Як підліток з Маріуполя втік з Фінляндії до Росії

• • Author, Ніна Назарова
  • Role, ВВС
• 35 хвилин(и) тому

13-річний український підліток утік з Фінляндії через закритий кордон і опинився в Росії – у кайданках, без документів і без можливості повернутися до мами. Його родина до того часу вже пережила облогу Маріуполя, евакуацію і подвійну еміграцію. Мати хлопця розповіла ВВС, як пропаганда і підлітковий бунт знову змінили життя родини і чим закінчилася ця історія.

У п’ятницю 31 січня цього року син Марії, 13-річний Максим (імʼя змінене на прохання матері), не повернувся зі школи.

Родина втекла з України після початку повномасштабного російського вторгнення. У Фінляндії Марія, її чоловік, Максим і молодший син жили в містечку в Південній Карелії – регіоні, що півмісяцем простягається уздовж кордону з Росією.

Додзвонитися до сина жінці не вдавалося. Ближче до шостої вечора Марія викликала поліцію. “Запитала: як діяти, коли шукатимете? Вони мене заспокоїли, що це підлітки, такий вік, найімовірніше, він у друзів десь сидить. Ну, я трохи видихнула, хоча серце було не на місці”, – згадує вона в розмові з ВВС.

Максим не повернувся додому і пізно ввечері. Уже о першій ночі Марії зателефонували з Росії, з поліції міста Виборга. Поліцейські розповіли, що їх викликали до прикордонного міста Свєтогорськ, щоб “прийняти” дитину і відвезти її до притулку. “Так я дізналася, де моя дитина”, – розповідає вона.

Через кілька днів фінське інформаційне агентство Yle опублікувало новину: неповнолітній підліток без дозволу перетнув кордон Росії і Фінляндії в районі Кархусуо в місті Іматра.

Зробив він це нелегально (пункти перетину між двома країнами на той момент були закриті вже понад рік) і швидко: фінські прикордонники не встигли його зупинити.

“Фіни буквально на кілька хвилин не встигли, а потім мене пов’язали на кордоні з Росією”, – пізніше пояснював сам Максим у короткому інтерв’ю Reuters (ВВС на прохання матері не дає посилання на це інтерв’ю, оскільки там зазначене справжнє ім’я дитини). Від розмови з ВВС Максим відмовився.

Російські прикордонники застебнули кайданки так, що “дуже сильно набрякли зап’ястя”, згадував юнак.

“Притиснули плече прикладом автомата до землі, щоб я вже точно не встав”, – додавав він.

Дитину допитали і забрали телефон і ноутбук на перевірку.

“Так нічого і не повернули”, – скаржився він пізніше.

“Він цього не бачив”

До початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Марія, її чоловік і Максим жили в Маріуполі.

“Ми пережили справжнє пекло, місяць пекла, з 24 лютого”, – каже жінка в інтерв’ю ВВС.

До цього Марія працювала в лікарні молодшою медсестрою з догляду за хворими, спочатку в терапевтичному відділенні, потім у реанімації. Зарплата була не надто великою, тому паралельно вона підробляла на будівельних роботах: “Робила людям ремонти, шпаклювала, клеїла шпалери”.

У 2021 році родина купила будинок і збиралася робити там ремонт. Максим дуже добре навчався у школі.

Російська армія повністю оточила Маріуполь уже до 2 березня 2022 року. У ці ж дні в місті зникли вода, електрика, газ і зв’язок. Перший місяць великої війни родина, як і інші мешканці міста, через постійні обстріли провела в підвалі багатоквартирного будинку.

За словами жінки, вона доклала всіх зусиль, щоб Максим за цей місяць нічого не побачив.

“Він сидів у підвалі, я його з підвалу взагалі не випускала. Дві години вранці і дві години вночі, коли був режим тиші і місто завмирало, я відкривала двері під’їзду, щоб він подихав свіжим повітрям. Він не бачив усього цього жаху, який там відбувався, слава Богу. Навіть на поріг не виходив. Це була заборона. Я сама ходила по воду і добувати їжу”, – згадує вона.

В оточеному місті було дуже погано з евакуаційними коридорами – їх відкриття регулярно зривалося. Вибратися з Маріуполя родина змогла на власній машині наприкінці березня 2022 року.

