“Червона людина” стріляє в Україні”. Інтерв’ю Світлани Алексієвич BBC про життя, війну і нову книжку

Підпис до фото, Світлана Алексієвич

• • Author, Вібеке Венема
  • Author, Тетяна Януцевич
  • Author, Андрій Козенко
• 46 хвилин(и) тому

Світлана Алексієвич — одна з найвизначніших письменниць сучасності, єдина представниця Білорусі (як і всього пострадянського простору) лауреатка Нобелівської премії з літератури. Водночас її книжки не вітають ані в самій Білорусі, ані в Росії. Тоді як у світі вони перекладені десятками мов і мають широку читацьку аудиторію.

Письменниця, яка нині мешкає в Берліні, дала інтерв’ю BBC, у якому згадала білоруські протести 2020 року, розповіла про книжку, над якою працює зараз, а також про свої попередні твори, що принесли їй світове визнання.

Лауреатка, емігрантка, учасниця протестів

Світлана Алексієвич уже п’ять років живе в Берліні. Це її друга еміграція: перша припала на 2000-ті, коли вона мешкала в Німеччині, Франції та Італії. У 2013 році письменниця повернулася на батьківщину.

Восени 2015 року Олександр Лукашенко привітав її з Нобелівською премією, однак невдовзі, згадавши про “деяких лауреатів, які виїхали з Білорусі”, заявив, що вони “вилили відро бруду” на свою країну.

10 вересня 2020 року — наступного дня після президентських виборів, які відбулися з численними порушеннями, — Алексієвич дивилася з вікна своєї квартири на восьмому поверсі, як повз її будинок проходили тисячі й тисячі людей. Вони вважали результати голосування, за якими Лукашенко нібито здобув переконливу перемогу, сфальсифікованими.

“Було відчуття, ніби це якийсь інший мій народ. Я не знала такого народу. Мені здавалося, що він ніколи не підніметься. А він піднявся. Це було надзвичайно сильне відчуття. А коли наступного дня я опинилася в натовпі цих людей, то, без сумніву, це було, мабуть, одне з найсильніших переживань у моєму житті”, — розповіла письменниця в інтерв’ю BBС.

Це була “наївна, але надія”, згадує нині Світлана Алексієвич.

Вона долучилася до протестів і увійшла до складу опозиційної Координаційної ради, яка була готова до діалогу з владою щодо нових виборів і мирної передачі влади. Та невдовзі Алексієвич залишилася єдиною членкинею ради, проти якої не порушили кримінальної справи.

“Тепер зрозуміло, якими романтиками ми були”, — каже вона.

Підпис до фото, Світлану Алексієвич (у центрі) захищали дипломати з Європи просто в її квартиріВлада жорстоко придушила протести.

Силовики в масках намагалися вдертися до квартири Алексієвич; на допомогу їй прийшли європейські дипломати. Упродовж двох тижнів вони та їхні близькі по черзі чергували біля будинку письменниці. Згодом стало зрозуміло, що Алексієвич доведеться виїхати — постійно забезпечувати їй такий захист було неможливо.

Письменниця згадує, що до аеропорту її супроводжувала заступниця посла Німеччини в Мінську Анна Лютер — і лише завдяки її участі Алексієвич дозволили сісти на рейс до Берліна.

Вона майже нічого не взяла із собою, сподіваючись на швидке повернення. Тепер, майже через п’ять із половиною років, від тих очікувань залишилося небагато.

“Зараз я не почуваюся самотньо, — каже письменниця. — Є робота, якісь зустрічі, музика, природа. Є багато речей, які допомагають, але є й багато того, без чого важко”.

Описуючи утопію

Світлані Алексієвич нині 77 років, понад 40 із них вона присвятила документуванню життя людей у Радянському Союзі та в незалежних державах, що постали після його розпаду.

