“Після страшних ракетно-дронових атак не можу зосередитись на книжках”. Інтерв’ю з переможницею Дитячої Книги року...

44 хвилин(и) тому

Катерина Штанко – уже двічі перемагала у конкурсі Дитяча Книга року ВВС. Уперше це сталося у 2014 році, і ось – знову перемога у 2025 з книгою “Вершники дощу”.

Цей роман видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА розповідає історію підлітка, який переживає непрості часи у стосунках з мамою та вітчимом і вирушає на канікули до Сімферополя. А там – усе його життя раз і назавжди перевертається. Одночасно потроху перевертається і життя всієї країни, адже головний герой вирушає до Криму влітку 2013 року.

Про Крим, про дітей та про те, яку пригоду хотіла подарувати своїм читачам – письменниця розповіла в інтерв’ю ВВС News Україна.

Як ілюстраторка стала письменницею

ВВС: Ви – дворазова лауреатка премії Дитяча Книга року ВВС. Здається, це вперше, до вас у нас такого не було. Розкажіть, як ви почуваєтеся у цій ролі?

Катерина Штанко: Так вже сталося, що я не є професійною письменницею, бо не маю спеціальної філологічної освіти та не маю честі перебувати у складі спілки письменників. Я – художник-ілюстратор. Проте, перебуваючи на березі літературного потоку, завжди хочеться туди пірнути.

Свою першу книжку “Дракони, вперед!” я написала тому, що хотіла малювати драконів. Мені здається, що писати ілюстратори починають саме з таких причин: написати про те, що хочеться намалювати. У світі є багато гарних письменників-ілюстраторів, наприклад: Туве Янсон, Корнелія Функе, Моріс Сендак, Ібан Барренетксеа, Джеральд Бром, Кетрін Петерсен, Ростислав Попський і т п. Та я все одно почувалася непевно на цьому літературному полі.

Перша премія Книги року ВВС була для мене підтвердженням, що я не виглядаю літературним дилетантом, а друга – надала мені переконання, що тепер я можу собі дозволити ще сміливіші літературні експерименти. Я писатиму!

ВВС: “Вершники дощу” – це фактично книга про інший, фантастичний вимір війни Росії проти України. Як народилася ідея саме такого сюжету? Ви хотіли написати щось про війну, але для дітей? Чи навпаки – спершу виник образ Вершників дощу, а вже потім ви його вплели у нашу реальність?

Катерина Штанко: Перша думка написати історію про створення погоди з’явилася через те, що моя подруга Леся Воронина, коли ставалися якісь негаразди з погодою і було або надто спекотно, або надто зимно, обурено вигукувала: “Ну що ж це таке? Що вони виробляють?” Було незрозуміло, кого вона має на увазі, але дуже цікаво. Саме через це я і вирішила написати про команду вершників дощу, які створюють погоду в небі над Україною.

А ще до створення цієї історії додалося одне давнє враження: у ті часи мені було 19 років і я була студенткою відділення живопису кримського художнього училища. Якось писала етюд, стоячи на зубцях Роман-Кошу (найвища точка Ай-Петрі). Просто під моїми ногами вниз обривалися стрімкі скелі, порослі пініями, море ряботіло ген-ген далеко внизу на дні карколомної безодні. Десь там клубочився туман, з гір спадали потічки. Аж раптом з однієї ущелини виплили дві хмаринки. Вони зовсім не скидалися на щось туманне і прозоре, а здавалися щільними та міцними, як подушки. Я тоді подумала, що було б класно стрибнути на таку “подушку” і облетіти все кримське узбережжя. З цієї згадки народився транспорт вершників дощу.

Взагалі-то спочатку я хотіла написати просто фантастичну повість про творців погоди, але, після того, як написала перші дві частини, почалася велика війна й ігнорувати її було неможливо. Таким чином виникла лінія спротиву вторгненню.

Підпис до фото, Данило і Марта – серед головних героїв книги “Вершники дощу”“Культура воєнного часу – різка і брутальна”

ВВС: Як взагалі, на вашу думку, нам, дорослим, треба говорити з дітьми про цю війну і про її жахіття: щось замовчувати чи чесно і прямо показувати, як є, без цензури?