“Виїхали з горем навпіл, тому що кільце звужувалося і було зовсім гаряче. Уже не було ні продуктів, ні води, ні медикаментів. І ми на свій страх і ризик вирішили намагатися вибратися за місто, бо в місті вже було просто нестерпно”, – розповідає Марія.

Через обстріли люди в місті не встигали ховати загиблих, на вулицях лежали тіла. На час поїздки вона натягнула синові шапку до підборіддя і заборонила знімати її без дозволу. Максим їхав так усю дорогу.

Родина дісталася селища Володарське, яке на той момент уже перейшло під контроль російських сил. П’ять днів ночували у школі, де був облаштований пункт розміщення біженців.

“Потім у нас не було варіантів, куди їхати, і ми поїхали евакуаційним автобусом у бік Росії”, – розповідає Марія. Автомобіль залишили там же, у Володарському.

До вимушеного від’їзду родина ніколи не була за кордоном: “По Україні я їздила, але не далі”.

У Росії родина опинилася в Самарській області (конкретний населений пункт Марія просила не називати). У 2022 році вони з чоловіком за спрощеною процедурою отримали російське громадянство. Жодних заяв на документи для сина вона не писала (паспорти в Росії видають лише з 14 років).

За словами Марії, Максим рвався назад до Маріуполя.

“Коли ми потрапили до Росії, він дуже сильно хотів додому. Він часто плакав. Я йому пояснювала, що ми не можемо повернутися, що там нічого немає, що місто розбите”, – розповідає Марія.

“Але він цього не розумів, бо він цього не бачив. І йому здавалося, що я брешу, що я вигадую, що все не так, як я кажу. По російському телебаченню ж крутять одне, а реальність інша. Він бачить те, що йому показують, і ще не вміє аналізувати, він багато чого не розуміє”, – додає вона.

Підпис до фото, Маріуполь 30 березня 2022 року“З дружбою було все погано”

У Росії родина провела два роки. Як розповідає Марія, у сина “з дружбою було все погано”.

У російській школі підліток із самого початку зіткнувся з цькуванням з боку однокласників і вчителів.

“Місцеві діти не сприймали наших дітей”, – каже Марія.

Сама вона пов’язує це з тим, що “на той час (до осені 2022 року – ВВС) вже багато батьків пішли на так звану “СВО””. Про те, що вони стикалися в російських школах із цькуванням, особливо після оголошення Путіним часткової мобілізації, свідчили й інші діти з України.

“Його називали і “нацистом”, і “хохлом”, як тільки його не називали. Кричали: “вали в свій Маріуполь, нащо сюди приїхав”, – розповідає Марія.

“Діти інколи б’ються, це не секрет. Хтось когось штовхнув, хтось комусь підніжку поставив. Таке буває. Але в будь-якій такій заварусі завжди був винен лише мій син. І деякі вчителі говорили: “Ти що сюди, наших дітей приїхав бити? Їдь у своє місто, тобі тут не місце, не чіпай наших дітей””, – згадує вона.

– І як він із цим справлявся?

– Погано справлявся. Я ходила до школи неодноразово, сварилася з директором. Багато чого було пережито за ці два роки.

За словами Марії, директорка “не була зацікавлена” у тому, щоб зупинити цькування: “Спочатку, коли вона мене викликала до школи, я спокійно з нею розмовляла, не виходила на емоції, не перечила сказаному. Потім, коли виклики стали все частішими і частішими, і я зрозуміла, що всіх собак вішають на мою дитину, мені це стало неприємно. Я не люблю несправедливості, розумієте?”

“Я почала з нею сваритися, у нас почалися конфлікти на цьому ґрунті. Ну і наостанок, коли ми вже їхали, я брала характеристику зі школи. Там написано, що він практично розумово відсталий”, – каже Марія.

Цькування і незацікавленість учителів, розповідає Марія, призвели до того, що Максим скотився в навчанні і не хотів іти до школи: “Дуже часто ранок починався зі сліз: мамо, можна я сьогодні вдома залишуся? Я не хочу туди йти”.

Пізніше підліток, за словами матері, зв’язався з дітьми “з неблагополучних сімей, які його прийняли”. На цьому тлі почалися проблеми.

