“Одні правильно, а інші неправильно загинули”: самогубства в українській армії, про які мовчать

Підпис до фото, В Україні суїциди серед військових вважаються небойовими втратами

• • Author, Анастасія Грібанова, Жасмін Дайєр, Фібі Гопсон
• 38 хвилин(и) тому

Цей матеріал містить чутливі деталі та згадки про самогубство. Деякі імена змінено з міркувань безпеки.

“Розумієте, коли кажуть, “він сам”, мене аж (пересмикує – Ред.)… Він не вдома на дивані це зробив”, – голос Катерини тремтить від обурення. Тендітна, схожа на пташку жінка, вона досі не може згадувати про свого сина Ореста без сліз. Він загинув на фронті під Часовим Яром у 2023 році, але не від кулі снайпера, снаряду чи скиду з дрона – він вбив себе сам. З автомата. Принаймні, так стверджує слідство. Але увесь цей час Катерина не має відповіді на запитання, чому і за яких обставин помер її син.

“Получається, що сталося і сталося – от закопали і все. Я навіть не знаю, куди йти і в які двері битися, розумієте?” – каже вона. Життя Катерини – щоденний біль від утрати єдиного сина, але їй довелося зіткнутися із набагато більшим викликом.

За українським законодавством суїцид вважається “небойовою втратою”, а отже родини таких військових фактично опиняються у тіні: без виплат за загиблих, без підтримки держави та належного вшанування.

Для прикладу, у США самогубства військових розглядають як пов’язані зі службою. Там визнають, що до цього можуть призвести бойові травми, стрес чи ПТСР. Родини мають право на допомогу і пільги, загиблих ховають із військовими почестями, а їхні імена можуть викарбовувати на національних меморіалах.

Підпис до фото, Катерина щодня пише листи своєму синуВ Україні ж нічого з цього не передбачено. І поки вся країна вшановує загиблих у боях, існує інша категорія військових – чия смерть фактично залишається невидимою і невизнаною.

“Нас якби поділили всіх, – пояснює Катерина. – Тому що одні правильно, а інші неправильно загинули”.

І у своєму горі жінка не сама. Точної статистики щодо кількості самогубств серед військових в Україні немає. Влада каже, що йдеться радше про поодинокі випадки. Однак правозахисники та родини загиблих наголошують, що таких смертей – можуть бути сотні.

Нам вдалося відшукати трьох жінок, чиї особисті трагедії сховані за фразою “небойова втрата”. Їхні сльози – тихі, їхні історії – розказані пошепки, однак їхнє горе – реальне і пекуче. І понад усе вони прагнуть, аби їх почули та помітили, адже кожна з них віддала на захист країни найдорожче – чоловіка або сина.

650 днів без сина

Підпис до фото, Часто родини загиблих через суїцид лишаються наодинці зі своїм болемКатерина щодня пише листи своєму сину Оресту. “Сьогодні 650-й день”, – каже вона. З нею ми бачимося у Франківську. На її прохання, ми змінили імена і їй, і її сину.

Жінка погодилася зустрітися на орендованій квартирі – аби ніхто з її сусідів та знайомих не зміг її упізнати. Вона показує на телефоні фотографії Ореста – на нас дивиться високий світловолосий юнак у формі та окулярах із глибокими, дещо сумними очима.

Йому було 25 років. Хлопець зростав тихою та лагідною дитиною. Любив проводити час вдома за книжками. Після школи вступив на історичний факультет, мріяв, що колись зможе продовжити наукову карʼєру за кордоном.

У січні 2023 року Орест повертався додому зі співбесіди на роботу. По дорозі йому зустрівся патруль ТЦК. Катерина каже, що це був день, який перевернув її життя.

Від народження хлопець мав дуже поганий зір – 7 плюс астигматизм. За словами Катерини, син пройшов усі медкомісії та був на військовому обліку як непридатний.

“Він не ховався, він був у них на обліку. Тобто йому не прислали повістку додому. Його зловили на вулиці, просто зловили. “Я не ставила перед собою мету відмазати його від армії. Я казала: людина не бачить. Що ще треба зробити?” – каже вона. Жінка переповідає нам те, що їй розповів син: його одразу відправили на ВЛК, визнали придатним і змусили підписати якісь папери. Вона стверджує, що, за словами самого хлопця, його попередню довідку про непридатність представники ТЦК порвали. У самому ТЦК це спростували.