Катерина Штанко: Українські діти свідки жахів цієї війни, так само як і дорослі. В їхньому теперішньому житті забагато стресу, суму та відчаю. Саме тому не було сенсу штовхати їх у важкі депресивні настрої, а варто запропонувати приклад активної життєвої позиції. Оскільки нашим підліткам доводиться дорослішати серед загроз війни, вони потребують взірців спротиву, цікавих пригод, героїчної саги, що я і спробувала зробити у “Вершниках дощу”.

ВВС: Чи допомагає батькам у цьому культура? Або ж навпаки – чи повинна вона давати продух, відпочинок від реалій? Якийсь простір, де можна ментально видихнути і відвернутися від війни?

Катерина Штанко: З 2022 року розвинулась нова культура – воєнного часу. Вона не тиха і лагідна, вона часто буває різкою та навіть брутальною, проте всі засоби годяться для того, щоб не впасти у відчай, не зневіритись. За своєю вдачею я зовсім не агресивна, але нещодавно намалювала марку на тему пісні “Буде тобі враже так, як відьма скаже”. Отримала неабияке задоволення, зображуючи українських дівчат, які ширяють в небі не на мітлах, а на протиповітряних ракетах. Жорстко? Не жіночно? Але це данина мужності наших жінок. Які часи – такі і пісні.

Хоча звісно буває стан, коли конче треба згадати мирні часи, торкнутися прекрасного, ввімкнути Моцарта, або подивитися альбом шедеврів галереї Уфіцци. Це відновлює, знеболює наші психологічні травми, та згодом все одно доведеться повертатися до нашого воєнного стану, проте вже з усвідомленням, що у світі є дещо прекрасне і світле, за що варто боротися.

ВВС: Коли я читала вашу книгу, мене дуже зачепило, що вершники дощу мають назавжди покинути свої родини, фактично “помираючи” для них. Мене вразило, наскільки це жорстоко щодо них самих і їхніх батьків та близьких. Чому ви обрали для своїх героїв настільки складну долю?

Катерина Штанко: Так, вершникам дощу дійсно доводиться попрощатися з тим, що тримає їх на землі. Служба небесного вершника складна і смертельно небезпечна. Логіка, за якою відбуваються атмосферні процеси – це не людська логіка, і на неї не мають впливати випадкові настрої та уподобання. Нескладно помітити, що в цю команду потрапляють лише люди особливої вдачі. От, наприклад Данько Тесля, досить примхливий та егоїстичний хлопець, терпіти не може нудні осінні довготривалі дощі, та, однак, кілька місяців виконує обов’язки погонича шаруватих хмар і вчиться долати себе. Він не зміг би перетворитися на лицаря “без страху та догани”, якби й далі залишався під крильцем у мами та бабусі.

ВВС: Яким ви уявляли собі читача Вершників дощу? Підлітка? Учня середньої школи?

Катерина Штанко: Я писала свою сагу для підлітків, десь з 13-14 років і старших, але лише для тих, хто має авантюрну вдачу. Пам’ятаю, що в цьому віці я дуже хотіла стати пілотом винищувача. Тоді мене чомусь дуже вабила висота, а у сні я часто літала. Певно щось від цих настроїв лишилося і до сьогодні, бо ось вже друга книжка, де мої герої літають, то на драконах, то на хмарах, за допомогою диких шалених вітрів.

Мій чоловік, художник Олексій Штанко, був затятим дельтапланеристом. Шкодую, що в молоді роки жодного разу не спробувала літати ні на дельтаплані, ні на параплані.

Але в останній книжці польоти потрібні ще для того, щоб наші юнаки і юнки згори побачили цілу нашу країну і вболівали за всі її землі.

“Крим – це моя травма”

ВВС: Обидві ваші книжки, які перемагали у Дитячій Книзі року ВВС так чи інакше пов’язані з Кримом, умовно – “там все починається”. Навряд чи це випадковий збіг, так?

Катерина Штанко: Крим – це моя травма, бо я народилася у місті Сімферополь, на Скіфській скелі у двох кварталах від руїн Неаполіса Скіфського. Досі можу по пам’яті намалювати силует Чатир-Дагу, що завжди вимальовувався на обрії.