“Я працювала п’ятиденку від світанку до заходу, чоловік теж. З дитиною я, звісно, була на зв’язку телефоном, бо в мене не було іншого виходу. Тим не менш він почав чудити, мені телефонували з поліції, почав поводитися дуже погано”, – розповідає Марія.

Сама Марія згадує той час як період безкінечної роботи і водночас крайньої скрути. Її чоловік улаштувався різноробом, виходив на електричку в інше місто о п’ятій ранку і повертався о десятій вечора. Марія працювала продавчинею на будівельній базі, йшла на роботу о сьомій ранку і поверталася після восьмої вечора.

“Там просто ти працюєш без зупинки, і тобі ні на що не вистачає. Ми знімали житло, і нам ледве-ледве вистачало від місяця до місяця. Якщо чесно, навіть на одяг залишалося по мінімуму. Тобто ми, щоб купити зимовий одяг, наприклад, відкладали потроху, ще починаючи з весни”, – розповідає жінка.

У цих обставинах вона завагітніла другою дитиною. Переїхати до Європи, за словами Марії, їх спонукала “неможливість жити далі там [у Росії]”. У березні 2024 року, вже після народження молодшого сина, родина через Білорусь і Польщу поїхала до Фінляндії за програмою для українських біженців.

Перші три місяці на новому місці були, за словами Марії, “неймовірно важкими”: “Ти не розумієш складної мови, не розумієш, що тобі кажуть, ідеш у магазин і не розумієш, скільки що коштує”. Через три місяці стало трохи легше.

При цьому загалом Фінляндії, каже Марія, вона “просто безмежно вдячна – прийом був настільки теплий і настільки щирий, що я навіть здивувалася”. Уже за тиждень їм, як родині з немовлям, виділили квартиру.

Увесь перший рік допомагала з усіма побутовими питаннями прикріплена до них соціальна працівниця. Вони отримували допомогу, Марія була в декретній відпустці, а її чоловік ходив на курси фінської. Максим пішов до інтеграційного класу у фінській школі.

При цьому сам Максим зовсім не радів новому переїзду до Європи.

“Він взагалі не хотів їхати. Бо, скажімо так, пропаганда працює добре, особливо на дітей. І він не хотів їхати до Фінляндії. З горем навпіл я його вмовила”, – розповідає Марія.

“Йому теж було, як і мені, спочатку дуже складно. Ще й цей вік почався, коли він проти всього світу, ішов наперекір усьому і вважав, що це правильно”, – додає вона.

“Це було промацування, як далеко він може зайти і що за це може бути, – пояснює Марія втечу сина через кордон. – Він не думав про наслідки”.

“Хотів жити або в Україні, або ближче до України”

“Шок, стрес, нерозуміння, що сталося, як це сталося, чому?” – так описує свої перші емоції під час нічного дзвінка з виборзького відділу поліції Марія.

До поліції приїхала співробітниця відділу у справах неповнолітніх, саме вона й зателефонувала та сказала, що Максим сидить поруч. Марія попросила передати йому слухавку.

“Він намагався бадьоритися. Як павич, знаєте, хвіст розпустив: “та все нормально”, – згадує вона. – Ну, я чула, що він теж дуже сильно наляканий”.

“Я взагалі не можу зрозуміти, чому вони його одразу просто не передали фінській стороні, знаючи, що батьки перебувають у Фінляндії. Це ж не злочинець, не рецидивіст, а ошалілий підліток, приголомшений. Просто зателефонуйте, зв’яжіться з фінською прикордонною службою, просто передайте його. Але вони вирішили влаштувати мені пекло довжиною у вісім місяців”, – скаржиться жінка.

Фінські прикордонні органи справді одразу попросили повернути “порушника”. Однак, як пояснив ВВС юрист, який працює у сфері захисту прав дітей у Росії, виклик поліції, а потім і працівників опіки – це стандартний протокол, якщо дитину знайдено без батьків і документів.

“У першу розмову він узагалі нічого не говорив. Було все “не знаю, не знаю, не знаю”. На всі запитання – “не знаю”, – розповідає Марія. – Потім уже так, коли ми почали з ним зідзвонюватися, розмовляти хвилин по десять-п’ятнадцять, я спокійно питала в нього: що сталося, навіщо ти це зробив? Він сказав, що в нього були двоє друзів з Петербурга, з якими він познайомився в комп’ютерній грі, які кликали його в гості, і він вирішив піти”.