А далі був навчальний полігон, перекидання з одного місця служби на інше – і зрештою позиції під Часовим Яром, де Орест служив зв’язківцем. Катерина каже, що бачила, як змінився її син. Тихий та інтровертний, він замкнувся іще більше, повідомлення від нього приходили короткі та односкладні.

“Він почав впадати в якийсь такий депресивний стан. Було декілька днів таких, що я просто мучилася. Бо я розуміла, що йому погано”, – згадує Катерина. Про службу та умови життя на передовій син розповідав мало, лише раз обмовився, що був свідком того, як цілу купу людей, з його слів, просто з автоматами без особливої підготовки кинули в бій. ВВС не має можливості перевірити цю інформацію.

Підпис до фото, Військових, що загинули через суїцид, не дозволено ховати на алеях героївА потім – був дзвінок з ТЦК. “Приїхали двоє, якась служба психологічної підтримки. Я не одразу зрозуміла. Звучало слово “помер”. Не загинув, а “помер”. Самогубство. До мене не доходило”, – згадує Катерина.

Як вона пережила перші дні після смерті сина – жінка не пам’ятає. Каже, що перший час ходила із його халатом – єдиною річчю Ореста, яку вона не випрала. У ньому лишався запах її сина. Вже коли прийшла до тями, Катерина почала читати матеріали слідства і деякі речі її насторожили.

У документах слідства сказано, що Орест загинув від “самоушкодження шляхом пострілу”.

“В одному документі написано “одиничний постріл”, а в другому, що “черга”… . Свідків не було. Це було в приміщенні десь на другому поверсі. Вони почули постріл, судячи з пояснення. Але пояснення майже всі під копірку”, – розповідає Катерина.

Вона боїться, що Ореста могли вбити або довести до самогубства. Ударом для Катерини стало і те, що від держави вона не отримала жодної компенсації та підтримки. “Слідчий до мене подзвонив через місяць, спитав, чи я вже заспокоїлася. Він мене настроїв на те, що в мене немає ніяких виплат, ніяких перспектив виплат. Взагалі нічого”, – пригадує вона.

Підпис до фото, Вікторія каже, що її війна за памʼять чоловіка іще не завершиласяЗараз усе її життя – це боротьба за правду та пам’ять про сина. Зараз Катерина намагається добитися поновлення слідства.

“Це про справедливість. “Виходить, що у вас була дитина, ось її забрали, відправили на війну, дали автомат. Ось далі наступний етап — привезли тіло напіврозкладене, поховали. Все. Держава більше ні при чому”. Катерині болить і від байдужості, і нерозуміння оточення, адже вона часто чує засудження на адресу військових, що скоїли суїцид та їхніх родин.

“Ця людина була в пеклі. Як люди, які тут, можуть судити про те, що було там? Ця людина не втекла. Вона не вбила когось іншого, вона себе вбила”, – говорить жінка. Сльози заважають їй говорити. Безсилля та втома ніби тягарем лежать на плечах цієї тендітної жінки. Вона дякує за те, що ми вислухали її історію, і зізнається, що у своєму повсякденні мало кому може її довірити.

“Я на людях не плачу. Але я плачу кожен день”, – тихо промовляє вона.

На прохання ВВС пояснити обставини мобілізації сина Катерини у Командуванні Сухопутних військ відповіли, що співробітники Івано-Франківського ТЦК діяли за законом. Там заперечують застосування “фізичного насильства, чи заходів психологічного тиску” під час мобілізації. А твердження Катерини про знищення довідки сина про непридатність називають “не підтвердженим жодними фактами”.

У Командуванні наполягають, що оскільки син Катерини є обмежено придатним у воєнний час, він підлягав медичному переогляду у 2022 році, однак протягом 2022 року до ТЦК та СП не з’являвся, і не повідомив про обставини, які цьому завадили. У відповіді на наш запит також йдеться, що Орест “не предʼявив підтверджувальних документів, які надають йому право на оформлення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації”, а документи на проходження ВЛК він підписав добровільно.