Вона зафіксувала їхній досвід під час Другої світової війни (“У війни не жіноче обличчя”, “Останні свідки”), радянсько-афганської війни (“Цинкові хлопчики”), Чорнобильської катастрофи (“Чорнобильська молитва”), а також перших років пострадянського життя (“Час секонд-хенд”).

Усі ці книжки об’єднані в спільний цикл “Голоси з утопії” — ця назва є іронічною відсилкою до самого СРСР, країни, що жила вірою у світле майбутнє, яке так і не настало.

“Я хотіла описати цю спробу створення утопії, її енциклопедію — саме так, як це відбувалося в душі людини, у її домі, про що люди говорили”, — пояснює Алексієвич.

Саме ця праця призвела до того, що влада СРСР, згодом Білорусі, а у 2000-х роках і Росії, вважала письменницю ворогом. Її книжки зазнавали цензури, а саму авторку ненавиділи провладні колеги. Твори Алексієвич вилучені зі шкільних програм Білорусі та Росії.

Натомість на міжнародному рівні ситуація зовсім інша: книжки Алексієвич перекладено 52 мовами й видано у 55 країнах світу.

В Україні також видають переклади її книжок українською.

Підпис до фото, Алексієвич підтримувала протести 2020 рокуНа великому дерев’яному столі в її берлінській квартирі лежать нотатки до наступної книжки, яку вона почала писати після білоруських подій 2020 року. Для цієї роботи Алексієвич спілкується з молодими людьми, які тоді виходили на вулиці, запитує, чого вони прагнуть і чим розчаровані сьогодні.

Вона зізнається, що зазвичай не ділиться своїми творчими задумами, однак під враженням від побаченого у 2020-му їй хочеться написати про те, як “білоруси стають білорусами, як до них повертаються мова та відчуття власної національної ідентичності”.

“Можливо, ми надто любили революції? Вони не завжди виправдовують сподівання, — розмірковує Алексієвич. — Тепер я не прихильниця революцій, не прихильниця крові”.

“Червона” людина

Схожі на події 2020 року відчуття Світлана Алексієвич переживала ще в 1990-х — після розпаду СРСР. Утім, і ті сподівання на краще тривали недовго.

“Нам здавалося, що ми всі звільнилися з полону”, — каже Алексієвич. Водночас вона додає, що “червона” людина — тобто втілення радянського режиму — “не загинула разом з імперією”.

“Ця червона людина намагається відродитися. Вона стріляє в Україні, вона сидить у Кремлі, — говорить письменниця. — Ні, вона ще не померла. Поки що проливається багато крові”.

Для кожної зі своїх книжок Алексієвич бере інтерв’ю у сотень людей, поєднуючи їхні свідчення в єдине ціле — “роман, написаний голосами”, як вона сама це називає.

“Це спроба перетворити повсякденне життя на літературу. Ви просто обираєте твори мистецтва з реального життя”, — пояснює письменниця.

У 2015 році Світлана Алексієвич отримала Нобелівську премію з літератури. У промові на церемонії вручення вона сказала: “Я люблю, як говорять люди. Я люблю самотній людський голос. Це моя найбільша любов і пристрасть”.

Реакція на Нобелівську премію в Білорусі, за її словами, була “чудовою”: у Мінську люди пили шампанське й могли обійняти її, впізнавши на вулиці.

Якщо хочете, можу перечитати весь матеріал цілісно й запропонувати фінальну редакцію без повторів і стилістичних розбіжностей.

Головні та улюблені героїні

Алексієвич згадує своє дитинство у повоєнних селах України та Білорусі. Там переважно залишалися жінки — багато чоловіків загинули на війні.

“Люди раділи тільки на весіллях, але їх було дуже мало, бо більшість молодих уже не було”, — пригадує вона про ті дні кінця 1940-х — початку 1950-х років.

Підпис до фото, Батько Світлани Алексієвич був білорусом, а мати – українкоюВідтоді, за її словами, жінки стали “головними улюбленими героїнями”.