“Були складнощі з мовою, з людьми, які там [у Фінляндії] жили. Я, наприклад, чесно кажучи, спочатку не хотів там жити. Я хотів жити або в Україні, або ближче до України. Ну як би був єдиний варіант жити ближче до України – це в Росії. Більше варіантів не було”, – пояснював сам Максим причини своєї втечі в короткому інтерв’ю Reuters.

Російсько-фінський кордон, судячи з повідомлень ЗМІ, частково проникний – усього через закритий кордон до Фінляндії з Росії у 2025 році незаконно потрапили вісім осіб, дехто зокрема там само, де й Максим, у районі міста Іматра.

А у вересні 2024 року фінські школярі своєю чергою перетнули кордон з Росією під час шкільної екскурсії. П’ять або шість дев’ятикласників зняли на відео, як обходять навколо прикордонного стовпа.

Від школи до кордону Максим пройшов пішки дев’ять кілометрів. Далі, від прикордонного Світлогорська до Петербурга – трохи менше ніж 200 кілометрів. Їх Максим також планував подолати пішки, через ліс. “Він думав, що просто піде погуляти, а потім зателефонує мені, і я його заберу”, – припускає Марія.

Підлітка відвезли до Центру тимчасового тримання неповнолітніх правопорушників у Невському районі Петербурга в ніч із п’ятниці на суботу. У вихідні додзвонитися туди було неможливо. Коли Марія додзвонилася в понеділок і запитала, що робити, їй запропонували приїхати й забрати сина особисто. Згідно з російським законодавством, неповнолітнього можуть передати лише його офіційному представнику.

Але ані в Марії, ані в Максима закордонних паспортів не було. До ЄС вони в’їжджали за внутрішніми українськими документами. До того ж восени 2023 року Росія різко обмежила в’їзд громадян України – їх почали пускати лише через аеропорт “Шереметьєво”. Для міжнародних перельотів був необхідний закордонний паспорт. Російський паспорт у Марії “був утрачений”.

Максим не взяв із собою навіть свідоцтво про народження – фотографію документа Марія тієї ночі надіслала співробітниці відділу у справах неповнолітніх.

Спочатку вона попросила знайому за довіреністю довезти сина до КПП Естонії, щоб зустріти його на кордоні. Але навіть з оригіналом українського свідоцтва про народження не можна перетинати кордон. А зробити Максиму український закордонний паспорт без його присутності було неможливо – оформлення цього документа потребує особистої участі людини.

“Я була в шоці, якщо чесно. Голова розривалася на частини. Я не розуміла, що мені робити. Проблема в документах. Я не знала, як це вирішити. Я куди тільки не зверталася. Але неможливо зробити без нього жоден проїзний документ”, – розповідає Марія. На розв’язання цього юридичного квесту в неї пішло вісім місяців. Максим ці місяці жив у притулку в Петербурзі.

Як розповідає Марія, перші дні після інциденту вона трималася стійко. Потім її “накрило зовсім”, каже жінка: “Я не їла, я не милася, я не цікавилася молодшою дитиною. У мене диван на кухні стояв маленький, і от я жила на кухонному дивані два тижні за зачиненими дверима. Молодшою дитиною повністю займався чоловік, і їжу готував, і прав, я взагалі не знаю, що було б без його підтримки. Потім уже подіяли антидепресанти. Я потихеньку почала змушувати себе щось робити по дому”.

У Максима, за словами Марії, спочатку увімкнувся захисний механізм: “Пальці віялом: та все нормально, мамо, та все гаразд, заспокойся. А мама жерe антидепресанти жменями, щоб не зійти з розуму”.

Через два місяці в притулку “він уже почав підвивати, що хоче додому, почало приходити усвідомлення, що наслідки зовсім не такі, як він собі намалював”.

За словами Марії, вихователі в притулку її сина не ображали, але конфлікти з іншими дітьми траплялися регулярно. Дзвонили одне одному раз або два на тиждень, хлопцеві давали телефон співробітниці притулку.

“Чим більше часу минало, тим більше він просився додому. Потім він запитував: як, що, чим я можу посприяти, щоб швидше повернутися? Я кажу: синочку, з твого боку – нічим”, – згадує Марія.