“Хто, як не я? Хто ще піде?”

Підпис до фото, Чоловік Марʼяни пішов з життя у військовому шпиталі“Ротація нам потрібна, пацанам усім. Всі втомились, варені вже. Скільки я наробив біди – це піпець. Сидів би біля тебе… поліз”, – я переглядаю відео, яке вже після нашої розмови мені скинула Марʼяна – дружина іншого загиблого військового.

На відео – її чоловік Анатолій. Його голос звучить лагідно, майже заспокійливо, в його очах – втома та туга за всім тим, що залишилося вдома. Він записує відео на тлі села десь під Бахмутом. За деякий час він скоїть самогубство у госпіталі, куди потрапить після поранення.

З Марʼяною ми зустрічаємося у неї вдома у Броварах під Києвом. Сюди вони з чоловіком приїхали з Донбасу після початку війни у 2014 році.

“Він був дуже порядною людиною. Все робив, як він вважав, правильно буде, щоб нікому не зашкодити. Ми прожили 25 років разом”, – каже Марʼяна, і її очі сяють мʼякою усмішкою, коли вона говорить про чоловіка.

Коли почалася велика війна, Анатолій одразу пішов у ТЦК записуватися добровольцем, ходив аж шість разів, поки йому не дали повістку.

“Йому казали: слухайте, вам що жити набридло? Ідіть додому”, – розповідає Марʼяна. Вона пригадує, як рішуче він був налаштований: “Я розуміла, коли він казав: а хто, як не я? Що, хай син іде гинути? Хто ще піде? Я вже хоч пожив”.

Підпис до фото, Марʼяна каже, що часто стикається з осудом навіть з боку інших вдів військовихЧерез місяць після навчання на полігоні, Анатолій вже був кулеметником під Бахмутом, де на той час точилися пекельні бої. Втрати були великі, людей не вистачало, бійці падали з ніг від утоми. Замість кількох діб відпочинку після повернення з позицій, їх могли у той же день знову кинути “на нуль”, переповідає слова Анатолія його дружина.

Одного разу чоловік розповів Марʼяні, як лише за один вихід у їхньому підрозділі загинули майже 50 хлопців, і їхні тіла так і залишилися лежати у полі. Жінка бачила, що її чоловік змінився, став більш замкненим.

“Я бачила цю зміну, що йому дуже важко морально, бо він був добра людина. Смерть людей, які з ним були, хлопців – він дуже це важко переживав”, – розповідає вона.

Усе загострилося, коли Анатолій потрапив до лікарні у Чернігові після поранення та ампутації частини руки. Марʼяна каже, що чоловік почав плутатися у часі, йому здавалося, що він у полоні і що за ним прийшли.

Одного дня вони зранку поговорили телефоном, а ввечері він перестав брати слухавку. Коли наступного дня Марʼяна приїхала його провідати, їй повідомили, що чоловік покінчив життя самогубством. Його знайшли у дворі зранку.

“Я вважаю, що він втратив зв’язок з реальністю”, – зі сльозами каже Марʼяна. Хоча, за її словами, Анатолій був життєлюбом, мав багато планів – побудувати будинок, дочекатися онуків.

“Я вважаю, що це війна внесла свої корективи в психіку, вона її зламала. Тобто, якийсь відчай, розчарування, можливо, у всьому. Бо він дуже розчарувався і в командуванні, і в тому, як було”, – додає жінка.

А далі почалося найгірше – у ТЦК Марʼяна дізналася, що оскільки чоловік має статус самогубця, його заборонено ховати на військовій алеї, і не буде вшанування памʼяті на площі. “І я, звісно, почала сваритися, кажу: зачекайте, коли він на нулі стояв і щось робив для країни, він був корисний, а зараз він самогубця? Це його життя, і він так вирішив з ним вчинити”, – каже вона.

Підпис до фото, Щомісяця самогубство чинять троє-четверо українських військових, кажуть посадовціОсуд і нерозуміння – це те, із чим Марʼяна стикається щодня. Навіть серед інших дружин загиблих військових.