Власне у студентські часи, де я тільки не писала і не малювала в Криму! Досі пам’ятаю як у шалену спеку дряпалася на скелі Кара-Дагу, щоб знайти цікаву точку погляду на бухту контрабандистів, як у Феодосії ховалася в руїнах, щоб зобразити армянські церкви з рожевого туфу, як влаштувалася, ніби птах, на заборі татарського кладовища, в Бахчисараї, щоб намалювати мечеть, як у мене не виходило блакитне повітря поміж античними колонами Херсонеса.

Думаю про мій півострів, як про щось дуже дороге, але втрачене назавжди. Часом мені навіть сниться запах чебрецю та лимонного полину – пахощі кримської яйли.

ВВС: Коли ви востаннє були в Криму? Чи залишилися у вас зв’язки з півостровом?

Катерина Штанко: Останній раз я була в Криму у 2015 році. Окупація вже відбулася, але треба було навідати мою дуже літню тітоньку, бо я за неї дуже хвилювалася.

Мене вразило, як стрімко Крим провалився назад у совок. Гасла на кумачі “Навеки с Россией!”, портрет Сталіна в скверику біля Салгіра, в Горсаду лунають радянські пісні, вільно поїхати до Севастополя, звичайно ж, не можна.

Тітоньки Генрієтти не стало у 2022 році. Вона вважала, що все це непорозуміння і Крим скоро знов повернеться в Україну. Тітонька була дитиною Другої світової війни та не витримала початку війни нової.

У мене в Криму лишився двоюрідний брат, але спілкуватися з ним стає все складніше, бо окупанти поступово обрізають всі канали зв’язку. Лишилася невеличка шпаринка на телеграмі, якщо її закриють…

ВВС: Як ви думаєте – що нам треба робити, щоб зберігати зв’язок між окупованим півостровом та рештою України?

Катерина Штанко: Раніше, до повномасштабного вторгнення, я мала змогу спілкуватися зі своїми однокурсниками по художньому училищу на фейсбуці, але зараз все заблоковане. Деякі мої друзі дуже сумували через нові порядки, бо не звикли до росіянського тоталітаризму, а дехто з них, після 2014 року, несподівано почав спілкуватися зі мною українською.

Однокурсниця колись написала мені, що Україну в їхньому колі згадують, як часи свободи. Й оце мені здається ключ до адекватних кримчан. Якщо ми подолаємо наші вади та станемо справжніми європейцями, вільними та демократичними, кримчани будуть мріяти про повернення.

Підпис до фото, Одна з ілюстрацій, намальованих Катериною Штанко“Дракони, назад!”

ВВС: Що для вас, як для дитячої письменниці, зараз найскладніше у творчості, у світі повномасштабної війни, засилля гаджетів, соцмереж та чату GPT? Який найбільший виклик перед вами стоїть, на вашу думку?

Катерина Штанко: Взагалі-то я не фанатка соціальних мереж. Новини на ютубі та фейсбуку і то не кожного дня – максимум. Хоча, ці нові електронні засоби багато в чому полегшують письменницьку долю. Писати у Word виявилося зручніше, ніж на папері, та, однак зараз, під час блекаутів, часто доводиться писати олівцем в блокноті. І до форматів електронних книг і аудіо я також звикла.

Дуже хвилююся через прогнози про зникнення паперових книжок. Проте, коли з’явилася фотографія – живопис не зник, коли з’явився кінематограф – не зник театр. Тому сподіваюся, на щасливе майбутнє справжньої книжки.

Якось спитала в Івана Малковича, чи варто тепер писати, адже усі ці гаджети забирають у нас аудиторію читачів, але він налаштований оптимістично і тому порадив: “Пишіть! Людей, що захоплюються літературою, у нас більше ніж досить”. Вірю йому – він досвідчений видавець.

Мій виклик – стрес сучасних часів. Часом після цих страшних ракетно-дронових нічних атак я не можу зосередитись на творчих задачах. Це гальмує створення нових книжок. У мене їх зараз на різних стадіях написання аж п’ять. Однак сьогодні я маю, призупинити всі інші проєкти, щоб швидше дописати продовження про пригоди зграї драконів та їхнього навігатора – наступну неймовірну історію. Отже: “Дракони, назад!”

З Катериною Штанко письмово спілкувалася Дар’я Тарадай.

Підписуйтеся на нас у соцмережах