Сам Максим розповідав, що в притулку його переконували залишитися жити в Росії: “Щонайменше двічі на тиждень це траплялося. Мені казали: чим тобі погано в Росії? Живи в Росії, чого. Після 18-ти підеш відучишся, працювати тут будеш. Я просто говорив: “Так, звісно, звісно, звісно”. І як би чекав, коли мене заберуть. Бо додому ж хочеться”.

Підпис до фото, Марія з сином у Києві“Мізки на місце стали”

“Митарства”, за висловом Марії, тривали шість із половиною місяців.

“Я намагалася, вигадувала варіанти, як його звідти забрати, але всі ці варіанти з тріском провалювалися”, – каже вона.

У якийсь момент вона навіть думала за довіреністю передати сина під тимчасову опіку когось у Росії, щоб ця людина вивезла дитину звідти.

Зрештою консул України у Фінляндії порадив жінці надіслати два звернення – уповноваженому з прав людини в Україні Дмитру Лубінцю і, паралельно, уповноваженій з прав дитини в Росії Марії Львовій-Бєловій.

У 2023 році Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордер на арешт Марії Львової-Бєлової за підозрою в незаконній депортації українських дітей до Росії. Сама Львова-Бєлова обвинувачення заперечує і наполягає, що ніколи не перешкоджає возз’єднанню сімей. Зокрема, після ордера МКС вона регулярно повідомляє в соцмережах про нові возз’єднані сім’ї та публікує їхні фотографії.

Водночас українські правозахисники, які системно займаються поверненням дітей на батьківщину, пояснюють, що за понад три роки великої війни повертати дітей на території під контролем України стало складніше.

У випадку Марії обидва її звернення розглянули дуже швидко. З жінкою зв’язалися обидві сторони й провели опитування. Марію попросили приїхати в Україну й написати довіреність на конкретну людину – одна з волонтерок у той період повертала з Росії одразу шістьох дітей. З цією жінкою в Україну в жовтні повернувся і Максим.

Марія зустрічала сина в Києві. Там же вони зробили собі закордонні паспорти для повернення до Фінляндії.

“Він дуже виріс, уже вищий за мене у свої 14 років. Були дуже раді обоє. Він, звісно, трохи відвик і почувався скуто. Але це все минуло буквально за тиждень”, – згадує вона перші дні після зустрічі.

“Ми з ним багато розмовляли по душах за цей тиждень, і він просив пробачення, що такий вчинок зробив, що тільки тепер він усвідомлює, скільки, скажімо так, скільки поганого й неправильного він накоїв”.

Зараз Марія з синами повернулася до Фінляндії, у містечко побільше, там же, у Південній Карелії. Сім’я переїхала з двокімнатної квартири в трикімнатну.

“Максим підліток, йому потрібен свій простір. Треба було докупити ліжко і письмовий стіл, і я не скажу, що купівля цього і переїзд сильно от так ударили по кишені”, – каже вона.

Жінка ще раз повторює, як вдячна країні за допомогу, і уточнює, що вже мріє нарешті вийти на роботу. Поки що вона навчається на мовних курсах п’ять днів на тиждень – без фінської знайти роботу нереально.

Максим повернувся до фінської школи, в інтеграційний клас. За словами Марії, зараз вона часто бачить гарні оцінки сина і похвали вчителів.

“Він сильно змінився на краще. Мізки на місце стали, – пояснює вона. – Він став відповідальнішим, він почав дорослішати. Якщо йшов він дурною дитиною, то повернувся вже досить свідомим підлітком”.

“Якщо чесно, не вірю, що все це сталося, – міркує вона. – Іноді, знаєте, буває, задумаюся, може, це просто поганий затяжний сон і я прокинуся? За три з половиною роки [від початку повномасштабного вторгнення] нормальна, адекватна людина зійде з розуму, правда. Але я поки що тримаюся”.

Максим, за її словами, стверджує, що коли йому виповниться вісімнадцять, він поїде жити до Києва.

“Я кажу: чудове рішення! Виповниться вісімнадцять, відчиняєш двері, і перед тобою весь світ, – сміється Марія. – Але це коли виповниться вісімнадцять, а до того я несу відповідальність за тебе. Він: мамо, до вісімнадцяти років я від тебе ні на крок”.

Редакторка Анастасія Лотарева