слово, яке пам’ятаєш від бабусі, від прабабусі, і яке можеш передати далі”.

Підписуйтеся на нас у соцмережах