Перша її книжка, “У війни не жіноче обличчя”, вийшла 1985 року і була побудована на розповідях героїнь, які ще зовсім молодими опинилися на фронті та стикнулися там із жахливими умовами.

В армії просто не думали про те, що жінкам потрібні уніформні спідниці чи засоби гігієни. Вони воювали в однакових умовах із чоловіками, а багато хто, працюючи медсестрами, виносив на собі поранених під вогнем німецьких солдатів.

У масовій радянській культурі до 1980-х років ледь знаходилося кілька творів про внесок жінок у перемогу над нацизмом. У книжці Алексієвич їхні розповіді були водночас жахливими й дотепними: одна з героїнь пригадувала, що одним із найгірших моментів служби було носіння чоловічої білизни.

“Якби вони не розповіли свої історії, і я б їх не записала, усе зникло б, і ми б нічого не дізналися”, — каже письменниця.

У роки перебудови, у 1980-х, книжка розійшлася накладом у два мільйони примірників. Але й цього було замало — люди вирізали розділи з літературних журналів, де твір публікувався протягом кількох місяців, а потім самі переплітали їх в одну книгу.

Хроніка майбутнього

Подібна ситуація склалася й із наступною її книжкою — “Цинкові хлопчики” (1989 рік): величезний попит і така ж дискусія навколо твору. На Алексієвич навіть подавали до суду ветерани афганської війни та їхні батьки за “образу честі та гідності радянських солдатів”.

“Чорнобильська молитва” вийшла 1997 року. Ці спогади про аварію на АЕС і її наслідки остаточно закріпили за Алексієвич статус однієї з провідних письменниць світу.

“Я боюся, що сьогодні кожна сучасна людина повинна знати щось про атом і його небезпеки”, — каже вона.

Підпис до фото, В Афганістані Світлана Алексієвич, попри військову форму, працювала журналісткоюВона й сьогодні побоюється, що атаки Росії на українські електростанції, зокрема ті, що забезпечують резервне живлення ядерних реакторів, можуть призвести до нової катастрофи.

Підзаголовок “Чорнобильської молитви” — “Хроніка майбутнього”.

Сотні спогадів у “Молитві” стали головними свідченнями тієї катастрофи. Ці розповіді лягли в основу інших документальних та художніх творів, зокрема одного з найвідоміших американських серіалів 2019 року — “Чорнобиль”.

Дружина одного з перших пожежників, що померли від радіації — Людмила Ігнатенко — після виходу серіалу була дуже незадоволена величезною увагою ЗМІ до свого життя.

“Іншого способу щось розповісти немає, окрім як втрутитися в чиєсь життя”, — пояснює Алексієвич.

Підпис до фото, Світлана Алексієвич після вручення Нобелівської премії 2015 рокуБагато людей, навпаки, хотіли, щоб їхні історії стали відомими.

Дружина іншого пожежника, з яким спілкувалася Алексієвич, підкупила лікарів, щоб потрапити до лікарні, де помирав її чоловік, і була з ним у його останні дні. Вона опікувалася ним з любов’ю, щоб хоч на якийсь час полегшити страждання чоловіка.

Щоб захистити жінку, Алексієвич назвала її вигаданим іменем.

“Я не хотіла, щоб вам стало боляче”, — пояснювала письменниця після першої публікації. Та жінка наполягла на тому, щоб її справжнє ім’я все ж було назване: “Я так багато страждала, він так багато страждав. Скажи правду, навіть ціною мого серця”.

“Я завжди вважала, що пишу про любов. Я не збираю жахи, я збираю прояви людського духу”, — сказала Алексієвич у 2015 році.

Члени Нобелівського комітету назвали її твори “пам’ятником стражданням і мужності нашого часу”.

Інтерв’ю записали в рамках спільного проєкту організації Nobel Prize Outreach і BBC.