“Я бачу, що це засудження є. “Мій загинув як захисник Батьківщини, а твій сам загинув”, – ділиться Марʼяна. Її переповнюють біль та відчуття несправедливості: “Мене країна просто викинула на узбіччя. Я віддала чоловіка на захист своєї держави, але країна в мене його забрала. Я залишилась сама в цій країні. Без всякої допомоги”.

За її словами, єдине місце, де вона може отримати підтримку і розуміння – це онлайн група таких самих жінок, які втратили чоловіків через самогубство.

Зараз вони пишуть петицію, аби змінити закони так, щоб їхні родини мали такі ж права, як родини інших загиблих військових.

“Вони не просто так це зробили. Я вважаю, що це наслідки ПТСР. Для мене мій чоловік – герой. І я хочу, щоб його запам’ятали героєм. Не дивлячись на те, що кажуть”, – каже Марʼяна.

“Моя війна не завершилася”

Підпис до фото, Ольга Решетилова (на фото) каже, що найбільші виклики чекають на Україну після закінчення війни“Колись мені один зі священників сказав, що ви будете жити з цим все своє життя”, – розповідає Вікторія, згадуючи свого чоловіка Андрія. Аби зустрітися із нами, вона приїхала зі свого рідного міста до Львова. Про те, що спілкуватиметься із журналістами – не сказала навіть сину. Той був проти. Усе – через страх, що їхню історію упізнають та засудять.

Перед початком інтервʼю Вікторія попереджає, що буде плакати. На тому і домовляємося.

Її Андрій пішов на фронт добровольцем, хоч і мав вроджену ваду серця. Він буквально взяв ТЦК змором. Його прикріпили водієм до одного з розвідувальних підрозділів.

Чоловік встиг побувати на кількох напрямках: брав участь у звільненні Херсонщини, провів зиму під Соледаром, його бригада виходила з міста останньою. У червні 2023 року його підрозділ базувався на Дніпропетровщині, коли Вікторії раптом подзвонили з ТЦК.

“Мені зачитали те речення з оповіщення – що він вчинив самогубство. Для мене це був шок, я не могла зрозуміти, як таке сталося”, – розповідає Вікторія. За висновком слідства – він вбив себе з автомата. “А далі почався дурдом”, – згадує вона.

Підпис до фото, В умовах загальної мобілізації до лав ЗСУ приходять люди, менш психологічно підготовлені до умов війни“Такі причини смерті тепер гарно називають “небойові втрати”. Щоб не так різало вухо. Я зла на всіх. Я взагалі зла на всю цю систему”, – голос Вікторії зривається на сльози. Найбільше їй болить те, що її Андрій все ж боронив Україну.

“Навіть якщо умовно візьмемо, що він це зробив самостійно – він півтора року свого життя віддав на то, щоб захищати цю країну”, – говорить жінка. Тіло чоловіка привезли аж на десятий день.

Під час упізнання у морзі Андрій вже був у формі, Вікторію відмовили від того, щоб оглянути його тіло, мовляв, минуло вже багато часу.

Через знайомих жінка знайшла адвоката, який проглянув справу її чоловіка і знайшов у ній суперечності. Завдяки адвокату Вікторія отримала доступ до фотографій з матеріалів слідства, і у неї теж закрався сумнів: “Я сказала, що я не вірю в те, що сталося. Ну, по тих знімках, які були на місці події зроблені, – я не фахівець, але було зрозуміло, що тіло переносилося”.

Вікторія картає себе, за те, що на самому початку прийняла версію слідства “Мабуть, я вірила, що справа буде розслідувана належним чином”, – каже вона. Але після того, як у неї з’явилися сумніви, чи не могли її чоловіка вбити, вона добилася відновлення розслідування через військову прокуратуру.

Адвокат попередив її, що цей шлях буде довгим і непростим. Але Вікторія не має наміру відступати. Я запитую її, про що для неї ця боротьба.

“Я не борюся за гроші. Я борюся за ім’я чоловіка. Я мушу довести цю справу до кінця. Тому що за себе він вже не постоїть, – пояснює вона і додає із тихою рішучістю. – Моя війна не завершилася”. Утім, із сумом каже жінка, таких, як вона надзвичайно мало, аби змінити систему.

Підпис до фото, Оксана Боркун заснувала спільноту українських вдів після загибелі нареченого на фронтіБог, держава та люди

Історії Катерини, Мар’яни та Вікторії — типові. Їхній біль та боротьба за правду є проявом ширшої, системної проблеми, про яку говорять військові, правозахисники та громадські активісти.

“На війні всі вірять у Бога. Не всі є релігійними, але всі вірять, бо є вища надія – на правду, на захист”, – каже військовий капелан Борис Кутовий. Із ним ми зустрічаємося в одному з храмів у Дніпрі. Він часто спілкується із хлопцями на передовій і добре знає, як вони близько підходять до смерті. Капелани, за його словами, часто стають першими співрозмовниками для військових, навіть раніше за психологів: “Священник має дуже велику довіру від воїнів.

Він підтримує іншими шляхами, може знати дуже багато про внутрішній стан військовослужбовця”. За його словами, військові загалом більше схильні до психічних розладів та суїцидів, ніж цивільні.

“Людина зі зброєю перебуває у більш загрозливій категорії”, пояснює він, і особливо це стосується мобілізованих, які часто менш готові до стресових навантажень, ніж кадрові військові, і можуть мати психічні порушення, які часто не виявляються на медкомісіях.

Капелан пригадує щонайменше три суїциди у своєму секторі від початку повномасштабної війни. Для нього це знак глибокої духовної та психологічної кризи, яку система поки що не здатна вчасно розпізнати й зупинити.

Підпис до фото, У спільноті українських вдів понад 200 родин, що втратили батька чи сина на війні через самогубство“Для мене дуже велика цифра одне самогубство. Цифра, що давить на мене тягарем, бо людське життя безцінне. Навіть якщо в нас є один випадок самогубства, то можна сказати, що ми не допрацювали, що ми працюємо не так, як слід”, – каже він.

Для родин загиблих від самогубства їхня трагедія має ще один вимір – соціальний.

“Ми всі чорні від горя, але людей, у яких втрата зв’язана з самогубством, їхній тягар ще більший”, – каже засновниця спільноти українських вдів “Маємо жити” Оксана Боркун.

Ми зустрічаємося на алеї слави в Ірпені, де серед квітів, лампадок, прапорів та стрічок висять портрети загиблих військових родом з цього містечка. Оксана – теж вдова, три роки тому на фронті загинув її наречений. Відтоді вона опікується правами родин загиблих та відстоює їхні інтереси. За її словами, дружини військових, які ймовірно скоїли суїцид, стикаються із величезним осудом.

“Якщо скоїв самогубство, це значить не герой, десь відмовляються відспівувати, десь відмовляються розміщувати його фотографії на алеї пам’яті”, – розповідає вона. Ще болючіше, каже Оксана, те, що закон позбавляє родини будь-якої державної підтримки, кидає напризволяще.

Підпис до фото, Через обмежений доступ до лінії фронту розслідувати випадки самогубства дуже складно“Все ж таки це військові люди, які на службі. Це не цивільні, які сплять у себе вдома в ліжку, які можуть ходити в кафе, бути з сім’ями. Це люди у постійній напрузі”, – пояснює Оксана.

У їхній онлайн-спільноті вдів є окремий чат по небойових втратах, де зараз близько 200 родин. Більшість із них сумніваються, що їхні рідні скоїли самогубства, каже Оксана. Вона пригадує випадок, коли рідним заборонили відкривати труну, але коли вони на цьому наполягли, тіло виявилося “синє від побоїв”.

Такі родини змушені самостійно шукати правду, наймати адвокатів, відкривати провадження. Спільнота, яку очолює Оксана, бореться за права цих жінок, готує петиції та намагається привернути увагу суспільства до цієї табуйованої теми.

Омбудсменка з прав ветеранів Ольга Решетилова погоджується із тим, що зараз підтримка родин військових, що ймовірно скоїли суїцид, не є достатньою. Вона зазначає, що статистично кількість самогубств серед військових поки що не вища, ніж у суспільстві загалом.

“Як мінімум я знаю про такі випадки двічі-тричі на місяць”, – каже пані Решетилова. Але з кожним роком війни ці ризики зростають.

“Активні бойові дії четвертий рік. Люди виснажені. Люди реально бачили пекло. Іноді вони в цьому пеклі перебувають багато місяців. І ясно, що тут найсильніша психіка, найздоровіша психіка іноді не витримає” – каже вона.

Підпис до фото, Отець Борис Кутовий каже, що військові зі зброєю – у більш загрозливій категорії, коли йдеться про суїцидиПосадовиця наголошує, що, мірою того як війна триває, у майбутньому таких випадків може бути більше, і з цим потрібно працювати.

Найперше, каже вона, це – запобігання.

На папері система психологічної допомоги для військових працює злагоджено: у кожній частині має бути заступник із психологічної підтримки. Та на практиці штати заповнені лише частково, а фахівцям бракує належної підготовки, адже потрібен час, аби сформувалася школа військової психології. Часто цю нішу заповнюють саме військові капелани, однак і їх у війську лише половина від необхідної кількості, розповідає пані Решетилова.

Друге – право родини загиблого на правду, веде вона далі. “Вони (родини – Ред.) не знають, що сталося насправді, вони нікому не вірять”, – пояснює омбудсменка.

“Серед от тих всіх сотень випадків, про які на сьогоднішній день відомо, в будь-якому разі є ті, де під самогубством прикривається вбивство. Коли на лінії бойового зіткнення немає доступу командирів, правоохоронних органів, військової служби правопорядку, можуть траплятися дуже різні випадки”, – пояснює омбудсменка.

Якщо командири від початку схиляються до версії самогубства, то слідство часто “підганяють” саме під цю гіпотезу, каже вона. А від цього передусім страждають родини, які залишаються із клеймом і без відповідей.

“Особливо в маленьких громадах, за українським традиційним сприйняттям, релігійним сприйняттям, самогубство – це ганьба”, – говорить Решетилова. Тому команда омбудсменки працює над тим, аби змінити таку практику: запровадити обов’язкову фото- й відеофіксацію з місця ймовірного суїциду, а сам термін “скоєння самогубства” замінити на більш нейтральний, аби уникнути упередженості під час слідства.

Підпис до фото, Отець Борис Кутовий каже, що на війні всі вірять у БогаУтім, на думку Решетилової, коли йдеться про компенсації та вшанування памʼяті загиблих – все ж потрібен індивідуальний підхід.

Адже, переконана вона, є різниця у тому, коли суїцид вчиняє новобранець і коли на такий крок зважується боєць, що пройшов тривалий бойовий шлях.

“Ця людина віддала своє ментальне здоров’я, захищаючи державу”, – наголошує Ольга Решетилова. Тому такі родини заслуговують на підтримку, а військовий – на гідне вшанування памʼяті.

Військовий капелан Борис Кутовий та захисниця прав українських вдів Оксана Боркун не погоджуються – на їхню думку, суїцид – є наслідком війни, а отже – всі такі загиблі військові мають бути гідно вшановані, а їхні родини – мають отримати компенсації. Попри розбіжності, усі наші співрозмовники сходяться на тому, що суїциди серед військових — це не приватні трагедії, а прояв системних проблем, які суспільство має вирішувати разом із державою.

Однак, як виглядає, найскладніший виклик чекає на Україну попереду – після завершення війни, коли з фронту почне повертатися величезна кількість військових.

Психолог та військовий журналіст Себастьян Юнгер свого часу казав, що сучасні ветерани готові померти за свою країну, але не знають як за неї жити. Тому потрібно вже готувати державні органи та суспільство до їхнього повернення, говорить Ольга Решетилова.

“Все суспільство повинно розуміти, що ті люди, які ще три-чотири роки тому були вашими сусідами, вашими партнерами, колегами, пройшли зовсім інший шлях… Чим тепліше ми їх тут приймемо, тим менше буде трагедій, суїцидів, наркоманії, алкоголізму”, – каже вона.

У підготовці матеріалу також брали участь Кевін МакГрегор та Олексій Назарук.

Підписуйтеся на нас у соцмережах